Читать книгу Багряні ріки - Жан-Крістоф Ґранже - Страница 6

Під похмурим небом асфальтова дорога зміїлася через кампус, минаючи всі його сіруваті корпуси з покритими іржею голубими вікнами. Ньєман їхав поволі, раз по раз заглядаючи до мапи університету, яку йому вдалося роздобути. Комісар прямував до спортзалу, що розміщувався осібно від інших будинків. Нарешті Ньєман зупинився перед новою на вигляд будівлею з рівчастого бетону, схожою скоріше на бункер, ніж на спортивну споруду. Ньєман вийшов із машини і вдихнув на повні груди. Сіявся дрібний дощик.

Комісар обвів поглядом кампус і будинки, що розкинулися на кілька сотень метрів звідти. Його батьки також навчали дітей, але не в університеті, а в невеличких колежах у передмісті Ліона. Він не пам’ятав про ті часи нічого або майже нічого. Дуже швидко він вирішив, що позірний затишок родинного гнізда – це слабкість і омана. Дуже швидко усвідомив, що до свого бою йому доведеться стати самому і, відповідно, що швидше це станеться, то краще. Коли йому було тринадцять років, П’єр попросив у батьків дозволу вчитися далі в пансіоні. Ті не наважилися заборонити синові це добровільне вигнання, але він ще досі пам’ятав, як за стіною його спальні ридала мати: звуки її плачу стояли в нього у вухах, але водночас Ньєман фізично відчував їх шкірою як щось вологе й тепле. Він дременув із кімнати.

Чотири роки в інтернаті. Чотири роки самотності й фізичного вишколу поряд із навчанням. Усі його надії тоді були пов’язані одною-єдиною метою – армія. У сімнадцять років, блискуче склавши іспити на бакалавра15, П’єр Ньєман відбув триденне медичне обстеження й подав прохання про вступ до офіцерської школи. Коли військовий лікар, майор за званням, повідомив Ньєманові, що його визнали непридатним до військової служби, і пояснив причини такого рішення, юнак усе зрозумів. Хай якими великими були його амбіції, зрадили хлопця власні страхи, занадто очевидні. Він зрозумів, що відтепер його долею назавжди стане довгий непроглядний коридор із заляпаними кров’ю стінами й собаками, що витимуть у темряві, біля самого виходу…

Котрийсь інший підліток відступив би, здався, покірливо вислухавши вирок психіатрів. Котрийсь інший, але не юний П’єр Ньєман. Він уперся й знову взявся до фізичних тренувань, із подвійною затятістю гартуючи силу волі. Коли вже йому не судилося стати військовим, він обере собі інше поле бою – вулицю, де точиться невідома битва зі щоденним злом. Він покладе всі свої сили і свою душу на вівтар цієї війни без лаврових вінків і знамен, але вестиме її аж до кінця. Ньєман вирішив стати поліціянтом. З цією метою він протягом довгих місяців тренувався, щоб пройти психологічне тестування. Невдовзі вступив до поліційної школи в містечку Канн-Еклюз. Відтоді в його житті почалася нова ера, ера грубої сили. Його результати в стрільбі були винятковими. Ньєман не переставав працювати над собою, щоб стати ще кращим, ще сильнішим. Він зробився поліціянтом, якому не було рівних. Завзятим, брутальним і нестримним.

Спершу він працював у окружних комісаріатах, а пізніше як першокласний стрілець опинився в підрозділі, що згодом став називатися «розшуково-оперативним». Почалися спецоперації. Ньєман уперше вбив людину. Того дня він уклав із самим собою угоду й остаточно змирився з прокляттям, яке висіло над ним. Ні, йому ніколи не стати увінчаним славою воїном, хоробрим офіцером. Натомість він зробиться вуличним бійцем, шаленим і непоступливим, і втопить власні страхи в жорстокості асфальту.

