Читать книгу Багряні ріки - Жан-Крістоф Ґранже - Страница 4

Ньєман з’їхав у міжгір’я, де виднілася звивиста стежина. Невдовзі він змушений був зупинитися: дорога була завузька для його седана. Комісар вийшов із машини, проліз попід огороджувальною стрічкою та дістався берега річки.

Плину води тут перешкоджала природна загата з брил каміння. Усупереч Ньємановим очікуванням потік, замість нуртуватий пінитися, розливався невеличким прозорим озерцем, тихим і спокійним. Немов обличчя, з якого раптом зникла вся лють. Далі, праворуч, річка відновлювала свій біг і вочевидь текла через місто, сіруваті обриси якого вимальовувалися в низині.

Раптом Ньєман завмер. Ліворуч якийсь чоловік сидів навпочіпки над водою. Комісар інстинктивно сягнув рукою по зброю, зачепивши наручники, які тихо дзенькнули. Чоловік обернувся до нього і всміхнувся.

– Що ви тут робите? – грубо запитав Ньєман.

Незнайомець не відповів одразу. Далі всміхаючись, він підвівся й стріпнув руками. Був це молодий чоловік з тендітними рисами обличчя та світлявим м’яким волоссям. Замшева куртка, брюки зі стрілками.

– А ви? – дзвінким голосом парирував він.

Така зухвалість збентежила Ньємана.

– Я з поліції, – заявив він суворим тоном. – Ви що, не бачили стрічки? Сподіваюся, у вас є вагома підстава порушити заборону, бо…

– Ерік Жуано, кримінальна поліція Ґренобля. Я прийшов сюди розвідати. Ще троє моїх колег мають прибути вдень.

Ньєман підійшов і став коло молодого поліціянта на вузькому березі.

– А де ваші помічники? – запитав він.

– Я дав їм півгодинки перекуснути щось. – Жуано безтурботно стенув плечима. – Я хотів попрацювати тут сам, у спокої… комісаре Ньєман.

Сивочолий поліціянт здивовано насупився.

– Я вас одразу впізнав, – незворушно, немов пояснюючи очевидне, промовив молодик. – Ви П’єр Ньєман. Колишня зірка антитерористичного підрозділу. Колишній голова підрозділу боротьби з бандитизмом. Колишній мисливець на вбивць і наркодилерів. Одне слово, багато чого колишнього…

– Нахабство тепер входить до програми підготовки інспекторів?

Жуано вклонився дещо насмішкуватим рухом.

– Даруйте мені, комісаре. Я лише хотів зробити ваш образ більш земним. Вам же відомо, що ви справжній кумир, супер-коп, на якого рівняється кожен молодий інспектор. Ви тут через убивство?

– А ти як гадаєш?

Молодий поліціянт знову схилив голову.

– Для мене велика честь працювати разом із вами.

Ньєман дивився на дзеркальну гладінь тихого плеса коло його ніг, немовби перетвореного ранковим промінням на скло. Із глибини, здавалося, линуло зеленаве світіння.

– Розкажи, що знаєш про справу.

Жуано показав очима на стрімку, наче стіна, скелю.

– Тіло знайшли там нагорі.

– Нагорі? – перепитав Ньєман, споглядаючи на кручі, гострі виступи яких кидали різкі тіні.

– Атож. На висоті п’ятнадцяти метрів. Убивця засунув тіло в одну з ущелин тої скелі й надав йому дивної пози.

– Якої саме?

Жуано трохи присів, виставивши вперед коліна і схрестивши руки на грудях.

– Пози ембріона.

– Оригінально.

– У цій справі немає нічого банального.

– Мені казали про рани, опіки, – мовив Ньєман.

– Трупа я ще не бачив. Але, як видається, на ньому справді є численні сліди тортур.

– Смерть настала внаслідок цих тортур?

– Наразі ще не встановлено. На шиї також є глибокі сліди – ознаки задушення.

Ньєман знову глянув на озерце й побачив своє чітке відображення – коротко стрижена голова, синє пальто.

– А тут? Знайшов що-небудь?

– Ні. Годину вже намагаюся знайти тут бодай якусь зачіпку. Анічогісінько. Я гадаю, жертву було вбито не тут. Убивця лише привіз її сюди й затягнув нагору.

– Ти піднімався на ту скелю?

– Піднімався. Там також нічого вартого уваги. Убивця вочевидь видерся на вершину з іншого боку, а тіло спустив сюди на мотузці. Потім спустився сам за допомогою другої мотузки й запхнув свою жертву в цю розколину. Либонь, завдав собі неабиякої праці, щоб укласти труп у такій картинній позі. Дивина, та й годі.

