Читать книгу Багряні ріки - Жан-Крістоф Ґранже - Страница 5

П’єр Ньєман і Ерік Жуано відразу поїхали до університету, що розкинувся коло в’їзду до містечка. Комісар попросив лейтенанта почекати його в бібліотеці, у головному корпусі, а сам пішов із візитом до ректора, кабінет якого розміщувався на останньому поверсі адміністративної будівлі, що стояла метрів на сто далі.

Поліціянт увійшов до просторої, нещодавно відреставрованої споруди сімдесятих років із височенною стелею і стінами, пофарбованими в різноманітні пастельні кольори. Піднявшись на горішній поверх, він зайшов до кімнатки, що правила за приймальню і де за невеличким столиком сиділа секретарка. Ньєман представився й запитав, чи можна бачити пана Венсана Люїза.

Комісарові довелося почекати кілька хвилин, протягом яких він розглядав на стінах світлини студентів-переможців, що здіймали в руках кубки чи медалі, простували лижнею або сплавлялися бурхливими гірськими потоками.

За якусь хвилю П’єр Ньєман стояв перед ректором університету. Це був чоловік із кучерявим волоссям і приплесканим носом, однак обличчя його було біле, наче крейда, і являло собою дивну суміш негроїдних рис із недокрівною блідістю. Похмуру сутінь кабінету пронизували, розсипаючись світляною стружкою, кілька сонячних променів. Ректор указав поліціянтові на крісло і став нервово масувати собі зап’ястки.

– Отож? – сухим тоном запитав він.

– Що отож?

– Ви вже знайшли щось?

Ньєман випростав ноги.

– Я щойно приїхав, пане ректоре. Дайте мені час розглянутися, що до чого. А наразі я хотів би поставити вам кілька запитань.

Люїз напружився у своєму кріслі. На робочому столі з дерева кольору вохри стояли рухомі металеві абстракції, що скидалися на чудернацькі квіти, які виросли на сталевій планеті.

– У вашому університеті вже траплялися якісь підозрілі випадки? – спокійним голосом запитав Ньєман.

– Підозрілі? Ніколи!

– Ніяких наркотиків? Ні крадіжок? Ні бійок?

– Ні.

– Жодних банд чи угруповань також нема? Юнаків, яким задурюють голову різними дурницями?

– Я не розумію, про що ви.

– Я маю на увазі рольові ігри. Ну, знаєте, ті, у яких усякі обряди, ритуали…

– Ні. У нас такого нема. Наші студенти мають чистий незбаламучений розум.

Ньєман нічого не відповів. Ректор тим часом оглядав його високу кремезну постать, коротку стрижку, руків’я револьвера, що стирчало з-під пальта. Люїз провів долонею по обличчю, а відтак, немовби прагнучи переконати самого себе, промовив:

– Мені сказали, що ви першокласний поліціянт.

Ньєман далі мовчав, уп’явши погляд у ректора. Люїз відвів очі й сказав:

– Я хочу одного-єдиного, комісаре: щоб ви якомога швидше знайшли вбивцю. Скоро відновлюється навчання і…

– Зараз у кампусі немає нікого зі студентів?

– Хіба кілька інтернів12. Вони мешкають нагорі, у головному корпусі. Ще є кілька викладачів, які готуються до своїх лекцій.

– Я можу отримати їхній список?

– Але ж… – Ректор завагався, але потім усе ж сказав: – Так, звісно, це не проблема…

– Що ви можете розповісти мені про Ремі Кайюа?

– Він працював бібліотекарем. Тихий, мовчазний. Доволі відлюдькуватий.

– Студенти його любили?

– Звісно… Певна річ!

– Де він жив? У Ґерноні?

– Тут, у кампусі. На останньому поверсі головного корпусу, разом із дружиною. Там само, де інтерни.

– Ремі Кайюа мав двадцять п’ять років. Як на наші часи, доволі рано для одруження, чи не так?

– Ремі й Софі Кайюа – наші колишні студенти. А познайомилися вони ще раніше, здається, у колежі13 при університеті, де вчаться діти наших викладачів. Вони знають… знали одне одного з дитинства.

Ньєман рвучко підвівся.

– Дякую вам, пане ректоре, – мовив комісар і поквапно вийшов, утікаючи від страху, яким просмерділося все в цьому кабінеті.

