Читать книгу Багряні ріки - Жан-Крістоф Ґранже - Страница 11

Добрий поліціянт повинен знати свого ворога як облупленого. Знати всі його звички, всі личини. Скінхедів Карім знав досконало. У Нантері він кілька разів зіштовхувався з ними в жорстоких вуличних бійках. Коли вчився в поліційній школі, присвятив їм детальну доповідь. Тепер, коли він мчав на повній швидкості до Келюса, араб відсвіжував у голові свої знання, оцінюючи таким чином свої шанси проти цих мерзотників.

Насамперед він пригадав, як за вбранням відрізнити дві їхні основні гілки. Скінхеди не всі дотримувалися крайніх правих поглядів. Були ще «червоні» скіни, які належали до крайньої лівиці. Натреновані представники різних рас, що жили за своїм кодексом честі, вони були не менш небезпечними за неонацистів, якщо не більше. Але проти цих у Каріма ще був бодай якийсь шанс. Він коротко пригадав ознаки кожної групи. «Коричневі» скіни носили бомбери, військові куртки англійських пілотів, лицевим, блискучим і зеленим, боком. «Червоні», навпаки, одягали їх навиворіт, флюоресцентним помаранчевим боком назовні. «Праві» шнурували свої тяжкі черевики білими або червоними шнурівками, «ліві» – жовтими.

Близько одинадцятої години ранку Карім зупинився перед покинутим складом із вивіскою «Вода з долини». Високі стіни із хвилястого голубого пластика зливалися з блакиттю неба. Перед дверима стояв чорний автомобіль марки «DS». Витративши кілька секунд на підготування, Карім вискочив із машини. Покидьки мали бути всередині: либонь, відсипаються після чергової пиятики.

Він підійшов до будівлі, намагаючись дихати розмірено, повторюючи подумки те, що мало визначити його найближче майбутнє: зелені куртки, білі або червоні шнурівки – «коричневі»; помаранчеві куртки, жовті шнурівки – «червоні».

Лише в другому випадку він має шанс вибратися звідси цілим.

Карім глибоко вдихнув і штовхнув розсувні двері. Йому не знадобилося навіть дивитися на шнурівки, щоб зрозуміти, до кого він потрапив. На стінах червоною фарбою були намальовані свастики. Нацистські символи сусідили із зображеннями концентраційних таборів і збільшеними світлинами замордованих алжирських полонених. Під стіною, у зелених бомберах, стояла ватага бритоголових, що дивилися на Каріма. Тяжкі черевики зблискували в півтемряві залізними вставками. Крайні праві, найжорстокіші. Карім знав, що всі вони на внутрішньому боці нижньої губи мають витатуйоване слово «SKIN».

Поліціянт зосередився, напружився, наче рись, що готується до стрибка, і став шукати очима їхню зброю. Йому відомий був арсенал цих психів: американські кастети, бейсбольні битки й пістолети для самозахисту з подвійним зарядом шроту. А ще мерзотники десь напевне ховали помпові рушниці, заряджені гумовими кулями.

Те, що він побачив, було навіть гірше.

Жінки-скінхедки. Теж із голеними головами, на яких лишився тільки чубчик і два довгих пасма, що спадали на скроні. Дебелі проспиртовані дівахи, лютіші, либонь, за своїх дружків. Карім проковтнув клубок, що підступив йому до горла. Він зрозумів, що справу доведеться мати не з кількома неробами, а зі справжньою бандою, яка вочевидь переховувалася тут, чекаючи на нагоду для бешкету. Карімові шанси вибратися звідси танули на очах.

Одна з жінок приклалася до пива, потім роззявила рот і ригнула. Спеціально для Каріма. Решта вибухнули реготом. Усі вони за зростом не поступалися поліціянтові.

Намагаючись говорити голосно й твердо, Карім промовив: – О’кей, чуваки. Я з поліції. Я прийшов, щоб поставити вам кілька запитань.

Скіни посунули на нього. З поліції чи не з поліції, Карім був для них передусім арабом. А шкура араба не варта й ламаного гроша для такої наволочі. Та навіть і для Крозьє та інших його колег-поліціянтів. Лейтенант здригнувся. На якусь коротку мить ніби земля запалася йому під ногами. Карімові здалося, що проти нього все місто, вся країна, а може, й увесь світ.

Лейтенант вихопив свій автоматичний пістолет і здійняв його догори. Цей жест на якусь мить зупинив напасників.

– Повторюю: я з поліції і я хочу грати з вами по-чесному. Він повільно поклав пістолет на іржаву бочку. Бритоголові мовчки дивилися на нього.

– Я лишаю свою зброю тут. Але щоб ніхто її не торкався, поки ми розмовлятимемо.