Ньєман глибоко вдихнув гірське повітря. Він подумав про свою матір, що померла багато років тому. Подумав про минуле, що тепер здавалося подібним до каньйону, на дні якого вирує та піниться бурхливий потік. Про спогади, які спершу потріскалися, а потім ізблякли, з останніх сил опираючись забуттю.

Зненацька Ньєман, наче вві сні, почув дрібні кроки. До нього підходив великий жилавий пес із гладеньким хутром, що лисніло під дощем. Очі – дві краплини темного бурштину – уп’ялися в поліціянта. Собака наближався, вихляючи задом. Комісар заціпенів. Пес підійшов ще ближче, тепер його з чоловіком розділяли кілька кроків. Вологий ніс нюшив. Раптом пес загарчав. Очі його зблиснули. Він зачув страх. Страх, який ішов від людини.

Ньєман наче закам’янів.

Наче якась невідома сила скувала йому руки й ноги. Кров відринула від його обличчя, немовби її засмоктало в невидимий вир, десь у його шлунку. Собака загавкав і вищирив ікла. Ньєман знав, у чому річ. Від страху тхнуло, і пес відчував цей запах, який викликав у нього побоювання й ворожість. Страх породжував страх. Собака, щирячи зуби, загавкав знову, у його горлі перекочувалося гарчання. Поліціянт дістав зброю.

– Клариссо! Клариссо! До мене!

Ньєман скинув із себе крижане заціпеніння. З-поза червоної заслони виринув сивий чоловік у светрі з застібкою на комірі. Чоловік поспішав до нього.

– Ви що, збожеволіли?

– Поліція, – промимрив Ньєман. – Забирайтеся звідси. І свого псиська заберіть.

Чоловік вражено витріщився на нього.

– Боже мій! Не можу повірити! Ходімо, Клариссо, ходімо, дівчинко…

Собака й хазяїн зникли з очей. Ньєман спробував ковтнути слину. У шорсткому горлі було сухо, наче в пустелі. Поліціянт струснув головою, заховав револьвер і пішов довкола будівлі. Повертаючи ліворуч, він спробував пригадати, коли востаннє був у свого психіатра.

За другим рогом будинку, комісар натрапив на жінку.

Фанні Феррейра стояла біля відчинених дверей і наждачним папером шліфувала дошку з піноматеріалу червоного кольору. Поліціянт подумав, що це, мабуть, і є той плавзасіб, на якому дівчина долає гірські потоки.

– Добрий день, – промовив він, уклоняючись на знак вітання.

До нього вже повернулася звична енергійність і впевненість. Фанні підвела очі. Дівчині, мабуть, заледве чи й було двадцять років. Вона мала матову, оксамитову шкіру й кучеряве волосся, що дрібними пасемцями вилося довкола скронь і спадало густою хвилею на плечі. Очі на смаглявому обличчі разили викличною, майже непристойною ясністю.

– Мене звати П’єр Ньєман, я комісар поліції. Розслідую вбивство Ремі Кайюа.

– П’єр Ньєман? – недовірливо перепитала дівчина. – Отакої! Це неможливо.

– Чому це?

Вона махнула головою в напрямку невеличкого радіоприймача, що стояв на землі.

– Про вас щойно повідомили в новинах. Сказали, що вчора ввечері ви затримали двох убивць у Парижі, біля «Парк-де-Пренс». І що це, мовляв, дуже добре. Але ще вони сказали, що ви скалічили одного з тих чоловіків, і це вже зовсім недобре.

Ви володієте здатністю бути повсюди, чи як?

– Просто я їхав цілу ніч.

– Що ви тут робите? Місцевих копів не досить?

– Скажімо так: мене прислали на підмогу.

Фанні повернулася до роботи: вона зволожувала довгасту поверхню дошки, а потім обіруч терла її наждаком. Дівчина мала міцну статуру й тривкий вигляд. Одягнута вона була не надто вишукано: неопренові штани для рафтингу, водний жилет і високі, туго зашнуровані черевики зі світлої шкіри. Притлумлене світло мінилося довкола лагідними барвами.