Книжки.

У величезній університетській бібліотеці повсюди на ажурних металевих стелажах під світлом неонових ламп незліченними, бездоганно рівними рядами стояли книжки, утворюючи справжні мури з паперу. Фоліанти з темними берегами. Палітурки із золотим чи срібним тисненням. Етикетки з емблемою Ґернонського університету. Посередині порожньої зали – ряди столів із пластиковим покриттям, розділених невеличкими скляними перегородками. Коли Ньєман увійшов до приміщення, то на думку йому відразу спала кімната для побачень у в’язниці.

Тут панували одночасно світло й сутінь, обшир і тіснота. – У цьому університеті викладають найкращі професори, – пояснював Ерік Жуано. – Наукова еліта південно-східної Франції. Право, економіка, література, психологія, соціологія, фізика… А насамперед – медицина. Усі світила Ізеру викладають тут і консультують у місцевій лікарні, Університетському регіональному медичному центрі. Власне кажучи, це колишній університетський корпус, який був повністю відремонтований і перебудований. Сюди приїжджає лікуватися половина департаменту, а в пологовому відділенні з’явилися на світ усі мешканці довколишніх гір.

Ньєман слухав його, спершись на край одного зі столів і склавши руки на грудях.

– Звідки ти все це знаєш?

Жуано взяв навмання книжку з полички.

– Я тут навчався. Починав на юридичному… Хотів стати адвокатом.

– А став поліціянтом?

Лейтенант поглянув на Ньємана. В очах його відблискувало біле світло ламп.

– Коли вже мав здавати на диплом ліценціата14, я раптом злякався, що знуджуся, і записався до школи інспекторів у Тулузі. Ремесло копа, казав я собі, – це активна робота, сповнена ризику й несподіванок…

– А тепер ти розчарований?

Лейтенант поставив книжку на місце. Його напівусмішка зникла.

– Ні, не сьогодні. Точно не сьогодні. – Він пильно поглянув на Ньємана. – Цей труп… Як узагалі можна таке зробити?

Ньєман удав, ніби не почув запитання.

– Коли ти вчився, якими були настрої в університеті? Ти не помічав нічого особливого?

– Ні. Багато дітваків із міщанських родин, із головами, забитими стандартними уявленнями про життя, епоху, про правильні думки… Були також діти селян, робітників. Ще більші ідеалісти. І більш активні. Хай там як, на нас усіх чекала зустріч із безробіттям, тож…

– Не траплялося ніяких дивних історій? Не було якихось угрупувань?

– Ні. Не було нічого такого. Хоча, все ж… Як мені пригадується, існувало щось на кшталт університетської еліти. Такий собі замкнутий світ, у якому жили діти університетських викладачів. Декотрі з них були неймовірно обдарованими. Щороку всі почесті відходили їм. Навіть у спортивних дисциплінах. Нас це неабияк дратувало.

Ньєман пригадав портрети переможців у передпокої Люїзового кабінету.

– А ці студенти не утворювали чогось на кшталт братства? – запитав він. – Їх не могла об’єднувати якась темна мета?

Жуано розреготався.

– Ви що, підозрюєте студентську змову?

Ньєман підвівся і став походжати вздовж стелажів.

– Бібліотекаря знають усі в університеті. Ідеальна ціль. Уяви собі групу студентів, що захопилися бозна-якою божевільною ідеєю: жертвоприношенням, ритуалами… Вибираючи жертву, вони, природно, насамперед мали подумати про Кайюа.

– Про тих вундеркіндів забудьте. Вони були надто зайняті, гризучи граніт науки, щоб перейматися чимось іншим.

Ньєман далі походжав поміж рядами книжок, коричневих із золотавим полиском. Жуано йшов за ним.

– Бібліотекар, – вів далі комісар, – це також той, хто видає книжки… Хто знає, що читає кожен студент, що вивчає… Може, він дізнався щось, чого не повинен був знати?

– За таке не вбивають, та ще й так… Та й які таємниці ви хочете, щоб ховалися у книжках, які студенти беруть почитати?

Ньєман рвучко обернувся до нього.

– Не знаю. Але я не довіряю мудрагелям.