Карімів пістолет, «Ґлок‐21», був новою моделлю, виготовлений на сімдесят відсотків із надлегкого полімеру. П’ятнадцять набоїв у магазині плюс один у набійнику і світляний приціл. Поліціянт був певен, що скіни такого ніколи не бачили. Він їх тримав у кулаці.

– Хто у вас за головного?

У відповідь – лише мовчанка. Карім ступив кілька кроків і повторив:

– Хто головний, чорт забирай? Не гаймо часу.

Найвищий скін виступив уперед, уся його постава виказувала готовність кинутися в бійку. Із різким місцевим акцентом він запитав:

– Чо тобі тре’, чурко?

– Я забуду, що ти назвав мене чуркою, чуваче. І ми трохи побазікаємо, гаразд?

Скін, мотаючи головою, насував на нього. Він був вищий і тяжчий за Каріма. Араб подумав про свої дреди й про ту перевагу, яку вони давали суперникові: у разі бійки схопити за них було дуже просто. Скін далі наближався, розчепіривши пальці, наче залізні кліщі. Карім не відступав ні на міліметр. Кинувши краєм ока праворуч, він помітив, що інші скіни підбираються до його зброї.

– То шо, чорножопий, чо ти там…

Блискавичний удар головою розквасив скінові носа. Бритоголовий аж склався вдвоє. Карім крутнувся довкола своєї осі й зацідив йому ногою в горло. Забіяка відлетів метрів на два й приземлився на підлогу, катуляючись від болю.

Один зі скінів схопив Карімів пістолет і натиснув на гачок. Нічого. Лише глухе клацання. Скін пересмикнув затвор, але магазин був порожній. Карім вихопив з-за спини другий пістолет, марки «Беретта», і, тримаючи обіруч, наставив його на бритоголових. Притиснувши ногою свого поваленого супротивника, він загорлав:

– Ви що, справді повірили, ніби я лишу заряджену зброю таким психам, як ви?

Скіни закам’яніли. Їхній ватажок, задихаючись на підлозі, просичав:

– Це так «по-чесному», сучаро?

Карім копнув його в пах. Скін завив не своїм голосом. Поліціянт нахилився й скрутив йому вухо так, що аж затріщали хрящі.

– По-чесному? З такою наволоччю, як ви? – Карім нервово реготнув. – Насмішив… Ану, сучі діти, обернулися всі, руки до стінки! Хвойди, ви теж!

Поліціянт вистрілив угору. Блиснув голубуватий спалах, неонові лампи відірвалися від стелі, попадали додолу й розлетілися вибухом іскор. Бандити – жалюгідні – безладно забігали по складу. Карім гаркнув, не шкодуючи своїх голосових зв’язок:

– Вивернути кишені! Один зайвий рух – стріляю по колінах! Перед Карімовими очима немов пульсувала темрява. Він штурхнув пістолетом ватажкові в ребра й запитав уже тихшим голосом:

– На чому сидите?

Скінхед відхаркувався кров’ю.

– Щ-що?

Карім натиснув дулом сильніше.

– Чим доганяєтеся, запитую?

– Амфетом… спідами… клеєм…

– Яким клеєм?

– «Ди…Дисопластином».

– Тим, що для латок на велокамери?

Голомозий кивнув, хоч, здавалося, нічого не розумів.

– Де він? – запитав Карім.

– У мішку на сміття, біля холодильника… – показав скінхед почервонілими очима.

– Рипнешся – уб’ю.

Лейтенант позадкував, тримаючи в полі зору все приміщення й не спускаючи з прицілу побитого скіна і його дружків, що нерухомо стояли спиною до Каріма. Лівою рукою він перекинув мішок: на підлогу посипалося безліч таблеток, а також випали тюбики з клеєм. Він зібрав тюбики, відкрутив їх і попрямував до скінів, що стояли, спершись руками до стіни. Карім видавив увесь клей просто за їхніми спинами, намалювавши на підлозі липку «змійку». Мимохідь він стусав їх ногою по ногах і нирках, відкидаючи на безпечну відстань кинуті ними ножі та інше знаряддя.

– Обернутися!

Бритоголові зачовгали своїми гімнодавами.

– Ну що, чуваки, тепер будете відтискатися від підлоги за моє здоров’я. Баби також! Ну ж бо, опора лежачи на клей!

Руки всіх скінів опустилися на «Дисопласт», що зачвиркав поміж пальцями. Після третього відтиску долоні їхні були вже намертво приклеєні. Скіни попадали грудьми на підлогу, вивертаючи руки в зап’ястках.

