Читать книгу Багряні ріки - Жан-Крістоф Ґранже - Страница 9

Над Сарзаком сходило сонце. Тьмяне й немічне, наче після хвороби, жовтневе сонце. Карім їхав у своєму старенькому універсалі «Пежо» за патрульним фургоном. Вони перетнули мертве місто, яке о цій годині досі було поцятковане білястими плямами ліхтарів, наче блудними вогниками.

Сарзак не був ні давнім поселенням, ні сучасним містом. Він розлігся в довгій долині недоладним нагромадженням нічим не прикметних двохсотлітніх будівель. Лише середмістя могло похизуватися бодай якоюсь цікавинкою – маленьким трамваєм, що сновигав туди-сюди брукованими вуличками. Щоразу проїжджаючи ними, Карім думав про Швейцарію чи Італію невідь-чому. Він ніколи не був у жодній із цих країн.

Школа імені Жана Жореса розміщувалася у східній частині містечка, бідному кварталі поруч із промисловою зоною. Карім під’їхав до скупчення потворних блакитно-коричневих будинків, які нагадали про місця його дитинства. Школа стояла на вершині бетонного схилу, що здіймався над дорогою з потрісканим асфальтом.

На ґанку на них чекала жінка в просторому темному кардиґані26. Директорка. Карім привітався й назвав себе. Жінка зустріла його щирою усмішкою, чим неабияк здивувала поліціянта. Зазвичай його зовнішність здіймала скоріше хвилю недовіри. Карім подумки подякував жінці за її безпосередність і на якусь мить затримав на ній погляд. Її тихе обличчя було схоже на поверхню ставка з двома квітками латаття – великими зеленими очима.

Директорка без зайвих слів повела Каріма всередину. Псевдомодерністська споруда здавалася вічною недобудовою. Або ж перебувала в стані постійного ремонту. Коридори з низькими стелями були викладені полістиреновими27 плитками, деякі з котрих були погано допасованими одна до одної. Більшість стін укривали дитячі малюнки, пришпилені кнопками або й намазюкані просто на стіні. Невеличкі вішаки вишикувалися на висоті дитячого зросту. Усе було зроблено без ладу і складу. Карімові здавалося, що він потрапив до розчавленої коробки для взуття.

Директорка зупинилася перед прочиненими дверими й таємничим голосом прошепотіла:

– Це та єдина кімната, до якої вони пробралися.

Жінка обережно відчинила двері, і вони зайшли до кабінету, що більше скидався на чекальню. Засклені шафи були заповнені підручниками та шкільним журналами. На маленькому холодильнику стояла кавова машина. Письмовий стіл із дерева під дуб був заставлений вазонами в підставках із водою. У приміщенні стояв запах вогкої землі.

– Бачите, – показала жінка на одну із шафок, – вона була відімкнена. Там наші старі журнали. Але на перший погляд грабіжники нічого не вкрали. І навіть ні до чого не торкалися.

Карім присів і став вивчати замок. Десятирічний стаж крадія-зламувача зробив його неабияким фахівцем у цій сфері. Той, хто відімкнув цю шафку, поза всяким сумнівом, знався на своєму ділі. Карім не міг вийти з дива: навіщо такому профі вдиратися до початкової школи в Сарзаку? Поліціянт узяв один із журналів, побіжно переглянув його. Списки учнів, примітки вчителів, зауваження адміністрації… Кожній теці з журналами відповідав один рік. Лейтенант підвівся.

– Ніхто нічого не чув?

– Бачте, у чому річ… – відповіла жінка. – Школа-то й не охороняється як слід. У нас є консьєржка, але, правду кажучи…

Карім далі оглядав так уміло відімкнену шафу.

– Як гадаєте, вони пробралися сюди вночі на суботу чи на неділю?

– Будь-коли. Може, навіть удень. Кажу ж, залізти сюди у вихідні зовсім неважко. Тут немає чого красти.

– Гаразд, – підсумував Карім. – Вам доведеться зайти до відділення, щоб скласти свідчення.

– Ви під прикриттям, еге ж?

– Що-що?

Директорка пильно роздивлялася Каріма.

– Я мала на увазі ваш одяг, ваш вигляд. Це для того, щоб пробратися в банду ґанґстерів і…

Карім розреготався.

– Ґанґстери не бігають по тутешніх полях.

Директорка не звернула уваги на його слова й переконано заявила:

– Я знаю, як це робиться. Я дивилася один документальний фільм. Там чоловіки, такі, як ви, носили двобічні куртки зі значками Національної поліції і…

– Пані, – урвав її Карім. – Насправді ви переоцінюєте ваше містечко.

Він обернувся й рушив до виходу. Директорка затримала його.

– А ви не будете шукати більше ніяких слідів? Не знімете відбитки пальців?

Карім відказав:

– Гадаю, що, зважаючи на серйозність справи, ми задовольнимося тим, що заслухаємо ваші свідчення й пройдемося з кількома запитаннями по району.

