Читать книгу Багряні ріки - Жан-Крістоф Ґранже - Страница 7

За спиною гучно бринів гірський потік. Ньєман позичив у жандармерії похідні черевики й зараз природними східцями дерся на кручу, що й справді виявилося не надто важко. Діставшись до вузької ущелини, у якій знайшли тіло, поліціянт став ретельно оглядати все довкола. Руками, захищеними рукавицями з ґортексу17, він обмацував скелю, шукаючи ймовірні сліди від шлямбурів.

Отвори в камені.

Вітер шмагав його, кидаючи в обличчя бризки крижаної води, але Ньєманові це подобалося. Попри обставини, які привели його до маленького озерця, тут поліціянт на всю силу відчув повноту життя. Можливо, саме тому вбивця вибрав це місце: тут усе дихало непорушним, ясним спокоєм і злагодою, а ясно-зелені води затону несли умиротворення навіть найрозбурханішому розуму.

Комісар не знаходив нічого. Він став шукати довкола западини – жодних ознак альпіністських гаків. Тоді Ньєман опустився навколішки на краю розколини й провів рукою по її внутрішніх стінках. Раптом просто посередині вгорі його пальці намацали отвір, виразний і рівний. У поліціянта промайнула думка про Фанні Феррейру. Дівчина мала рацію: убивця за допомогою гаків і блока підняв труп, використавши, без сумніву, вагу власного тіла.

Ньєман засунув руку далі, помацав іще і зрештою знайшов загалом три отвори завглибшки сантиментрів двадцять. Отвори мали гвинтові канавки всередині й розміщувалися трикутником: сюди й було вкручено шлямбури, на яких кріпився блок. Обставини злочину ставали дедалі яснішими. Ремі Кайюа заскочили в горах, під час його походу. Убивця зв’язав його, мордував, скалічив і вбив серед безлюдних скель, а потім спустився в долину разом із трупом своєї жертви. Як він це зробив? Ньєман скинув поглядом униз, на лискуче дзеркало водного плеса. Певна річ. Убивця сплавився річкою на байдарці або якомусь іншому суденці такого ґатунку.

Але навіщо завдавати собі стільки клопоту? Чому не лишити труп на місці злочину?

Поліціянт обережно спустився вниз. Там він зняв рукавиці, обернувся спиною до скель і став роздивлятися відображення розколини на бездоганно гладенькій поверхні затону. Образ був чіткий, наче намальований. Ньєман ще раз переконався: це місце було чимось на кшталт святилища. Святилища спокою й чистоти. Либонь, убивця вибрав його саме з цієї причини. У кожному разі відтепер слідчий був цілковито переконаний в одному.

Убивця, якого він шукає, – досвідчений альпініст.

Ньєманову автівку було обладнано передавачем на ультракоротких хвилях, але поліціянт його ніколи не використовував. Так само для конфіденційних розмов не використовував він мобільного телефону, який був іще менш надійним. Натомість, ось уже кілька років, Ньєман користувався пейджерами, постійно міняючи марки й моделі. Ніхто не міг зламати цю систему радіоповідомлень, яка працювала тільки з паролем. Він довідався про цю штуку від паризьких дилерів, які понад усе цінували цілковиту секретність. Комісар дав свій номер і пароль Жуано, Барну й Вермону. Сівши в машину, він дістав пейджер із кишені й увімкнув його. Повідомлень не було.

Ньєман рушив до університету.

Була вже одинадцята година ранку; на майдані, обсадженому зеленню, траплялося небагато перехожих. Кілька студентів бігалина стадіоні, що лежав трохи осторонь групи бетонних будівель.

Поліціянт повернув на перехресті й попрямував знову до головного корпусу. Велетенська, схожа на бункер, споруда мала вісім поверхів і була шістсот метрів завдовжки. Ньєман припаркувався й поглянув на мапу. Окрім бібліотеки, ця неосяжна будівля містила аудиторії для лекцій із медицини, фізики й хімії. Над ними розміщувалися лабораторії для практичних занять, а на останньому поверсі мешкали інтерни. Сторож студмістечка червоним фломастером записав на плані номер помешкання, у якому жили Ремі Кайюа та його молода дружина.