Карім повернувся до своєї першої жертви, сів поруч у позі «лотоса» й глибоко вдихнув-видихнув, щоб заспокоїтися. Тепер голос його звучав спокійніше:

– Де ви були вчора вночі?

– Це… це не ми.

Карім нашорошив вуха. Він приборкав скінів із самої лише бравади й поставив це запитання для проформи, упевнений, що ці придурки не мають жодного стосунку до того, що сталося на цвинтарі. А тепер виявляється, що цей скін щось знає.

Араб нахилився до нього.

– Ти про що?

Бритоголовий піднявся, спершись на лікоть.

– На цвинтарі… Це не ми.

– А звідки ти знаєш, що сталося на цвинтарі?

– Ми… ми там проходили…

У Карімовій голові майнула думка: Крозьє мав свідка. Когось, хто вранці повідомив йому, що скіни вешталися біля цвинтаря і їх там бачили. І тоді комісар послав його сюди розібратися, не прохопившись ані словом. Карім порахується з ним за це пізніше.

– Розповідай.

– Ну, ми лазили в тому районі…

– О котрій годині?

– Хер його зна… Мо’, о другій…

– Навіщо?

– Та так… думали трохи подуріти… шукали бараки робочих, хотіли чурок відмудохати…

Каріма пересмикнуло.

– Що далі?

– Ну, проходимо, значить, біля цвинтаря… дивимося… сука… ворота відчинені… і якісь тіні вилазять зі склепу…

– Скільки їх було?

– Д-дві, наче…

– Можеш їх описати?

Скін хихотнув.

– Чуваче, та ми вмазані були…

Карім ляснув його по викрученому вуху. Скін затамував скрик, який перейшов у зміїне сичання.

– Їхні прикмети?

– Та темно ж було…

Карім замислився, уже вкотре з упевненістю подумавши, що працювали професіонали.

– А далі?

– Ми пересрали… злиняли звідти… Шоб це на нас не повісили через… через той випадок у Карпантра.

– Це все? Ви більше нічого не помітили? Якихось подробиць?

– Ні… нічого… Шо тут помітиш? Друга ночі… усе як вимерло…

Карім уявив собі безлюдну алею з єдиним ліхтарем – плямою білого світла в мороці, що вабила до себе хмари нетлі. І банда бритоголових, очмарілих по саме нікуди придурків, що тиняються, горланячи нацистських пісень.

– Подумай добре, – наполіг він.

– Ну… Троха пізніше… ми наче бачили якусь тачку, східноєвропейської марки, «Лада» чи шось таке… Вона мчала в протилежний бік, від цвинтаря… по D143…

– Якого кольору?

– Бі-білого…

– Якісь характерні прикмети?

– Вона… вона була заляпана грязюкою…

– Номер запам’ятав?

– Бля, ми тобі лягаві якісь чи шо? Мудило…

Карім затопив йому ногою по селезінці. Чоловік скорчився, вихаркуючи кров. Лейтенант підвівся й обтрусив джинси. Більше він тут нічого не дізнається. Позаду чулися жалібні стогони інших скінів. Либонь, дістали хімічні опіки третього чи четвертого ступеня. Карім сказав наостанок:

– Зроби мені таку ласку з’явитися в комісаріат Сарзака. Сьогодні ж. Даси письмові свідчення. Скажеш, що від мене, і тебе приймуть як дорогого гостя.

Скін слухняно закивав головою, що досі тремтіла, й підвів свої очі загнаного звіра.

– Нашо… нашо ти так… чуваче?

– Щоб ти краще запам’ятав, – відказав Карім. – Лягавий – це завжди проблема. Але лягавий-араб – це збіса гірша проблема. Спробуй-но ще раз зачепити чурок бодай пальцем, і я тебе познайомлю з нею. – Карім копнув його на прощання. – Дуже близько познайомлю.

Араб позадкував до виходу, прихопивши по дорозі свій «Ґлок».

Сівши в машину, Карім рвонув із місця, наче ураган, і зупинився за кілька кілометрів у якомусь ліску, щоб охолонути й зібрати думки докупи. Отже, до гробівця залізли перед другою годиною ночі. Зловмисників було двоє, і вони втекли – можливо – на машині східноєвропейської марки. Він поглянув на годинник: часу, щоб викласти все це на папері, лишалося обмаль. Розслідування тепер набере обертів. Треба буде видати орієнтування, перевірити свідоцтва про реєстрацію автомобілів, допитати людей, що живуть уздовж дороги D143…

Але Карімові думки вже були деінде. Він виконав своє завдання. Крозьє повинен тепер дати йому свободу дій. І він тепер зможе провадити слідство на свій лад: наприклад, довідатися все про хлопчика, який помер у 1982 році.