Жінка мала вочевидь розчарований вигляд. Вона знову пильно глянула на Каріма.

– Ви не місцевий, адже ж ні?

– Ні, не місцевий.

– Що ж ви такого накоїли, що опинилися аж тут?

– Це довга історія. Може, якось днями заскочу до вас і розповім її.

Надворі Карім підійшов до поліціянтів у одностроях, що курили в кулак із виглядом спійманих на гарячому школярів.

Із фургона вискочив Сельє.

– Лейтенанте! Лишень подумайте! Ще одна приключка!

– Що таке?

– Знову вдерлися, але цього разу… Скільки років я вже тут, але ще такого не бачив…

– Куди вдерлися?

Сельє завагався, поглянув на своїх колег. Вуса його тріпотіли від засапаного дихання.

– У… у гробівець. На цвинтарі.

На положистому схилі, наче візерунки з моху, мінилися під сонцем зеленими й сірими барвами надгробки й хрести. Карім минувґратовану браму і вдихнув запах росяної трави й зів’ялих квітів.

– Зачекайте на мене тут, – кинув він патрульним.

Карім натягнув латексні рукавички, думаючи тим часом, що Сарзак ще довго пам’ятатиме цей понеділок.

Цього разу по дорозі на цвинтар лейтенант заїхав додому й прихопив своє «приладдя»: коробочки з алюмінієвим і графітовим порошком, скотч і нінгідрин, щоб зняти відбитки пальців, а також еластомерну пасту, щоб відлити форму ймовірних слідів… Він вирішив щонайретельніше зібрати всі можливі зачіпки.

Карім пішов посипаними жорствою доріжками до оскверненого гробівця, на який йому вказали. Спершу він побоювався, що натрапить на справжню наругу над могилою на кшталт тих моторошних осквернень, що протягом кількох останніх років відбувались у Франції. Розбиті черепи, понівечені рештки. Але ні: тут усе було гаразд. Вандали, як видається, нічого не чіпали, лише залізли до гробівця. Карім підійшов ближче й опинився перед гранітною спорудою у формі каплички.

Лише двері були ледь прочинені. Карім опустився навпочіпки й оглянув замок. Як і в школі, відімкнено його було з неабияким умінням. Поліціянт провів рукою по краю дверей і дійшов висновку, що тут теж працювали профі. Невже ті самі?

Він відчинив двері ширше і спробував уявити, що сталося. Чому зловмисники доклали стількох зусиль, щоб непомітно відімкнути усипальню, а пішли, лишивши двері відчиненими? Лейтенант хитнув кам’яну стулку кілька разів і зрозумів причину: жорствини, що потрапили між дверима й одвірком, викривили дверний механізм, і відтепер замкнути гробівець було неможливо. Саме ці дрібні камінці й виказали злочинців.

Потому поліціянт уважно дослідив саму систему кам’яних засувок, з яких складався замок. Своєрідний механізм, характерний, мабуть, для такого типу споруд, але відомий лише фахівцям. Фахівцям? Поліціянт стримав дрож. І знову подумав: «А що як справді в школі й на цвинтарі попрацювала та сама банда? Який же тоді зв’язок між цими двома випадками?»

Початок відповіді на це запитання йому підказала надгробна стела з написом: «Жюд Ітеро. 23 травня 1972—14 серпня 1982». Карім замислився. Може, цей хлопчик навчався в школі імені Жана Жореса? Лейтенант ще раз оглянув надгробну плиту: жодної епітафії, жодної молитви. Лише прикріплена до мармуру невеличка овальна рамка з потьмянілого срібла. Портрета, одначе, усередині не було.

– Ніби дівчаче ім’я?

Карім обернувся: позаду у своїх шкарбунах і зі своїм звичним виразом розгубленості стояв Сельє.

– Ні, хлопчаче, – процідив крізь зуби лейтенант.

– Англійське?

– Ні, єврейське.

Сельє витер чоло.

– Чорт забирай! То це, виходить, таке саме осквернення, як ото було в Карпантра? Крайні праві?

Карім підвівся й обтер одну об одну свої руки в рукавичках.

– Не думаю. Зроби мені послугу. Зачекай на мене разом з іншими біля входу.

Щось невдоволено бурмочучи під носом, Сельє пішов, задерши кашкета догори. Карім провів його поглядом і знову взявся оглядати прочинені двері.

Зрештою він вирішив зазирнути в підземелля. Згорбившись, лейтенант ступив усередину, освітлюючи шлях кишеньковим ліхтариком. Він спустився сходами, під ногами порипував пісок. Поліціянт мав відчуття, ніби порушує якесь предковічне табу. Добре ще, подумав Карім, що в нього немає ніяких релігійних переконань. Галогеновий жмуток світла розтинав пітьму. Карім ступив ще кілька кроків і раптом завмер. Промінь ліхтарика вихопив із темряви невеличку труну зі світлого дерева, що стояла на двох підпірках.