Ньєман знову поглянув на прямовисну скелю, шерехату, наїжачену гострими виступами. Зі свого місця він не міг оцінити точно, але йому здавалося, що западина, у якій знайшли тіло, була посередині, на однаковій відстані що від землі, що від верхівки кручі. Комісар рвучко обернувся.

– Їдьмо.

– Куди?

– До лікарні. Хочу подивитися на труп.

Голе тіло, накрите до плеч, лежало боком на блискучому столі. Чоловік скулився клубком, немовби ховаючи обличчя від удару блискавки. Плечі зсутулені, голова похилена, руки стиснуті в кулаки між зігнутими колінами під самим підборіддям. Бліда шкіра, напружені м’язи, плоть, пошматована ранами, – усе це надавало трупові дуже реального, майже нестерпного вигляду. Шия була вся посмугована довгими порізами, немовби чоловікові намагалися перетяти горло. На скронях проступила синя павутина вен, які набрякли, наче весняні потоки, що ось-ось вийдуть із берегів.

Ньєман підвів очі й оглянув усіх присутніх у морзі. Тут був високий і худий, з короткими вусиками, слідчий суддя Бернар Терпант, дебелий, з хиткою, наче у вантажного судна, ходою капітан Роже Барн, очільник ґернонської жандармерії, і капітан Рене Вермон, делегований розшуковий відділом жандармерії, – невеличкий лисуватий чоловічок, із вкритим червоними плямами обличчям і свердликами очей. Жуано тримався позаду з виглядом запопадливого стажиста.

– Особу вбитого встановили? – запитав Ньєман, ні до кого конкретно не звертаючись.

Барн чітко, по-військовому, ступив уперед і прочистив горло, перш ніж відповісти:

– Ім’я жертви – Ремі Кайюа, пане комісаре. Вік – двадцять п’ять років. Останні три роки працював на посаді старшого бі бліотекаря в Ґернонському університеті. Труп сьогодні вранці впізнала дружина загиблого, Софі Кайюа.

– Вона заявляла про зникнення?

– Так, учора ввечері. За її словами, напередодні чоловік пішов на прогулянку до піку Мюре. Вихідними він завжди ходив сам у гори. Іноді ночував у одному з гірських пристановищ. Тому вона спершу не надто непокоїлася. Аж до вчорашнього вечора, коли…

Барн затнувся на півслові: Ньєман відгорнув покривало з тіла. Присутніх охопив мовчазний жах, безгучний крик застряг кожному в горлі. Живіт і огруддя жертви було списано чорними ранами, усіляких розмірів і форм. Порізи з фіолетовими краями, різнобарвні опіки, синці, схожі на плями сажі. Довкола передпліч і зап’ястків ішли неглибокі рубці – так, наче чоловіка зв’язували дротом.

– Хто знайшов тіло?

– Одна дівчина… – Барн кинув оком до матеріалів справи. – Фанні Феррейра. Викладає в університеті.

– Як це сталося?

Барн знову прочистив горло.

– Вона спортсменка, захоплюється рафтингом. Ну, знаєте, це коли сплавляються швидкою гірською річкою у спеціальному костюмі й ластах. Це дуже небезпечний спорт і…

– То як вона знайшла тіло?

– Вона доплила до загати з каміння біля підніжжя гірського пасма, що оточує кампус. Коли видиралася на цю купу каміння, вона й помітила тіло в скельній западині.

– Це вона вам так розказала?

Барн невпевнено роззирнувся довкола.

– Ну так, я…

Комісар скинув покривало повністю й обійшов довкола скуленого мерця, додивляючись до його блідої шкіри і шпичакуватого черепа з майже налисо обстриженим волоссям.

Потім узяв медичний висновок про смерть, який простягнув йому Барн, і побіжно переглянув надруковані на машинці сторінки. Документ склав сам головний лікар, який, одначе, не зміг визначити час смерті. Він обмежився описом видимих ран і висновком, що смерть настала внаслідок задушення. Щоб дізнатися більше, потрібно було розгинати труп і робити розтин.

– Коли прибуде судмедексперт?

– Чекаємо з хвилини на хвилину.

Комісар підійшов до вбитого. Нахилився, вдивляючись у риси його обличчя. Доволі вродливе молоде лице, із заплющеними очима. Без жодних слідів ударів чи тортур.

– Хтось торкався до його обличчя?

– Ніхто, комісаре.

– Очі в нього так і були заплющені?