– У вас уже є якісь припущення? Підозри?

– Нема. Наразі я не відкидаю нічого. Сварка. Помста. Інтелектуали-збоченці. Або гомосексуалісти. Або просто якийсь волоцюга, маніяк, який натрапив у горах на Кайюа випадково.

Комісар відважив щигля по корінцю книжки.

– Бачиш: я не зациклююсь на чомусь одному. Але почнемо ми все таки тут. Треба ретельно переглянути всі книжки, які можуть мати стосунок до цього вбивства.

– Який стосунок?

Ньєман знову пройшов поміж стелажами й опинився у великій залі. Він попрямував до бібліотекаревого столу, що розміщувався в іншому кінці зали, на вивищенні над партами для читачів. Посеред столу здіймався комп’ютер, у шухлядах лежали акуратні стосики зошитів на спіралях. Ньєман постукав пальцем по темному екрану.

– Тут має бути список усіх книжок, які щодня брали відвідувачі. Доручи це кільком своїм людям. Найбільш начитаним, якщо такі є. Також залучи до роботи інтернів. Я хочу, щоб вони відшукали всі книжки, де йдеться про зло, насилля, тортури, а також жертвоприношення і ритуальні вбивства. Нехай переглянуть, наприклад, праці з етнології. Мені також потрібно, щоб вони записали імена всіх студентів, які часто брали такі книжки. І нехай ще знайдуть дисертацію самого Кайюа.

– А мені… що робити?

– Ти допитай інтернів. Віч-на-віч. Вони перебувають тут удень і вночі, мусять знати все вздовж і впоперек. Звички й настрої своїх товаришів… Хто вирізняється дивною поведінкою… Я хочу знати, як інші ставилися до Кайюа. Дізнайся більше про ці його походи в гори. Розшукай тих, хто ходив разом із ним. З’ясуй, хто знав його маршрути. Хто міг піджидати його вгорі…

Жуано скинув на комісара скептичним поглядом. Ньєман підступив до нього впритул і промовив стишеним голосом:

– Я скажу тобі, що ми маємо. Ми маємо приголомшливе вбивство, ми маємо скарлючений знекровлений труп із численними слідами тортур. Від усього цього за сто кілометрів відгонить безумством. Поки ми тримаємо це в таємниці. У нас є кілька годин, може, трохи більше, щоб розплутати цю справу. Потім – утрутиться преса, на нас почнуть тиснути, запалають пристрасті. Тому зосередься. Поринь із головою в це жахіття. Віддай усе, що можеш. Тільки так ми скинемо личину з обличчя зла.

Лейтенант мав переляканий вигляд.

– Ви справді гадаєте, що ми за кілька годин…

– Ти хочеш працювати зі мною, так чи ні? – урвав його Ньєман. – Якщо хочеш, тоді я поясню тобі свій погляд на такі речі. Коли маєш справу з убивством, усе довкола потрібно розглядати як дзеркало. Труп жертви, люди, які її знали, місце злочину… У кожному з цих елементів відображається частина правди, якийсь один бік злочину, розумієш?

Він тицьнув пальцем у монітор комп’ютера.

– Ось, наприклад, цей екран. Коли він увімкнеться, то перетвориться на дзеркало, яке покаже нам щоденне життя Ремі Кайюа, покаже, що він робив і про що думав. У цьому комп’ютері є подробиці, – відображення, – які можуть нас зацікавити. Ми повинні туди дістатися. Перейти на другий бік.

Ньєман випростався й широко розкинув руки.

– Ми з тобою в крижаному палаці, Жуано, у лабіринті відображень! А тепер дивись уважно. Нічого не пропусти. Тому що десь серед цих дзеркал, у «мертвій зоні», заховався вбивця.

Жуано стояв із роззявленим ротом.

– По-моєму, як на людину дії, ви надто багато розумуєте… Ньєман легенько вдарив його в груди навідворіть руки.

– Це ніяка не філософська теорія, Жуано. Це і є практика.

– А ви? Кого… кого ви будете допитувати?

– Я? Я порозмовляю з нашим свідком, Фанні Феррейрою. І з Софі Кайюа, дружиною вбитого. – Ньєман підморгнув лейтенантові. – Я маю справи тільки з кралями, Жуано. Ось тобі й практика.