Читать книгу Філософ, якому бракувало мудрості - Лоран Гунель - Страница 10

– Зрозуміли, діти?

Кракус озирав банду веселих дітлахів, що зібралися довкола нього. Вони всміхалися, та чи допетрали?

Кракус поплескав у долоні, підбадьорюючи.

– Ну ж бо! Ви маєте розповідати мені, що не гаразд у селищі, у лісі, на річці – скрізь; усі дрібнички, усі проблеми, усе, що йде не так. Щойно побачите тварину, яка кусається, рослину, яка жалиться… одразу мені кажіть! Я хочу знати все.

Дітлахи, сміючись, розбіглися селищем хто куди. Добре, що тут є діти. Кракус марно намагався мобілізувати дорослих. Кожний відвертався, щоправда незмінно із клятою посмішкою. Кракуса невимовно бісило, що йому не вдається домогтися свого. Неможливо завоювати анінайменшого впливу серед цих дикунів. Такі дурні, що не спроможні визнати його належність до розвиненішої цивілізації. Вони мали б його поважати, наслідувати…

Кракус гукнув Еліанту, яку побачив удалині. Познайомився із нею кілька годин тому і розповів про свій проект – обмін інформацією «для загального блага». Вона доброзичливо всміхнулася, що не означало анічогісінько.

Нині Кракус підкликав її жестом, і вона підійшла. Вона була тендітною і стрункою. Шовковиста шкіра, позолочена засмагою, як стигла папая на сонці. Хіба що груди замалі, як на його смак.

– Ти мені потрібна, – мовив він молодій жінці. – Допоможеш?

– Добре, – погодилась до неможливого невимушеним тоном.

Кракус полегшено зітхнув. Нарешті людина, що, схоже, готова співпрацювати.

– Справа от яка: діти доповідатимуть мені багато інформації. Мені знадобиться хтось, хто передаватиме її всім. Хтось, хто погодиться взяти слово перед усім селищем і розповідати те, що виявили діти. Робитимемо так щодня.

– Зрозуміло.

Невже все так просто вирішилось, не йняв віри Кракус.

– Ти згодна взяти це на себе? Це дуже поважна роль, як ти розумієш. Усі будуть тобою захоплюватися, навіть заздрити. Зможеш собою пишатися.

Еліанта на мить наморщила чоло, але нараз знову заусміхалася.

– Я дала клятву не пишатися тим, що роблю. Тому, на жаль, не можу погодитися.

– Ти дала клятву…

Еліанта кивнула.

Кракус намагався зберігати спокій. Кляті індіанці зведуть його з розуму. Він зробив глибокий вдих.

– Гаразд. Але ж ти сказала, що згодна мені допомогти…

– Так.

– То ось, що зроби: знайди жінку, яка погодиться взяти на себе цю роль – щодня звертатися до народу. Але не пропонуй усім: я хочу, щоб ти залучила найгарнішу жінку в селищі. Чуєш? Найгарнішу.

Еліанта кивнула на знак згоди і пішла собі.

Кракус подивився їй услід і пішов до свого табору.

Стояла спека, і військова форма муляла. Що й казати про високі берці з чорної шкіри. Але він уже звик не звертати уваги на дискомфорт. Нічого не вдієш.

Кракус наблизився до території Ґоді. «Територія» – вдале слово: лікар ретельно ізолював свій притулок від решти людей, обгородивши зону чимось на зразок живоплоту заввишки близько двох метрів. Спорудив його з обрубків бамбука, очерету й усього, що вдалося знайти довкруж, – як та пташечка, що мостить собі гніздо. У такий спосіб Ґоді мав повністю закриту ділянку на сотню квадратних метрів. Хижка розташувалася посередині, немов солом’яний замок, оточений мурами. І, на відміну від решти, ця… не мала вікон. Що й казати: ніхто й у вічі не бачив Ґоді між трапезами, які він погоджувався ділити в товаристві; щоправда часто забирав до себе залишки обіду, що дозволяло не з’являтися на вечерю.

Кракус підійшов до хижки і приклав вухо до дверей. До нього долинули уривки фраз, що не трималися купи.

– …Так, так, так! Звичайно… Діра… Ага… А… Господи… Господи… Чому холодне… Ага… Саме так…

Як може чоловік, що зазвичай висловлюється цілком зв’язно, отак злітати з котушок на самоті?

Кракус узявся за дерев’яний молоточок, прив’язаний мотузкою до живоплоту, і постукав у стару консервну бляшанку, прибиту до стіни. Пролунав гротескний стукіт: камінчики в бляшанці билися об білий метал. По той бік умить запала тиша.

Кракус терпляче чекав. Довго чекав. Тоді постукав ще раз.

– Хто там? – нарешті долинув холодний голос медика.

– Це я.

Тиша.

– Хто – я?

– Це я, Роберто. Роберто Кракус! Просунути тобі папери під двері?!

Почувся шум. Мабуть, Ґоді відсовував річ, якою підпирав двері. Нарешті відчинив їх сантиметрів на десять, і в щілинці з’явилося обличчя в окулярах із біфокальними лінзами. Скельця були брудними, й очі лікаря ледь виднілися.

– Ми можемо поговорити? – спитав Кракус.