П’єр Ньєман проминув двері до бібліотеки, що були поруч із головним входом, і зайшов до вестибюля, просторого й світлого завдяки великим еркерним вікнам. Стіни були розписані невигадливими фресками, які зблискували в ранковому промінні, а кінець приміщення губився за кілька сотень метрів звідти за порохнистою завісою. Розмірами вестибюль скидався на творіння сталінської епохи – нічого спільного зі світлим мармуром і шляхетним коричневим деревом паризьких університетів. Так принаймні гадав собі Ньєман, ноги якого зроду-віку не було в жодному університеті. Ні в паризькому, ні в будь-якому іншому.

Поліціянт ступив на гранітні безпідпорні сходи, кожен марш яких розвертався на сто вісімдесят градусів і був відділений від попереднього вертикальними ґратами. Ще одна архітекторова примха в такому самому гнітючому стилі, як і все решта. Неонові лампи горіли через одну, і Ньєман поперемінно потрапляв у зони то суцільної темряви, то сліпучого світла.

Нарешті він дістався вузького коридору з численними невеличкими дверима. У темряві – тут лампи перегоріли геть усі – комісар насилу розшукав номер тридцять чотири, помешкання подружжя Кайюа.

Двері були прочинені.

Поліціянт двома пальцями штовхнув тонку стулку з фанери. Тиша й півморок огорнули його. Ньєман опинився в невеличкому передпокої. Наприкінці вузький коридор перетинала смужка кволого світла, у якому поліціянт зміг роздивитися фотографії, що висіли на стінах. Це були чорно-білі знімки, датовані, схоже, тридцятими або сороковими роками XX століття. Атлети-олімпійці, які, напруживши всі свої сили, пнулися до неба або ж долали останні метри землі, завмерли в миті своєї слави. Їхні обличчя, тіла, пози випромінювали якусь бентежливу досконалість, нелюдську бездоганність мармурових статуй. Ньєман знову подумав про архітектуру університету: світлини пасували до неї, витворюючи разом аж ніяк не радісний ансамбль.

Під цими фотографіями поліціянт помітив портрет Ремі Кайюа і зняв його, щоб краще роздивитися. Убитий був уродливий, усміхнений, молодий чоловік із коротким волоссям і напруженими рисами обличчя. Особливо тривожним видавався блиск у його очах.

– Хто ви?

Ньєман обернувся. У глибині коридору вимальовувалася загорнута в плащ жіноча постать. Комісар підійшов до неї. Ще зовсім дівчисько, також років двадцяти п’яти, не більше. Світле, середньої довжини волосся облямовувало худе витягнуте обличчя з гострими, тонкими рисами, блідість якого підкреслювали темні кола під очима. Врода цієї жінки впадала в очі не відразу, а лише перегодом, неначе відлуння після першого прикрого враження, яке справляв її вигляд.

– Моє ім’я – П’єр Ньєман, – промовив поліціянт. – Я головний комісар поліції.

– Чому ви зайшли без дзвінка?

– Пробачте мені. Двері були відчинені. Ви дружина Ремі Кайюа?

Замість відповіді жінка вихопила у Ньємана світлину й повісила її назад на стіну. Відтак скинула плащ і рушила до кімнати ліворуч. У вирізі розтягнутого светра Ньєман мимоволі помітив бліді змарнілі груди. Він здригнувся.

– Проходьте, – неохоче промовила жінка.

Ньєман зайшов до тісної вітальні, опорядженої старанно й ощадливо. На стінах висіли картини в сучасному стилі. Симетричні лінії, тривожні кольори, незбагненні фігури. Поліціянт не став на них зупинятися. Натомість його увагу привернуло інше: у кімнаті стояв сильний хімічний запах. Запах клею. Кайюа вочевидь зовсім нещодавно обклеїли стіни новими шпалерами. Ньєманові стиснулося серце. Уперше йому стало моторошно від думки про загублену долю цього подружжя, про згарище щастя, яке, либонь, досі жевріло під горем цієї жінки. Комісар прибрав поважного тону:

– Пані, я прибув із Парижа. Мене викликав сюди слідчий суддя для допомоги в розслідуванні вбивства вашого чоловіка. Я…

– Ви вже знайшли щось?