– Ви, схоже, добре даєте раду шокові, – зауважив Ньєман.

– Якому шокові?

– Ну… це ж ви знайшли…

– Я намагаюся про це не думати.

– Чи не обтяжить вас порозмовляти зі мною про це?

– Ви ж заради цього сюди й прийшли, хіба ні?

Дівчина не дивилася на поліціянта. Руки її не переставали рухатися вверх-вниз по дошці, різко й завзято.

– За яких обставин ви знайшли тіло?

– Щовихідних я спускаюся гірськими річками на цій ось штуці, – вона показала на свій плавзасіб. – Того дня я саме закінчила один зі своїх сплавів. Поблизу студмістечка є навала з каміння, яка утворює природну загату й перепиняє біг річки, завдяки чому можна спокійно пристати до берега. Я вже витягувала свою дошку, коли помітила…

– На скелі?

– Атож, на скелі.

– Це неправда. Я був там і знаю, що під тим кутом неможливо помітити щось на скелі на висоті п’ятнадцяти метрів…

Фанні кинула наждачний папір до кошика, витерла руки й запалила цигарку. Ці прості рухи зненацька пробудили в Ньєма нові нестримну хіть.

Дівчина видихнула довгий клуб синюватого диму.

– Тіло була на скелі. Але побачила я його не там.

– А де?

– У воді. Я побачила його відображення у воді. Білу плямку на поверхні озерця.

Напружені риси Ньєманового обличчя розгладилися.

– Я саме так і думав.

– Це важливо для слідства?

– Ні. Але я люблю ясність у таких речах.

Ньєман помовчав, а тоді запитав:

– Ви альпіністка, чи не так?

– Як ви здогадалися?

– Не знаю… Гірська місцевість. Та й вигляд у вас дуже… спортивний.

Дівчина обернулася лицем до гір, що височіли над долиною, і розпростерла руки. Уперше на її обличчі з’явилася усмішка.

– Ось вони, мої володіння, комісаре! Від Ґран-Пік-де-Бельдонн до Ґранд-Рус, усі ці гори я знаю як свої п’ять пальців. Коли я не спускаюся річками, то видираюся на вершини.

– Як ви гадаєте, потрібно бути альпіністом, щоб підняти тіло на скелю?

Фанні перестала всміхатися, вона дивилася на жаристий кінчик своєї цигарки.

– Ні, не конче. Прискалки утворюють там практично природні сходи. Одначе потрібно бути збіса дужим, щоб затягти туди тіло й не втратити рівноваги.

– Один із тутешніх інспекторів гадає, що вбивця скоріше міг вилізти з іншого боку, де схил не такий стрімкий, а потім спустити тіло на мотузці.

– Достобіса йому довелося б обходити. – Дівчина завагалася, а тоді додала: – Власне кажучи, є ще третя можливість – дуже проста, якщо тямити хоч трохи в техніці скелелазіння.

– Що це за можливість?

Фанні Феррейра загасила цигарку об підошву свого черевика й щиглем відкинула недопалок.

– Ходімо зі мною, – звеліла вона.

Вони зайшли всередину спортзалу. У півтемряві виднілися скинуті на купу мати, темні обриси паралельних брусів, жердин, канатів із вузлами. Прямуючи до правої стіни, Фанні пояснила:

– Це моя криївка. Літом сюди ніхто й носа не показує. Я можу зберігати тут своє знаряддя.

Вона запалила штормовий ліхтар, що висів над чимось, подібним до верстата, на якому лежала ціла купа інструментів, різноманітного металевого приладдя з гостряками й лезами, що вигравало сріблястими відлисками і яскравими відтінками. Фанні знову закурила.

– Що це таке? – запитав Ньєман.

– Льодобури, карабіни, обв’язки, жумари – альпіністське спорядження.

– І що з цього?

Фанні знову випустила ротом цигарковий дим, цього разу видувши кілька кілець.

– А те, пане комісаре, що вбивця, маючи все це приладдя й уміючи ним користуватися, без жодних проблем міг би підняти тіло з берега річки на скелю.