Барн кивнув. Двома пальцями, великим і вказівним, Ньєман обережно підняв повіки вбитого. І тоді сталося неймовірне: з правого ока поволі викотилася велика прозора сльозина. Уражений комісар здригнувся: мрець плакав.

Ньєман скинув поглядом на присутніх, але ніхто не помітив цього приголомшливого випадку. Він опанував себе і, намагаючись приховати свої дії від інших, знову підняв повіку. Те, що комісар побачив, довело йому, що він не збожеволів і що це вбивство було тим, якого кожен слідчий боїться або чекає – залежно від характеру – усе своє життя.

Ньєман випрямився й різким рухом накрив тіло. Відтак пробурмотів до судді:

– Розкажіть, як будемо провадити слідство.

Бернар Терпант випростався на весь свій зріст.

– Панове, як ви розумієте, ця справа може виявитися важкою і… незвичною. Саме тому ми з прокурором вирішили поєднати зусилля ґренобльської кримінальної поліції та Національної жандармерії. Я також запросив присутнього тут головного комісара П’єра Ньємана, який прибув із Парижа. Ви, без сумніву, чули його ім’я. Комісар працює в Парижі, у Підрозділі боротьби із сутенерством. Наразі нам нічого не відомо про мотив цього вбивства, але, цілком можливо, йдеться про злочин на сексуальному ґрунті. У кожному разі це справа рук маніяка. І досвід пана Ньємана стане нам у пригоді. Саме тому я пропоную, щоб керівництво розслідуванням узяв на себе пан комісар…

Барн коротким помахом голови висловив свою згоду, Вер мон також кивнув, щоправда з меншим ентузіазмом. А Жуано відказав:

– Щодо мене, то я не бачу жодних проблем. Але ще мають прибути мої колеги з кримінальної поліції…

– Я їм усе поясню, – урвав його Терпант і, звертаючись до Ньємана, промовив: – Комісаре, ми вас слухаємо.

Ця вся ситуція гнітила Ньємана. Він прагнув якомога швидше вийти звідси й узятися за розслідування – самому.

– Капітане Барн, скільки у вас людей? – запитав він.

– Вісім. Ні… Перепрошую, дев’ять.

– Вони знають, як опитувати свідків, збирати докази, перекривати дороги?

– Ну… Правду кажучи, це не зовсім те, чим ми…

– А ви, капітане Вермон? Скільки людей у вас?

Голос жандарма прогримів, наче почесний салют.

– Двадцять. Усі досвідчені. Вони прочешуть територію довкола місця, де було знайдено труп і…

– Чудово. Нехай ще опитають усіх, хто живе вздовж доріг, що ведуть до річки, а також навідаються на заправки, залізничні станції та будинки біля автобусних зупинок… Цей хлопчина, Кайюа, під час своїх походів інколи ночував у гірських пристановищах. Відшукайте їх усі й огляньте. Убивця міг напасти на свою жерву в одному з них.

Ньєман обернувся до Барна.

– Капітане, я хочу, щоб ви зібрали інформацію з усієї околиці. До полудня я хочу мати список волоцюг, злодіїв та інших покидьків у вашому департаменті. Перевірте всіх, хто нещодавно вийшов із в’язниці в радіусі трьохсот кілометрів. Перевірте крадіжки автомобілів, узагалі будь-які крадіжки. Порозпитуйте в готелях і ресторанах. Порозсилайте запитання факсом. Я хочу знати про кожну дрібницю, яка вам видасться підозріливою, про кожен найменший знак. І ще мені потрібен список усяких випадків, які сталися тут, у Ґерноні, протягом двадцяти й більше років і які так чи інак скидаються на нашу справу.

Барн ретельно записував усі накази до нотатника. Ньєман звернувся до Жуано:

– Зв’яжися зі Службою загальної інформації. Попроси у них список сект, магів та інших схибнутих, зареєстрованих у вашій місцевості.

Жуано кивнув. Терпант із виглядом начальника, який щойно збирався запропонувати те саме, також висловив свою згоду.

– Ось над цим і працюйте, доки будемо чекати на результати розтину, – підсумував Ньєман. – Зайве й казати, що мусимо зберігати цілковите мовчання щодо всього цього. Ані слова місцевій пресі. Ані слова нікому.

Вони розійшлися на ґанку лікарні – Університетського регіонального медичного центру – і поспішили крізь ранкову мрячку до своїх машин, припаркованих під цим високим будинком, який, здавалося, налічував щонайменше два століття. Зсутулившись, угнувши голови, чоловіки мовчки посідали до автівок, не дивлячись один на одного.

Лови почалися.