Читать книгу Мантра-омана - Группа авторов - Страница 8

Андрій Олексійович Страхопуденко (для тебе вже давно просто Андрій) зустрічає тебе пронизливим поглядом розумних (це він так думає), отже, розумних витрішкувато-карих очей:

– Сподіваюся, ти маєш що сказати на свій захист?

Перш ніж нічого не сказати, ти невимушено облаштовуєшся в кріслі навпроти – звідси не так видно його ранню, однак багатообіцяючу лисину і приховане під х’юґобосівським костюмом, та від того ще більш невблаганно помітне черевце…

Ти ненавидиш усе це. І в очах твоїх замість рятівного почуття провини читається зухвалий виклик.

Андрій розлючено підскакує, обдаючи тебе їдкою аурою праведного гніву і безбожно дорогих парфумів:

– Ну, скільки можна тебе вчити? Так бізнес не робиться! Йдеться ж про гроші!..

Авжеж, ти добре пам’ятаєш, як робиться його «бізнес». Це ж ти застрибнула до нього в ліжко, наче у стрімко від’їжджаючий потяг до кращого життя, обійшовши при цьому млосну рудоволосу секретарку та ще двох, модельної зовнішності, із відділу реклами.

– Ти добре мене розумієш? – підозріливо мружиться Андрій, стомившись намотувати кола своїм величезним, наче стадіон, кабінетом. – Бо я не збираюсь втрачати через тебе прибутки!

А ти втратила. Не прибутки, а так, своє університетське кохання – хлопця-однолітка на ім’я Влад. Якимось дивом Влад дізнався, що (задля кар’єри?) ти спиш зі своїм (працедавцем?), і пішов з твого життя. Відтоді не минало й дня, щоб ти не почувалася так, наче віддала найдорожче в обмін на інтернаціональний жест. Але Андрія це не обходить. Не ти, то інша, він так тобі і сказав.

– Хоч би зробила вигляд, що мене чує! – продовжує лютувати твій (працедавець?). – Зовсім вилізла мені на голову! Якщо так триватиме й надалі, доведеться тебе звільнити…

Треба ж, а коли ти вилізла на іншу частину його тіла, про звільнення не йшлося. І гоцала на ній, аж доки, прости Господи, не отримала підвищення. А тут – звільнити?

– Ти не можеш мене звільнити, – нарешті ошелешуєш його безапеляційною заявою.

– Це ж чому? – невдячно питає Андрій.

Твоя відповідь геніальна і проста:

– Бо я ще не виплатила кредит за машину.

– А-а-а-а, – розуміюче киває він. Потім загрозливо підводиться зі свого шкіряного крісла-трону. – То пішла ти на хрєн зі своєю машиною, панімаєш?!

Зізнайся, чогось подібного ти й очікувала, бо саме так найчастіше закінчуються ваші сварки. Хоча ні, не так.

– Сам пішов. На хрін.

Отепер розмову і справді завершено. Гарною українською мовою.

З почуттям перевиконаного на сьогодні обов’язку ти прямуєш до дверей, знаючи, що за ними вишикувався мало не весь видавничий офіс для підслуховування вашої гризні. Бо немає в жодному офісному королівстві нічого захопливішого, аніж пристрасті Його Величності з черговою фавориткою.

– Ви все почули? – цікавишся, ніби між іншим. – Чи, може, вам що повторити?

Повторювати не треба. Стрункі рядочки розсипаються, в кожного з’являється власна невідкладна справа – хто хапається за кавоварку, хто підскакує до ксерокса…

Та краєм ока ти помічаєш, що патлатий геній лишився на своєму місці, не ходив, падлюка, підслуховувати. І це чомусь доводить тебе до сказу.

– Гей, Ісус Христос! – гукаєш через весь офіс. – Тебе що, моє особисте життя не цікавить?

Він шляхетно не відповідає. Певно, справді Ісус Христос.

– То й Бог з тобою, – додаєш ти і грюкаєш дверима свого (чи вже не свого) кабінету. Зиркаєш на годинник. Однак речі збирати не поспішаєш.

Тому що…