Ньєман склав руки на грудях і прихилився до стіни. Фанні, тримаючи цигарку в зубах, узялася перебирати своє знаряддя. Її невинні рухи ще більше розпалили його хіть. Дівчина подобалася йому страшенно.

– Як я вам уже казала, – повела Фанні далі, – стінувата круча в тому місці йде виступами, що утворюють природні сходи. Будь-хто, знайомий з альпінізмом або навіть просто з походами в гори, зможе завиграшки піднятися туди, спершу без тіла.

– І що далі?

Фанні показала йому блок, помальований зеленою флюоресцентною фарбою і поцяткований маленькими отворами.

– Далі прикріплюєте це на скелі, над розколиною.

– На скелі? Як? Молотком? На це піде прірва часу, хіба ні? Дівчина за легкою завісою цигаркового диму похитала головою.

– Ваші знання в царині альпінізму, комісаре, наближаються до нуля. – Вона взяла зі столу гак із гвинтовою різзю. – Ось це називається шлямбур, він укручується в камінь. За допомогою ось такого спеціального пробійника, – вона показала якийсь інструмент, схожий на дриль, чорний і блискучий від мастила, – можна наставити скільки завгодно шлямбурів на будь-якій скелі за кілька секунд. Потім кріпите ваш блок, і вам лишається тільки доправити труп нагору. Цей метод застосовують, щоб піднімати вантажі у важкодоступні місця.

Ньєман недовірливо скривився.

– Я не вилазив туди, нагору, але мені здається, що та ущелина занадто вузька. Я не розумію, як убивця міг би, ледве тримаючись у тому заломі, витягнути тіло лише силою своїх рук, без можливості відступити й допомогти собі ногами. Або ж повертаємося до попереднього припущення про те, що вбивця має бути справжнім богатирем.

– Та хто вам каже про те, щоб витягувати труп руками? Йому треба було б зробити лише одну річ: узятися за другий кінець мотузки і з’їхати вниз, зігравши таким чином роль противаги, а тіло піднялось би саме.

Комісар нарешті збагнув, у чому полягав цей спосіб, і всміхнувся на думку про його простоту.

– Але тоді потрібно, щоб убивця важив більше, ніж його жертва, еге ж?

– Або так само: коли падаєте в порожнечу, ваша вага збільшується. Щойно тіло опинилося б нагорі, ваш убивця швиденько видерся б тими самими виступами вдруге, щоб картинно засунути свою жертву в ущелину.

Комісар ще раз скинув оком на гаки, гвинти й кільця, що лежали на верстаті. Схоже на знаряддя грабіжника-зламувача, подумав він, але грабіжника особливого: того, хто вдирається на гірські висоти, зламуючи закони земного тяжіння.

– Скільки часу це забрало б?

– Для людини з моїм досвідом – менше десяти хвилин.

Ньєман кивнув: образ убивці вимальовувався у нього в голові. Вони вийшли надвір. Сонце пробивалося крізь хмари й вигравало на верхівках гір, що зблискували кришталевою ясністю.

– Ви викладаєте в університеті? – запитав поліціянт.

– Так, геологію.

– А які саме дисципліни?

– Багато чого: класифікацію гірських порід, тектоніку плит, а також гляціологію – науку про льодовики.

– Ви маєте дуже молодий вигляд.

– Я захистила докторську, коли мала двадцять років. На той час я вже працювала старшим викладачем. Я наймолодший доктор наук у Франції. Тепер мені двадцять п’ять, і я штатний професор.

– Гордість університету?

– Саме так. Гордість університету. Донька й онука заслужених професорів із Ґернона.

– Отже, ви належите до цього братства?

– Якого братства?

– Один із поліціянтів, що працює зі мною, навчався в Ґерноні. Він мені розповів, що в університеті є окрема еліта, що складається з дітей тутешніх викладачів…

Фанні невдоволено похитала головою.

