Читать книгу Мантра-омана - Группа авторов - Страница 15

Коли ти під’їхала на своїй «мікрі» до його маленького затишного будиночка у передмісті, Вітасик саме фарбував паркан. Учора хтось написав на ньому, що його дочки – шльондри. Обидві.

– Привіт, мала! – поважно відволікаючись від роботи, гукає він – середніх літ чолов’яга зі статечним пивним черевцем, рудою чуприною та безмежним почуттям самоповаги. – Грошей нема. Чого припхалася?

– Мала? – ти обурено вибираєшся з автівки, тягнучи за собою кошик з котом та пакунки з гостинцями-подарунками (хабар за кота). – Мені двадцять сім років, якщо хочеш знати. І коли це я в тебе грошей просила?

Вітасик невдоволено мружиться. Те, що тобі двадцять сім, автоматично означає, що йому тридцять чотири. А розуму в нього десь на чотирнадцять, як вважає його дружина. Єдине, в чому ви з нею завжди були одностайно солідарні.

– Привіт, Оксанко! – гукаєш ти. Це до вас модельно-загрозливо наближається дружина Вітасика – «натуральна» білявка, яка чомусь фарбує корені волосся в темний колір. І вона панічно терпіти не може інших білявок у радіусі своєї привабливості.

– Я – Ксєнія, – з притиском виправляє вона тебе. – Чого припхалася? Грошей нема.

– І коли це я…

Ти озираєшся на Вітасика. Семирічна різниця у віці утворила між вами справжню нездоланну прірву уподобань, інтересів та словникового запасу ненормативної лексики. Як і Андрій, він слухає «шансон» і думає, що живе «па панятіям». А в дитинстві (ще раз нагадуємо – семирічна різниця), як і належить, був звичайним придурком, нівечив твої іграшки, страчував тарганів, курив за рогом дешеві цигарки, пив палену самогонку та заглядав старшим дівкам під і без того короткі спідниці. І то все – «па панятіям».

Одружився до смішного тупо. Одна з тих старших дівок завагітніла, і в дев’ятнадцять років Вітасика потягли до шлюбу. Він, звісно, швиденько здійснив якусь дрібну крадіжку з надією втрапити на кілька років за ґрати, щоб уже зовсім «па панятіям». І щоб не одружуватись. Та життя розставило все по місцях, і «панятія» довелось запхати далеко в дупу, бо дівка виявилась непростою – дочка нашвидкуруч розбагатілого на будівництві котеджів «магната», вона вмовила татка врятувати їй коханого із «мєст нє столь отдальонних», і Вітасика силоміць виштовхали з-за омріяних ґрат, де він навіть почав було заводити друзів і планувати наступні «теракти». З горя Вітасик тоді напився і побився з кимось у найближчому генделику (хоча «побився» – гучно сказано, били переважно його). Однак навіть це не врятувало майбутнього українського мафіозі від осяйної перспективи одруження і вже наступного дня Вітасик, як був, із синцями, подряпинами та похміллям, постав перед ясними очима огрядної тітоньки в загсі, що зловтішно проголосила його та якусь вагітну мегеру чоловіком і дружиною.

На власному весіллі Вітасик про всяк випадок ще раз напився, далі він не пам’ятає, але очевидці (в тому числі й ти) ще довго оповідали, як він тоді плакав на очах у півтори сотні гостей і співав «взрослиє пєсні», себто «шансон», аж доки не побився із розлюченим тестем (хоча «побився» – гучно сказано, переважно тесть бив його).

Потім розпочалося сімейне життя. Дружина висотувала з нього всі печінки, примушуючи заробляти гроші (працювати на її татка). А Вітасику хотілося красти (у випадку з татком це було досить проблематично). Однак дівуля явно не мала наміру чекати зі «стрєлок» і «разборок» свого кримінального авторитета, та й «передачки» на зону сказала, що понесе, тільки як рак на горі свисне.

