Читать книгу Мантра-омана - Группа авторов - Страница 14

Твої спогади перериває насторожено-запитальний голос Енн Марі Скотт, коли нарешті Господь Бог вирішує з’єднати вас у всемогутньому телефонному роумінґу, і вона з третього дзвінка спромагається взяти слухавку.

– Привіт, мамо! – радісно-перелякано випалюєш ти. – Як справи?

– Єва? – спочатку вона дивується. А потім опам’ятовується, і її обуренню немає меж. – Не смій так називати мене на людях. Всі ж бачать, я швидше схожа тобі на сестру, ніж на матір!

Ти не зовсім уявляєш, хто саме бачить і порівнює вас по телефону, але віриш у дива пластичної хірургії і про всяк випадок погоджуєшся:

– Добре. То… як справи?

– Як справи?! – розмовляє вона, треба сказати, з ледь вловимим акцентом тієї мови (французької чи англійської), котру ти досі ніяк не відважилась (бо не бажалося) вивчити. – Краще скажи, що ти вже там накоїла? Ти ж дзвониш не просто так? – і вже тихіше. – Певно, гроші закінчились?

– Так! – спересердя відповідаєш ти. – Власне, ні. Мені просто треба, аби хто прихистив мого кота. Не те, щоб назавжди, ти не подумай, а так… на деякий час, – вже зовсім безсоромно брешеш.

– Отого твого… – непевно пробує пригадати матуся (пардон, Енн Марі Скотт) котяру-монстра, що був налетів на неї, як кажан, під час першої і останньої їхньої зустрічі.

– Ти не думай, він виправився! – (І де ти так навчилася брехати?) – Тепер він двічі думає, перш ніж на кого накинутись!

– Навряд чи. Коти, як і чоловіки, невиправні, – виносить безапеляційний вердикт із високої дзвіниці власного життєвого досвіду Енн Марі Скотт.

– Ну то як, береш чи ні? – а ти ще маєш нахабство наполягати.

– Май совість, дитинко! Де я, а де твій кіт! – вона рішуче відхрещується від чотирилапого щастя. – В мене прес-конференції, промо-тури, автограф-сесії, коханець…

– Так. Вибач, що потурбувала.

– Нічого. Ліпше подзвони Вітасику, – і телефонна слухавка з того боку, вочевидь, падає на важіль, бо замість голосу матері ти чуєш короткі монотонні гудки.

– І в мене все гаразд, мамо, – роздратовано прощаєшся з гудками. – Дякую, що спитала.

…Вітасик. Лікарем він так і не став, тож усі таргани були страчені намарно. Але повернімось до тих харизматичних п’ятнадцяти тисяч кожному, що їх ви отримали на прощання від матері. Ти придбала на свою частку квартиру (в ті роки ще можна було), а Вітасик (який навіть не намагався вивчитись на лікаря) – мотоцикл, чорну шкіряну куртку та жлобський золотий ланцюжок вагою ледь не в кілограм, – і пішов, припакований, гуляти всіма генделиками, які тільки траплялися йому на шляху, пригощаючи всіх і кожного. В ті кілька днів він навіть подобався дівчатам, треба сказати. От тільки тривало таке недовго. Бо чи то він усе просрав, чи то його обікрали (адже куртка, мотоцикл та ланцюжара також здиміли), але за кілька веселих днів та ночей він з’явився на твоєму порозі із заявою, що йому ніде жити.

Якби ти була, як і раніше, його доброю і дурною молодшою сестрою, то, звісно, прийняла б його до себе. І може, навіть ви одне одного й не повбивали б. Але ти надто добре знала, що варто вам оселитися разом, як за тиждень він знайде ретельно сховані (під третьою дошкою зліва у підлозі на кухні) документи на твою квартиру і, не зморгнувши оком, продасть її за безцінь. Гроші він прогуляє, і ви залишитеся на вулиці…

Тож ти дала йому кілька сотень баксів і сказала, щоб винайняв для себе квартиру. Бажано, у найбруднішому районі міста. Натомість він повернувся до дружини. Бо на той час він уже був одружений. Теж вихід. А тепер тобі треба їхати до нього просити, щоб прихистив твого кота. Але ти пам’ятала, що в нього є двоє діток (таких милих, коли ти бачила їх востаннє), то, може, вони з ним гратимуться?