У Каріма пересохло в горлі. Він підійшов ближче й став оглядати домовину. Завдовжки вона була приблизно метр шістдесят. Кути було оздоблено хвилястими візерунками зі срібла. Попри час, що вже минув від смерті хлопчика, труна, як видавалося, була в доброму стані. Карім помацав стики й подумав, що голими руками, без рукавичок, ніколи б не наважився торкнутися цієї домовини. Він сердився на себе через цей страх. На перший погляд здавалося, що віко не знімали. Поліціянт затиснув ліхтарик зубами, щоб детальніше оглянути гвинти, коли над ним пролунав голос:

– Якого біса ви тут робите?

Карім аж підстрибнув. Він розтулив рота, ліхтарик випав і покотився по віку. У суцільній темряві поліціянт обернувся. До отвору, зсутулившись, зазирав чоловік у шерстяній шапочці. Араб, шукаючи навпомацки на землі ліхтарик, витиснув із себе:

– Я офіцер поліції.

Чоловік угорі якусь хвилю мовчав, а потім буркнув:

– Однаково не маєте права тут бути.

Поліціянт, нарешті знайшовши ліхтарик, освітив собі дорогу й повернувся до сходів. Угорі в прямокутнику світла стояв насуплений дебелий чоловік, вочевидь цвинтарний сторож. Карім усвідомлював, що діє незаконно. Навіть у такому випадку потрібно було мати письмовий дозвіл від родини або спеціальний ордер, щоб потрапити до гробівця. Він збіг сходами догори й промовив:

– Пропустіть. Я виходжу.

Чоловік відступив убік. Сонячне світло здалось Карімові живлющим еліксиром. Лейтенант показав сторожеві своє поліційне посвідчення й промовив:

– Карім Абдуф. Комісаріат Сарзака. Це ви виявили, що гробівець осквернено?

Чоловік мовчав, розглядаючи араба своїми безбарвними очима, схожими на бульки повітря в каламутній воді.

– Ви не маєте права тут бути.

Карім кивнув із відстороненим виразом. Ранкове повітря розігнало всі його страхи.

– Нехай буде так, чоловіче. Не будемо сперечатися. Однаково поліція завжди має рацію.

Старий сторож облизав оточені колючою щетиною губи. Він нього тхнуло спиртним і вогкою землею.

– Гаразд, – мовив Карім. – Розкажіть мені все, що знаєте.

О котрій годині ви це помітили?

Зітхнувши, старий відказав:

– Я прийшов о шостій. Нині в нас тут похорон.

– А востаннє коли ви тут проходили?

– У п’ятницю.

– Отже, до гробівця могли залізти будь-коли протягом цих вихідних?

– Ага. Тільки, думаю, це сталося сьогодні вночі.

– Чому ви так гадаєте?

– Бо в неділю по обіді падав дощ, а всередині сухо… Значить, двері тоді ще були зачинені.

– Ви живете десь тут поруч? – запитав Карім.

– Поруч тут ніхто не живе.

Араб обвів очима невеличке кладовище, яке дихало спокоєм і тишею.

– Волоцюги в ці краї не навідуються? – запитав він.

– Ні.

– А якісь підозрілі відвідувачі? Може, траплялися випадки вандалізму? Окультні ритуали?

– Ні, не траплялися.

– Розкажіть мені про цю могилу.

Сторож сплюнув на жорству.

– Нема чого розказувати.

– Цілий гробівець для однієї дитини? Якось дивно, хіба ні?

– Еге ж, дивно.

– Ви знаєте батьків?

– Ніколи їх не бачив.

– У 1982 році ви ще не працювали тут?

– Ні, не працював. А мій попередник уже помер, – хихотнув сторож. – Наш брат теж віддає кінці…

– За гробівцем, схоже, доглядають.

– Я й не кажу, що не доглядають. Хтось приходить, тільки я не знаю цих людей. Я чоловік досвідчений: тямлю, як швидко псується камінь; скільки живуть квіти, навіть ті пластмасові. Я знаю, як усе заростає будяччям, бур’янами та іншою поганню. Можу сказати, що за цим гробівцем добре дбають і приходять часто. Але я ніколи нікого тут не бачив.

Карім замислився. Він знову присів і ще раз оглянув маленьку овальну рамку на камені. Не підводячи очей, він звернувся до сторожа:

– У мене таке враження, що зловмисники викрали фото дитини.

– Га? Мо’ й так.

– Ви не пам’ятаєте його обличчя? Обличчя цього хлопчика?

– Ні, не пам’ятаю.

Карім підвівся й, стягуючи рукавички, промовив наостанок:

– Протягом дня сюди прибуде група спеціалістів, щоб зняти відбитки пальців та всі інші можливі сліди. Тому мусите скасувати сьогоднішній похорон. Скажете, що будуть провадитися роботи, що сталася аварія на водогоні, будь-що. Аби тільки на цвинтарі сьогодні не було сторонніх, зрозуміло? А тим паче журналістів.

Старий мовчки кивнув, коли Карім уже прямував до брами. Удалині почулося одноманітне бамкання дзвонів. Вибило дев’яту годину.