Читать книгу Мантра-омана - Группа авторов - Страница 12

Коли-небудь ти знову заснеш? Непрохано прокинувшись, ти тупо-незворушно лежиш у ліжку поряд із мирно сплячим котом і розглядаєш стелю. Дурний сон.

Та ще трохи – і він доведе тебе до божевілля. Чи вже довів? Бо ти бачиш доказ – СИНЕЦЬ НА ЗАП’ЯСТКУ – чіткий відбиток пальців там, де він тебе схопив.

– Іди на хрін! – розлючено верещиш у телефонну слухавку Андрієві, що мав необережність зателефонувати тобі зранку. Андрій вирішує, що помилився номером. Але, про всяк випадок, не передзвонює.

Ти впадаєш у ступор. І роздивляєшся, як зачарована, роздивляєшся той ледь помітний синець, якого ще вчора, навіть після горе-побачення із Андрієм, у тебе, чорт забирай, не було. І спала ти, якщо не рахувати кота, знову сама. Ну чому ти спала сама? Так хоч було б на кого подумати…

На роботу вирішуєш сьогодні не йти. Яка в біса робота, коли жити лишилося – до найближчої колискової? Бо наступного разу (ти це знаєш) Ловцеві таки вдасться переконати тебе, що ти вмієш літати. А це вже не смішно. Якщо він спромігся лишити тобі слід-синець, легенько схопивши за руку, то хіба йому важко в тому ж таки сні… Отже, явитися він може тільки уві сні. Отже, ти не спатимеш?

Згрібаєш в оберемок усе ще сплячого кота і загублено прямуєш на кухню. «Прокидайся, любий. Нам треба вирішувати, як жити далі. Ну, добре, не нам, а мені. Але хто ж куплятиме тобі твоє фірмове їдло, якщо…»

А от про це ти волієш не думати. Не думати не виходить. Цікаво, скільки людина може не спати? Скільки особисто ти зможеш протриматися без сну, в якому тебе обіцяли скинути з даху найвищого у твоєму місті хмарочоса?

Закипів чайник. Наколотивши собі розчинної кави, ти запалюєш цигарчину і замислено всідаєшся милуватись, як самовіддано кіт пожирає «Віскас». Хоч якась розвага. А потім раптово пригадуєш оповідки про Леонардо да Вінчі (не Ді Капріо), який спав усього чотири години на добу, аби встигнути наклепати якомога більше культурної спадщини для невдячного людства. Хоч Ді Капріо, певно, мріє про те саме. А в тебе навіть тих чотирьох годин нема. І людству на тебе начхати. Тож Ловцеві Снів вистачить і хвилини, аби порозводити з тобою трохи філософських розмов на тему «Ану вгадай-но, хто я такий?» і копняком під сраку відправити вниз.

Як не крути, а ти приречена. Можна лише відкласти щасливу мить на кілька мученицьких діб і встигнути залагодити такі-сякі справи…

Наївшись від пуза, котяра починає лащитись до твоїх колін. У тебе на очі навертаються сльози. Навряд чи хто любитиме його так, як ти. Бо він не такий, як усі. Не зворушливо-пухнасто-руде або ще краще – біле кошеня з велетенськими, як у гуманоїда, блакитними очиськами, а чорний, по-відьмацькому вовкуватий кіт. Не бігає, граючись і стрибаючи, а накульгує, незграбно тягаючи за собою дві безсило повислі лапи. І око в нього лише одне – ліве. Праве він втратив у нерівній боротьбі із велетенським злючим собакою, якого сам же й викликав на «дуель» за недогризену кістку, знайдену неподалік смітника. А лапки йому поперебивали сусідські дітиська, коли намагались закидати його камінцями – тоді ще вуличного котяру-безхатченка. Власне, таким ти його й побачила вперше. І щось підказало тобі, що ти мусиш мати такого кота.

«Добре, – неохоче погодилась ти. – Заберу його, як вертатимусь з роботи».

І звісно, забула. Минуло декілька днів. Та щось не збиралося здаватись і незабаром наполягло знову. Стомившись од нестерпного лементу внутрішнього голосу, ти врешті пробуєш зловити того кота. Та він тікає: життя навчило його від незнайомців добра не чекати. А потім його приніс Влад. Перед тим як зникнути із твого життя. А кіт лишився. Ти за всяку ціну вирішуєш прилаштувати кота.