Ґоді кивнув, але не зрушив із місця.

– Можна ввійти?

Якусь мить Ґоді витріщався на незваного гостя, але відступив.

Кракус штовхнув двері. Лікар попрямував у куток саду, де вони розташували каністри із пальним. Ґоді підняв дві й поставив одну навпроти одної замість ослінчиків – на достатньо великій відстані. Чоловіки посідали.

– Мені потрібні твої послуги.

Ґоді не відповідав, але Кракус відчув, що співрозмовник дещо напружився.

– Справа ось яка: треба, щоб ти нам вигадав якусь штуку, що загіпнотизує індіанців.

Мовчанка. Кракус не міг збагнути, чому, спілкуючись із Ґоді, завжди почувався трохи дурнувато. Навіть коли лікар і рота не розтуляв.

– Штуку? – перепитав Ґоді злегка зневажливим тоном.

– Так, щось, що заволодіє їхньою увагою і відірве від реальності. Розумієш?

Ґоді повів бровою. Одною. Кракус не стрічав більше людей, здатних на такий фокус.

– Відірве?

Кракус спробував надати своєму голосу урочистих ноток.

– Необхідно заморозити їхні душі.

Ґоді глянув трохи презирливо.

– Душі не існує…

– Це Сандро сказав, – пробурмотів Кракус. – Його слова… Він каже, що треба вигадати щось таке, щоб вони втратили свідоме сприйняття реальності, щодня присипляти їхній дух.

Ґоді підніс сигарету до губ і витяг із кишені сірникову коробочку.

– Ти здурів? Ми ж сидимо на бомбах!

Медик зиркнув на Кракуса одним оком.

– То й що? Небезпеки немає.

Відкрив коробочку.

Кракус скочив на ноги.

– Ти геть схибнувся. Одна іскра, і все вибухне!

– Якщо каністри надійно закриті, займання неможливе.

Він витяг сірник.

– Припини!!! А що, як вони ненадійно закриті… або… може, нещільно!

– Якби вони не були герметичними, пальне випарувалося б. Бідони наповнені до краю.

Ґоді чиркнув сірником і незворушно запалив сигарету.

Кракус відступив назад.

– Добре… подумай… про індіанців… І дай мені знати.

* * *

Еліанта присіла на березі річки. Вона полюбляла приходити в це місце на віддалі від селища, де спокійний потік води поступово пришвидшувався, нісся до невеличкого водоспаду заввишки метрів двадцять і клубочився в його підніжжі.

Біля води повітря видавалося свіжішим, і легкий вітерець приносив сюди дивовижні пахощі лісу. Еліанта обожнювала чарівний запах тернистих рослин – ніжний і пряний. Підходила до одного із величних дерев, обхоплювала його голими руками й насолоджувалася енергією, вбираючи її черевом й усім тілом. Тоді обережно притискала губи до шерсткого стовбура, заплющувала очі та жадібно вдихала п’янкий, божественний аромат.

Еліанті пригадалося Кракусове прохання. Беззаперечно, те, що він хотів доручити їй цю місію, свідчило про довіру. Вона чимдуж постаралася її виправдати.

Еліанта простягла руку, схопила паличку і жбурнула її в бурхливий потік, стежачи за польотом.

«Я хочу, щоб ти залучила найгарнішу жінку» – так він сказав.

Найгарніша жінка… Як вибрати? Еліанті ніколи не спадало на думку порівнювати жінок племені між собою… Як це можливо? Вони всі вродливі… Як же до цього підступитися?

Еліанта спробувала уявити кожну жінку селища. Найгарніша… Може, молода Альяна із променистим поглядом – таким глибоким, що в ньому і янгол потоне? Чи Ніта, що у випробуваннях виявляє відвагу бездоганної краси? Чи Амадаї? Краса її серця зрівняється хіба із чистотою її душі… Як їх порівнювати? Як вибрати?

Еліанта вхопила тоненькими пальцями листок, що впав із дерева, поклала його на воду і злегка подула. Течія підхопила листок і понесла далі від берега до водоспаду. Дорогою листок зачепився за занурену у воду гілку вапа.

Еліанта підвелася і покрокувала до селища. Та раптом вирішила обійти малоку й зазирнути в табір Білих – цікаво глянути на їхні кумедні хижки. Нащо їм здалося будувати три, коли стало б і одної? Усього ж четверо мешканців… Мабуть, двох вигнали з громади, тому ті змушені ізолюватися.

Еліанта мовчки наблизилася. Гнучко протискаючись поміж очеретом, ліанами й гілками, вона опинилася перед однією з хиж. Дивна споруда: прямокутні стіни і кумедні квадратні отвори посередині. Що й казати про дах…

Раптом вигулькнув якийсь чоловік і, побачивши Еліанту, застиг. Вона ще не стрічала його в селищі, та й досі не знала про його існування. Він мав неймовірні… сині очі. Еліанта ніколи не бачила такого кольору. За його поглядом вона вгадала вразливу душу, що несподівано глибоко її зворушило. Чоловік похапцем відвернувся, але на мить, що тривала не довше ніж поблиск зірки, Еліанта побачила в його очах невимовний біль, і в неї стислося серце.

Незнайомець кинувся в хижку, і дверцята за ним зачинилися.