– Я б радше назвала це великою родиною. Діти, про яких ви кажете, зростають в університеті, у науковому й культурному середовищі. А потім демонструють блискучі результати. Це видається цілком природним, хіба ні?

– Навіть у спортивних дисциплінах?

Дівчина звела брови.

– Це завдяки гірському повітрю.

– Ви мусили б знати Ремі Кайюа, – мовив Ньєман. – Яким він був?

Фанні відповіла відразу, без роздумів:

– Самітник. Замкнутий. Вовкуватий навіть. Але поряд із тим неймовірно розумний. Освічений до краю. Ходили навіть чутки… начебто він прочитав усі книжки в бібліотеці.

– Як гадаєте, ці чутки мали підстави?

– Цього мені невідомо. Але бібліотеку свою він знав уздовж і впоперек. Це був його прихисток, його криївка.

– Він також був дуже молодий, як на таку посаду, чи не так?

– Ремі виріс у цій бібліотеці. Його батько теж працював старшим бібліотекарем.

Ньєман ступив кілька кроків.

– Я цього не знав. Кайюа також належали до цієї вашої «великої родини»?

– Аж ніяк. Навпаки: Ремі був вороже до неї налаштований. Попри всю свою освіченість, йому так і не вдалося досягти всього, чого він прагнув. Я гадаю… словом, мені здається, він нам заздрив.

– Яка в нього була спеціальність?

– Філософія, здається. Він закінчував писати свою дисертацію.

– А на яку тему?

– Не маю жодної гадки.

Комісар замовк. Він дивився на гори, які дедалі більше заливало сонце і які здавалися тепер осліпленими яскравим світлом велетами.

– Його батько живий? – запитав поліціянт.

– Ні. Загинув кілька років тому. У горах.

– Теж за підозріливих обставин?

– Не там шукаєте. Він потрапив під лавину. Ту, що зійшла з Ґранд-Ланс-д’Альмон в дев’яносто третьому. Відразу видно слідчого.

– Два бібліотекарі, обидва альпіністи. Батько й син. Обидва загинули в горах. Важко не звернути уваги на такий збіг, хіба ні?

– А звідки ви знаєте, що Ремі вбили у горах?

– Маєте слушність, напевне не знаю. Але він вирушив туди у суботу вранці. Найпевніше, убивця заскочив його там, нагорі. Можливо, він знав маршрут і…

– Ремі був не з тих, хто ходить торованими маршрутами. І він нікому не повідомляв своїх планів. Цей чоловік був дуже… дуже потайний.

Ньєман уклонився.

– Красно дякую вам, панно. Ви знаєте, що кажуть у таких випадках: якщо пригадаєте щось, зателефонуйте мені, будь ласка, на будь-який із цих номерів.

Ньєман записав номер свого мобільного й номер телефону в аудиторії, яку йому виділив ректор: комісар волів розташуватися в університеті, а не в жандармерії.

– До побачення, – пробурмотів він.

Дівчина не підвела очей. Поліціянт рушив, коли вона раптом промовила:

– Можна вас про дещо запитати?

Тепер вона пильно дивилася на нього. Ньєманові стало трохи моторошно. Надто вже прозорі були її очі. Як скло або вода гірського потоку; жалкі, наче мороз.

– Запитуйте, – відказав він.

– По радіо казали… словом, чи правда, що ви були в групі, яка вбила Жака Меріна16?

– Я був зовсім молодий. Але так, це правда.

– Я думала… мені хотілося б знати, що відчуваєш після.

– Після чого?

– Після чогось такого.

Ньєман ступив кілька кроків у напрямку дівчини, яка мимоволі позадкувала. Одначе погляд його вона мужньо витримала з пихатим виразом на обличчі.

– Я завжди з приємністю побалакаю з вами, Фанні. Але ніколи ви не почуєте від мене ані слова про цю операцію. Як і про те, що я втратив того дня.

Дівчина опустила очі й глухо промовила:

– Я розумію.

– Ні, ви не розумієте. На щастя для вас.