Читать книгу Мантра-омана - Группа авторов - Страница 6

На роботу ти безнадійно спізнилася. Бо були даїшники, і непристебнутий ремінь безпеки, і неприкаяно відсутня аптечка. Добре, хоч зробили знижку на «білявку за кермом»…

Роздратовано грюкнувши дверцятами нещасливої «мікри», припаркованої біля величної адміністративної споруди в центрі міста, королівською ходою оминаєш заспаного охоронця (цей хоч не пив звечора) і, тицьнувши йому в пику протерміновану перепустку, зі швидкістю світла зникаєш у дзеркальному вимірі ліфта.

Нарешті потрібний поверх. Претензійна вивіска ВИДАВНИЦТВО. Приїхали. Змінюючи ходу «міс Всесвіт» на підступне скрадання, увіходиш до святая святих – приймальні. Розкішної, як голлівудська кінозірка, секретарки на місці, дякувати Богу, немає. Прямуєш далі. Новий копірайтер (Юрко, здається) зосереджено завис над комп’ютером. Судячи з поспішно-пристрасного клацання «мишею», щось глибоко особисте. Наближаєшся. Так і є. Екраном монітора гасають крихітні монстрики і безжально смачать інших монстриків червоним вогнепальним лайном.

– На якому рівні? – лагідно цікавишся ти.

– На четвертому, – не озираючись, видає військову таємницю білявий хлопчина щойно-після-універу. – А всього їх п’ять. – Потім щось змушує його злодійкувато озирнутись: – А взагалі я над анотаціями працюю, – монстрики ганебно випаровуються з екрана. – То я так, зазирнув…

Але проблема в тому, що у вас тут не корпорація з виробництва комп’ютерних монстрів. У вас тут ВИДАВНИЦТВО. Не звертаючи уваги на його по-дитячому безпорадний погляд, зникаєш за дверима свого кабінету. Все, він приречений. Бо ще до обідньої перерви про зелених монстриків знатиме Його Величність сам генеральний директор. Отак.

А взагалі ти звикла ловити на гарячому і принижувати людей, часом сама того не усвідомлюючи. І навіть не озиралася, коли їх роздерта до крові, пульсуюча самооцінка (вкупі з планами на майбутнє) стрімко летіла в нікуди догори дриґом.

От, приміром, якогось ранку секретарці:

– Та ні, в цій сукні ти зовсім не виглядаєш товстою. Хоча, якби вона була трохи довша, може б, ноги здавались рівнішими…

Чи комусь із комерційного відділу, ковзнувши поглядом по його затишній сімейній світлинці:

– Яка в тебе гарна донечка! А, то синочок?..

Чи ще краще, увійшовши до бухгалтерії:

– Фе, як смердить! Неначе як хто наклав?

Ні, то нові парфуми імпозантного головного бухгалтера…

…і так далі, і щодня, і скільки завгодно. Тож не дивно, що всі тебе тут тихо бояться й ненавидять. Ти ж їх лише зневажаєш. Усіх, крім одного.

Він сидить у найдальшому кутку дизайнерського відділу, ніколи ні на кого не звертає уваги і вважається генієм. Ти не знала, як його звати, тому за довгі чорні патли, бороду і неформальні лахи прозвала його Ісусом Христом. А він знову ж таки не звернув уваги. Його ти зненавиділа.

ТОМУ ЩО він – геній, а ти просто добре робиш свою роботу (та й то, коли відкрутитися від неї вже немає як).

ТОМУ ЩО вдягається він, як бомж, але це йому, чорт забирай, личить більше, аніж іншим – костюми-трійки.

ТОМУ ЩО він єдиний не виявляє до тебе жодних почуттів – ані тобі заздрощів, ані роздратування, ані неповаги – НІЧОГО. Наче це не ти тут міс Видавництво…

Хоча ні, якось ти піймала на собі його випадковий розгублений погляд. У ньому промайнуло щось віддалено-знайоме. Мабуть, зустрічалися в котромусь із минулих життів. Він був, як і належить, Ісусом Христом, а ти – натовпом, що жбурляв у нього каміння…

Але стій-но, ми тут перераховували причини, через які ти його ненавидиш. Три назвали, урочисто шукаємо в кишенях пам’яті четверту. А от і вона:

ТОМУ ЩО він – закрита книга. Не те, щоб тобі кортіло її прочитати, але хоча б анотацію переглянути не завадило б. Щоб переспати з ним, і мови бути не може – навряд чи він здогадується про існування таких речей.

Стривай, ти подумала про те, щоб з ним переспати?