Читать книгу Мантра-омана - Группа авторов - Страница 11

Але з полону улюбленої телесаги тебе безцеремонно вириває той самий сон. Усміхнений незнайомець (майстер по стрибках із хмарочосів) зухвало оселяється в кадрі й, відштовхнувши красунчика Дейла Купера, запрошує й тебе увійти.

Цього разу ти роздивляєшся його краще. Високий, може, надто худорлявий для свого зросту, він має коротке темне волосся, тонкі, майже правильні риси обличчя і палаючі, різко розкреслені карі очі, в яких могло б зачаїтися що завгодно. Кольору безмісячної і беззоряної ночі, ці очі поглинали. Кожен убивця, мабуть, охоче б зголосився мати такі, аби зазирати ними у підперезані страхом серця своїх жертв…

Тож навіть тобі не до снаги з ними сперечатися. І ти робиш крок уперед. Панорама Твін Пікса спустошено відступає, посуваючись місцем іншому краєвиду – вечірнім мерехтливо-барвистим вогням твого міста, побаченим з вершечка того самого хмарочоса.

– Якого біса я знову тут? – тобі стає лячно і холодно.

Він м’яко торкається твоєї руки:

– Ти знаєш.

І наче доказ, у твоїй пам’яті пробує ворухнутись приспаний черв’ячок спогадів. А що, як цей божевільний справді проїздом побував у твоєму житті? Та ти рішуче проганяєш ці глючні спогади:

– Ні фіга я не знаю! Я «Твін Пікс» дивилася. А потім спати лягла. Чого тобі треба?..

Замість відповіді він багатозначно нагадує:

– Вчора ми перервались на найцікавішому.

…і, як спалах блискавки, той стрибок…

– Я благаю тебе, не роби більш такого! – твій шепіт зривається на крик. – Припини це робити у мене на очах!..

– Це лише гра, – він всезнаюче посміхається. – А хочеш, я завжди буду приходити у твої сни?

Та що він питає? Чи хоче грішник горіти в пеклі?

– Я хочу прокинутись, – як закляття, нашіптуєш ти. – Я негайно хочу прокинутись!

– Ще рано, – заперечує викрадач снів. – Будильник заведено на пів на восьму. – І так лагідно: – Побудь ще зі мною. Це ж тільки сон. Нелегко було тобі наснитися…

З болем вдивляєшся у його очі. Пірнаєш у них, наче в пастку, з якої не хочеться рятуватися. Але…

– Та що ти, в біса, таке? – це в тобі, як рефлекс, прокидається погано приспане стерво.

Відповідає він не одразу. Дивиться на тебе так, наче ти ж його і призначила волочитися по твоїх снах і коїти в них зразково-показове самогубство.

– Дивно, що ти питаєш. Я ж той, хто довіку приречений падати з цього даху, – він каже це так, що аж мурашки біжать за шкірою. Як у поганенькому трилері, що їх оберемками надивляєшся на ніч. Ти сторожко роззираєшся: а раптом якесь одоробло в бейсболці зараз заверещить: «ЗНЯТО!!!» – і тебе відпустять із примарного знімального майданчика пити каву. Та ніхто не верещить.

А незнайомець приречений падати з даху.

«То й падав би собі, – винувато-насторожено думаєш ти. – А я тут до чого?..»

– Бо мені було б приємно, – скрадливо продовжує він, – якби ти стрибнула разом зі мною…

Так от чого йому треба! А ще – кубинську сигару та келих «Дом Періньйон»…

«Проси, чого хочеш, любий, я ж так перед тобою винна, бо не знаю, хто ти такий, і не хочу падати для тебе з даху довбаного безмежно багатоповерхового готелю!» – думаєш ти.

Але відповідаєш йому інакше:

– Я не можу. Краще знайди когось, хто хоч раз пробував… з парашутом. Чи що.

Він починає сміятися. Щиро так сміється, по-дружньому, потім хапає тебе за руку і підводить ледь не до самого краєчку даху:

– Нічого не станеться. Я робив це сотні разів. – А зараз він схожий на святенників, що продають Біблії в комплекті з вічним спасінням. От тільки чи спасіння він пропонує, коли рекламує-розказує про свій райський продукт-експеримент?

Ти вдивляєшся у глибоке провалля перед собою. На те він і сон, щоб робити всілякі акробатські, несумісні з життям штуки? А потім прокидатися і розказувати друзям-знайомим-коханим: «Мені сьогодні таке наснилося!..»

Виняток – еротичні сни. Не розказувати коханим, якщо наснилися не вони. Бо кохання – то вам не мати Тереза, коли що, то й дверима грюкнути може. І дивіться потім самі свої сни з джонні деппами та анджелінами джолі…

А цей сон інакший. Сон, де тебе вмовляють скоїти самогубство, а до такого, навіть уві сні, ти, вибачайте, не готова. Тож ти ще раз підводиш очі на обличчя незнайомця (в ньому знову бачиш щось до біса знайоме, наче воно тобі найнялося, те дежавю) і щосили штовхаєш його вниз.

Його рука зісковзує з твоєї, він якось уже зовсім не по-супергеройськи втрачає рівновагу і… супроти всіх укупі взятих законів земного тяжіння (хоча збоченським снам закони хіба писані?) на мить наче завмирає у згущеному нічному повітрі. Та його обличчя міняється. Він наляканий. Він, що «робив це сотні разів», цього разу лякається по-справжньому.

Страх торкається і тебе. Страх підкрадається на пухнастих лапках і раптово занурює в твоє калатаюче серце гострезні жовтуваті кігті (жовтуваті, бо такими ти їх побачила). Страх потворний. Він примушує почуватись нікчемністю, диктує приблизно такі думки: «Господи, якщо зараз станеться щось страшне, то благаю, нехай це станеться не зі мною!» Або без Господа. Але думки ті самі.

Страх заважає думати про інших. Тільки про себе і про страх. Щоб перестати боятися, треба зненавидіти. Того, кого боїшся. А потім і сам страх. В теорії.

Врешті він падає. А ти прокидаєшся.

– Коли-небудь ти знову заснеш! – останнє, що ти чуєш перед різким, як постріл, пробудженням.