Дружини він боявся. Тому врешті й потрапив на роботу до будівельної фірми її татуся. Спочатку різноробочим, як пересічний молдаванин, а згодом – прорабом над пересічними. Так і звівся його заміський будиночок – натрудженими руками пересічних, із наполовину подарованих тестем, наполовину вкрадених на роботі будматеріалів (все ще пристрасно хотілося красти). Після однієї незапланованої дитини з’явилася ще одна – теж незапланована, і Вітасик остаточно втратив надію на свободу. Тільки вечорами іноді слухав «шансон» (коли дружина не чула), підспівував і уявляв, що він – в «бригаді» Саші Бєлого.

А донечки (двійко дівчаток-дегенераток) тим часом невблаганно наближалися до підліткового віку, з усіма його подробицями і наслідками. Старша (монстровито-веснянкувата копія дружини) мріяла про пірсинґ та Мишка з одинадцятого класу. Молодша (ще монстровитіша копія Вітасика) – тільки про Мишка. У зв’язку з цим коханням у їхній хаті повсякчас зчинялися верески та бійки, і Вітасику що далі, то важче було розбороняти своїх дочок-акселераток, які завзято гризлися через хлопця. Тож урешті він (люб’язно посланий донечками на хрін) покинув цю невдячну справу. Війна тривала. Об’єдналися вони лише раз – коли треба було віддухопелити Маринку з паралельного класу, що її Мишко якось цнотливо провів додому.

Після цього Вітасик остаточно зарікся ставати на шляху в дочок, побоюючись одного нещасливого разу опинитися на місці тієї Маринки, на чиє лікування вони й досі переказували гроші.

Тож, мабуть, нічого дивного, що ти рідко бувала в гостях у химерної братової родини. Ні, ти не мала ані найменшого сумніву, що діти – це квіти життя, але… хай ліпше вони квітнуть у Вітасиковому квітнику. Бо щоразу, як дівчата тебе бачили, їхні очиська перетворювались на звужені рентгени, що доскіпливо обмацували твої брендові лахи. А треба сказати, стосовно брендів ідолом для них була ти, а не матуся, якій фатально бракувало смаку. Тож ти не сумнівалась, що одного разу Вітасикові монстри просто-таки роздеруть тебе на шматки, аби відібрати омріяні лахи. А потім вб’ють власну матір, щоб не заважала їм тішитися трофеєм.

Бо мати для них теж не була авторитетом. Займалась переважно собою, жодного дня в житті не працювала, натомість – захлиналась-зачитувалась сентиментальними дамськими романами (здебільшого про бундючних «горців» та пристрасних «тигриць») і була категорично як проти пірсинґу, так і Мишка, хоча ані про перше, ані про друге вони її думки не питали. Побоювались вони хіба що «дєди».

«Дєда» (вже відомий нам Ксєнін татко, він же – розлючений тесть) і досі був фінансовим центром родини, а отже, йому належала вся честь і хвала, на яку лишень були здатні малолітні інтриганки. Подейкували, що «дєда» безсмертний, бо у свої шістдесят п’ять він часом виглядав жвавіше, аніж забитий податками і сімейним щастям Вітасик. А нещодавно знову одружився. Звісно, з фарбованою білявкою. Звісно, 90-60-90. І авжеж, що звісно, їй тільки позавчора ледь виповнилося вісімнадцять.

Ксєнія розлютилася. На тлі такої близької і любої серцю спадщини замайоріла перешкода з нещадно перепаленим пергідролем волоссям і силіконом у грудях замість, слід сподіватися, серця. Пригадавши, як їх з Вітасиком викликали до школи за відпижджену дочками якусь Маринку, Ксєнія спробувала намовити малих моджахєдок відпиздити ще й «дєдину» нову дружину. Але моджахєдки були не дурні. Вони ж бо знали, що варто їм бодай перднути у бік силіконової ляльки, як «дєда», позбавлений престижно-статусної іграшки, вживе екстрених заходів. Яких саме – вони боялися уявити навіть у найстрашнішому сні, тому зі швидкістю світла подружилися із новоявленою родичкою (дякувати Богу, вік та сфера інтересів цьому посприяли).

А Ксєнії, уніженній та оскорбльонній, нічого не лишалося, як зненавидіти 18-літню мачуху-принцесу (а разом з нею й усіх фарбованих білявок світу цього, окрім святої себе) і чекати, доки та сама не утне якусь дурницю, несумісну з подальшим проживанням у «дєдиному» маєтку…

Але до справи:

– То чого, кажеш, припхалася?