Комісар поглянув на неї і зненацька відчув бажання розбити щось: вікно, будь-що. Цю жінку переповнювало горе, але ще більше – ненависть до поліції.

– Наразі в нас нічого нема, – визнав він. – Але я сподіваюся, що слідство…

– Питайте, що хотіли.

Ньєман сів на диван-ліжко навпроти жінки, яка вибрала собі невеличкий стілець якнайдалі від поліціянта. Узявши подушку, комісар якусь хвилю ніяково м’яв її в руках.

– Я читав ваші свідчення, – почав він. – Мені хотілося б дістати від вас деяку додаткову інформацію. Скажіть, багато людей тут ходять у походи в гори?

– А ви гадаєте, що тут є інші розваги? У Ґерноні всі захоплюються або туризмом, або альпінізмом.

– Хтось із інших туристів міг знати маршрути Ремі?

– Ні. Він ніколи не розповідав, куди йде. І ходив стежками, які знав тільки він…

– Це були звичайні прогулянки чи тривалі походи?

– Коли як. У суботу Ремі вирушив пішки, збирався піднятися не вище, ніж на дві тисячі метрів. Він не взяв із собою спорядження.

Ньєман помовчав якийсь час, а відтак перейшов до головного.

– У вашого чоловіка були вороги?

– Ні.

Непевний тон її відповіді спонукав Ньємана поставити наступне запитання, яке здивувало його самого.

– А друзі?

– Друзів теж не було. Ремі був самітник.

– Які стосунки його пов’язували зі студентами, тими, що відвідували бібліотеку?

– Він їм видавав книжки, це й усе.

– Ви не помічали нічого дивного останнім часом?

Жінка не відповіла. Ньєман запитав інакше:

– Може, ваш чоловік був напруженим, дратівливим?

– Ні.

– Розкажіть мені про смерть його батька.

Софі Кайюа підвела очі. Їхній тьмяний і невиразний колір надолужували прегарні вії і брови. Жінка злегка знизала плечима.

– Він загинув у дев’яносто третьому, під лавиною. Ми тоді ще не були в шлюбі. Я нічого більше не знаю. Ремі ніколи про це не говорив. Чому це вас цікавить?

Поліціянт промовчав, роздивляючись невеличку кімнатку з ідеально рівно розставленими меблями. Він добре знав такий тип приміщень. А ще він знав, що зараз вони тут не самі з Софі Кайюа. Пам’ять про померлого перебувала з ними, наче душа його десь у сусідній кімнаті збиралася у свій останній похід. Комісар знову поглянув на картини.

– Ваш чоловік тримав якісь книжки тут?

– Навіщо йому було їх тут тримати? Він цілий день працював у бібліотеці.

– Дисертацію він теж писав там?

Жінка коротко кивнула. Ньєман не переставав милуватися її вродливим і жорстким обличчям, дивуючись тому, що менше ніж за годину перетнувся з двома такими принадними жінками.

– Про що була його дисертація?

– Про Олімпійські ігри.

– Не надто наукова тема.

На обличчі Софі Кайюа з’явився зневажливий вираз.

– Його дисертація була присвячена зв’язку між фізичною випробою і священним характером ігор. Між тілом і думкою. Він досліджував міф про «атлона», пралюдину, яка, подолавши обмеження власного тіла, своєю потугою зробила землю родючою.

– Даруйте мені, – засопів Ньєман. – Я не надто розуміюся на філософії… Це все якось пов’язано з тими світлинами, що висять у вашому коридорі?

– І так, і ні. Це кадри з фільму Лені Ріфеншталь про Олімпійські ігри 1936 року в Берліні18.

– Ці знімки вражають.

– Ремі казав, що та олімпіада за своїм духом була дуже близькою до стародавніх ігор в Олімпії, основаних на ідеї єдності тіла й думки, фізичної випроби й філософського вираження.

– У тому конкретному випадку йшлося про нацистську ідеологію, хіба ні?

– Моєму чоловікові не важило, як висловлено ідею. Його чарував лише цей синтез думки й фізичної потуги, духу й тіла.

Ньєман нічогісінько не міг утямити в усій цій тарабарщині. Жінка нахилилася вперед і з несподіваною ворожістю запитала:

– Чому вони прислали вас? Чому вони прислали людину, таку, як ви?

