Читать книгу Мантра-омана - Группа авторов - Страница 16

– Знаєш що, Єво? Треба бути дитиною Франкенштейна, щоб гратися з твоїм котом! – вдоволено регоче Вітасик, дізнавшись нарешті, чого ти припхалася (і переконавшись, що дружина вважає так само). А ще він, певно, згадав, сволота, як кіт свого часу і на нього підняв лапу, коли він (Вітасик) мав дурість зайти до тебе в гості із триденним перегаром…

– Та ти не думай, він виправився! – очманіло повторюєш свою завчену легенду про кота. – Тепер двічі думає, перш ніж на кого накинутися…

– Все одно треба бути дитиною Франкенштейна!.. – продовжує корчитись у мстивому реготі-припадку твій падлючий брат.

– Справді? Тоді, гадаю, я прийшла за адресою, – різко відповідаєш ти, зиркнувши на його дочок, що, розбираючи пакунки з подарунками, вже встигли побитися через якийсь шалик. – Але мій кіт надто хороший, щоб твої діти з ним гралися. Хоча… де це я тут побачила дітей? – а таке ти кажеш, коли молодша почала душити старшу відвойованим шаликом.

Схопивши кошика з котом, розлючено прямуєш до своєї машини. Ти, може, вмирати зібралася, а вони – «чого припхалася?» А потім отак про кота…

Не бачити їм твого кота!

Додому дістаєшся вже понад вечір. Твоя квартира насторожено зустрічає тебе, закутавшись у кошлаття сутінків, як стара радикулітна бабуся в оренбурзький платок. Вмикаєш світло. Скрізь, окрім спальні. Туди ти не зайдеш. Бо там ліжко, а в ньому на тебе чекає солодко-заборонений сон.

Кіт роздратовано вибирається з кошика, в якому його планувалося відправити в страшне й несправедливе рабство, і невдоволено фиркнувши, з почуттям власної гідності прямує на кухню – жерти заслужений «Віскас».

– Добре. Ти залишаєшся, – стомлено-винувато повідомляєш йому. – Але… потім нарікай на себе.

І спустошено всідаєшся на канапу. До твоїх вікон нахабно зазирає вечір. Безбожно, просто неймовірно хочеться спати. Обриси спальні поволі тонуть і розчиняються в сутінках, запрошуючи тебе у ліжко, наче пристрасний нетерплячий коханець. Але ти не заснеш. І нарешті маєш зробити те, для чого шукала відваги цілий день.

Подзвони Владові. Врешті-решт, він так само любив цього кота. І до кого ще кіт піде з такою радістю, коли ти більше не зможеш про нього дбати? Знаходиш у телефонній книжці номер із підписом ВЛАД. Якийсь час бездумно роздивляєшся оті заповітні сім цифр, що колись (зізнайся вже) були для тебе чимось на кшталт мантри, молитви, найвищої істини й запоруки абсолютного щастя. Натискаєш кнопку виклику.

– Абонент більше не обслуговується, – жіночим, гарно поставленим голосом каже тобі автовідповідач твого мобільного оператора.

Звісно. Чого б йому обслуговуватись, якщо він, напевне, вже давно одружився з однією із тих фотомодельно і незаймано прекрасних дівчат із пристойних родин, яку, без сумніву, селекційним шляхом обрали для нього батьки?

Бо тебе вони не обирали. Більше того, були категорично проти ваших стосунків. Навіть гроші тобі пропонували. Двадцять тисяч доларів. Саме так вони й сказали – доларів, а не баксів. Інтелектуальна еліта, блядь.

– Хочу тридцять, – без реверансів повідомила ти, оскільки не належала до інтелектуальної еліти.

Здивований погляд двох колюче-зневажливих пар очей:

– То чому одразу не мільйон?

– Бо навіть Іуда заробив тридцять срібняків за зраду Христові, не двадцять. Хочу так само. Але вам, певно, видніше, скільки коштує ваш син?

Вони ображено і з гідністю йдуть.

– Щоб ти знала, він не отримає нічого, якщо одружиться з тобою, – кидає через плече його позначений благородною сивиною та почесними лаврами наукових досягнень татко.

Ти всезнаюче посміхаєшся:

– Він і так має забагато.

– Дурна шльондра! – озивається мати, живий доказ того, як може зіпсувати вродливу жінку баранячо-хімічна завивка та недобра вдача.

Правила етикету вийшли з берегів.

А взагалі їм подобалося думати, що ти – шльондра. Дурна, брехлива, часом підступна і завжди – безсоромна. Навіть присутність Енн Марі Скотт у твоєму житті як матері не була для них престижем. Бо вони й до неї приходили.

Енн Марі (тоді: струнка фарбована білявка на вигляд не більше тридцяти і поглядом «візьми мене, я доступна») зустріла їх в самому лише коротенькому халатику, замість чаю запропонувала пива і пішла (коли вони відмовились) збирати речі на закордон (вона саме розлучилась зі своїм редактором і намилилася до Франції, де на її амурному горизонті майоріло нове заміжжя), щоразу нахиляючись так, що Владів батько не знав, куди очі подіти, а мати спалахувала, як найбагряніша троянда в садку запеклого квітникаря.

Коли батька трохи відпустило, а мати повернула собі звичайний колір обличчя, Енн Марі було пафосно повідомлено, що ти накоїла. Вона полегшено перевела подих і, не відволікаючись від пакування речей, сказала, що її доця уже доросла, а відтак може трахатися хоч зі зграєю диких вурдалаків-песиголовців, не те що з їхнім ідеальним синочком. Бо доросла.

Владові батьки заклякли. Де ж це бачено дозволяти дитині самостійно розпоряджатися своїм життям? Самій обирати друзів? Коханців? Та ще й кохатися з ними? Жах.

Енн Марі Скотт знову нагнулася до речей. І вже коли вони йшли, порадила їм, ніби між іншим, завести собі гарнюнього маленького песика, позаяк, якщо вона правильно зрозуміла, їхній син також уже дорослий. Песика слід залюбити до смерті і в жодному разі не випускати на вулицю, бо там (в цьому вони можуть не сумніватися!) бігає повно хтивих розбещених сук. Чи, може, вони вважають інакше?

Вони відмовилися надавати їй таку інформацію. Зате отримали достеменне уявлення, в кого ти отака вдалася. Шльондра, дочка шльондри. Бо в пристойній родині треба народитися, а коли ти досягаєш успіху сама і при цьому ти, не доведи Господи, жінка, то ти – шльондра.