Ньєман проігнорував її агресивний випад. Під час допитів він завжди застосовував один і той самий метод – безпристрасний, холодний підхід, що ґрунтується на залякуванні. Поліціянтові – та ще й із такою пикою, як у нього, – не було сенсу бавитися у співчутливого розмовника чи психолога-любителя. Він поцікавився владним тоном:

– Як ви гадаєте, чи мав хтось причини ненавидіти вашого чоловіка?

– Ви несповна розуму, чи що? – вибухнула вона. – Ви не бачили трупа? Невже вам не зрозуміло, що мого чоловіка вбив маніяк? Якийсь навіжений зненацька накинувся на Ремі. Псих, який напав на нього, побив, скалічив і замордував до смерті?

Поліціянт тяжко зітхнув. Він думав про тихого, відірваного від світу бібліотекаря і його агресивну дружину. Пара, від якої кров холоне в жилах. Він запитав:

– Розкажіть про ваше подружнє життя.

– Яке ваше бісове діло?

– Прошу вас, відповідайте.

– Я підозрювана?

– Ви добре знаєте, що ні. Будь ласка, відповідайте мені.

Молода жінка метнула на нього нищівний погляд.

– Ви хочете знати, скільки разів на тиждень ми трахалися?

Ньєман відчув, як на карку йому повиступали сироти.

– Пані, я лише виконую свою роботу. Допоможіть мені.

– Забирайся геть, смердючий шпику!

Зуби її не могли похизуватися білістю, але обриси вуст були прегарними, бентежливими. Ньєман дивився на цей вродливий рот, на її гострі вилиці, на блискучі брови, різко окреслені на блідо-тьмавому обличчі. Її лице не потребувало рум’янцю чи яскравих очей – усієї цієї оманливої гри світла й відтінків. Його краса полягала в рисах. Чистих і бездоганних. Поліціянт не поворухнувся з місця.

– Забирайся геть! – закричала жінка.

– Останнє запитання. Ремі завжди мешкав в університеті. А коли він служив у війську?

Софі Кайюа завмерла, спантеличена таким запитання. Вона обхопила себе руками, немовби її морозило зсередини.

– Він не служив.

– Комісований?

Вона підтвердила кивком голови.

– З якої причини?

Жінка знову наставила очі на комісара.

– Що вам треба?

– З якої причини?

– Психічна невідповідність, здається.

– Ремі страждав на психічні розлади?

– Та ви що, з неба впали? Багато хто домагається бути комісованим через психічні проблеми! Це ж нічого не значить. Ви симулюєте, верзете казна-що, вас комісують.

Ньєман нічого не відказав на це, хоча всім своїм виглядом, либонь, виражав невисловлений осуд. Жінка раптом зміряла очима його коротко стрижене волосся, його строге елегантне вбрання, і губи її гидливо скривилися.

– Чорт забирай, ви коли-небудь щезнете звідси чи ні?

Ньєман підвівся й тихо сказав:

– Я вже йду. Але я хотів би, щоб ви знали дещо.

– Що? – виплюнула вона.

– Подобається вам це чи ні, але вбивць ловлять саме такі люди, як я. Тільки такі люди, як я, можуть помститися за вашого чоловіка.

Обличчя жінки закам’яніло на якусь мить, а потім її підборіддя затремтіло й вона вибухнула плачем. Ньєман обернувся й рушив до виходу.

– Я зловлю його, – сказав він.

Уже біля дверей він ударив кулаком по стіні й кинув через плече:

– Їй-богу, присягаюся, я зловлю того сучого сина, який убив вашого чоловіка.

Надворі йому вдарило в очі сліпуче сонячне світло. Під повіками затанцювали чорні плями. Ньєман перечекав кілька секунд, а потім змусив себе заспокоїтися й підійти до машини. Плями помалу перетворювалися на два жіночих обличчя. Фанні Феррейра, чорнявка. Софі Кайюа, білявка. Дві сильні, розумні, войовничі жінки. Жінки, яких йому, либонь, ніколи не судилося тримати у своїх обіймах.

Поліціянт щосили вдарив прикріплену до стовпа залізну сміттєву урну, яка трапилася йому на дорозі, а потім за звичкою глянув на пейджер.

На екрані блимало: судовий медик закінчив розтин.