Читать книгу Філософ, якому бракувало мудрості - Лоран Гунель - Страница 9

Еліанта обдарувала усмішкою жінку, що простягнула їй їжу, і почастувалася пюре з маніоки, смаженими зернами маріпа, молодими паростками бамбука, маринованими в соку васаї й щедро приправленими зернами моку-моку. Як і щодня, кухарка присвятила ранок готуванню, цілковито віддаючись своїй справі, викладаючись на повну, щоб вийшли найсмачніші страви.

У селищі кожен мав своє місце, свою роль у громаді залежно від уподобань. Жодної ієрархії: кожний бере на себе обов’язки, що відповідають вмінням, які він вирішив у себе розвивати. Дехто присвячував себе єдиній справі, дехто розподіляв час між двома місіями, дехто волів долучатися до різноманітних справ, що варіювалися за потребами.

Еліанта взяла кілька фруктів і вмостилася біля старого казкаря.

Індіанці вечеряли в спокійній атмосфері під доброзичливою тінню пальм патава. Легкий вітерець навіював приємне відчуття, нашіптуючи щось серед листя високих дерев.

Еліанта схопила маракую й розрізала навпіл. Зіркоподібна серединка насиченого жовтого кольору – довершена краса, укупі з вишуканим ароматом. Молода жінка подумки подякувала Матері Землі за прекрасні поживні дарунки. Скуштувала цінного плоду, заплющивши очі, щоб краще відчути кисло-солодкий смак.

Еліанта насолоджувалась так кожною стравою, кожним відчуттям, коли не спала, а коли спала – кожним сном.

Завершивши трапезу, вона обернулася до старця.

– То як, Можаґу, що розповідатимеш нам цього вечора?

Казкар підвів до неї очі й усміхнувся. Милі щасливі зморшки борознили його обличчя. Як усі старі люди, він мав поважний статус. Молоді шанували старість. Наймолодші зверталися до старших, щойно виникала делікатна проблема. Поважний вік забезпечував їм безцінний досвід, а також мудрість, до якої всі прагнули. У ролі порадників, учителів, суддів або навіть довірених осіб, залежно від потреб, старці слугували головним механізмом громади.

– Історію… про бабуїнів і перелітних… птахів, – озвався казкар у своїй неквапливій манері, добираючи слова.

Еліанта примружила очі, намагаючись передбачити, до яких тем він звернеться. Попри нібито простенькі перипетії, що були до вподоби навіть дітям, ці казки спонукали до занурення в себе і глибоких міркувань.

– Маєш назву? – грайливо поцікавилася Еліанта.

– Що ж… я от… ще не вирішив… звичайно, кілька назв маю… але…

– Дай угадаю: вони не клацають.

– Саме так! не клацають. Вони не підкреслюють… як би це сказати… сутності; має бути якась дрібничка, що… привертає увагу, не… розкриваючи змісту…

Можаґ часто безуспішно намагався дати назви своїм історіям. Здебільшого не міг вибрати серед численних варіантів й облишав спроби.

Старець підвівся і сів у центрі гурту чоловіків, жінок і дітей, що зібрались його послухати. Він не поспішав, терпляче чекаючи, поки розмови вщухнуть і запанує тиша. Тоді заговорив, підвищивши голос, і, як і щоразу, подіяла магія: людина, що у повсякденні белькотіла, затинаючись на кожному слові, розповідала історії рівним, теплим і досконало поставленим голосом.

Селяни слухали, піддаючись заколисливій музиці слів, інтризі, несподіваним поворотам і прихованим посланням…

* * *

Кракус закипав від злості. Він не мав анінайменшого впливу на індіанців. Жодної негативної реакції з їхнього боку. Навіть жодного роздратування. Нічого. Геть нічого. Уперті віслюки, сповнені оптимізмом до ідіотизму. Від них нічого не добитися.

Кракус пригадав, яке враження склалося про них у Христофора Колумба: «Із них вийде добра прислуга. Узяти з півсотні людей, уярмити тубільців, і вони робитимуть вам усе, що схочете». Недоумкуватий мандрівник глибоко помилявся. Очевидно, він дав маху за всіма пунктами, адже до всього вважав тих тубільців індіанцями… Хто б міг подумати, що за шість сотень років їх і далі так називатимуть замість охрестити Колумба тим, ким він був насправді: нікчемою. Утім, чого можна сподіватися від чувака із пташиним прізвищем[4]? Тільки й годен паскудити.

Порівнявшись із хижкою Сандро, Кракус зупинився і зробив кілька глибоких вдихів. Мусив заспокоїтися, щоб виглядало, наче володіє собою і здатний контролювати події. Тоді підійшов до дерев’яних дверцят, коротко двічі постукав й увійшов.

Сандро розтягнувся в гамаку, дрімаючи з розплющеними очима. За останні два дні йому значно покращало.

– Як почуваєшся сьогодні? – поцікавивсь Кракус, що нарешті дозволив собі звертатися до клієнта на «ти».

Меланхолійний красень повернув голову в його бік, але не мовив ані слова – очевидно, досі поглинений своїми думками.

– Я багацько спостерігав за нашими дикунами, – заговорив Кракус, щоб порушити мовчанку. – Схоже, нелегко буде зробити їх нещасними. Бісові діти – непохитні. Хай що б з ними сталося, незмінно всміхаються.

Сандро якусь мить мовчки дивився на Кракуса.

– Я не здивований, – спокійно озвавсь він.

– Чому?

– Я прочитав усі публікації антропологів, які їх досліджували. То тепер знаю цих тубільців, мабуть, краще за них самих…

– Можна пригоститися? – спитав керівник експедиції, вказуючи на банани, що їх поклав учора на скриньку.

– Вони твої.

Кракус узяв один і заходився обчищати шкірку.

– Доведеться завдати сильного удару, щоб їх дестабілізувати.

Сандро скривився.

– То будуть марні зусилля, – відказав. – Уся негативна енергія світу не похитне їхнього спокою.

Кракус відкусив шматочок банана і почав машинально жувати.

– Ти передумав? Ти згоден звести з ними рахунки… по-іншому?

Сандро заперечно хитнув головою.

– То як тоді хочеш із ними розібратися?

Сандро випростався. Сів у гамаку, звісивши ноги.

– Індіанці будуть невразливими, допоки лишатимуться в цьому стані.

– У якому стані?

– Вони завжди зостаються собою…

– Не уявляю, як це можна змінити.

– Вони зосереджені на бутті, свідомі буття…

– Ага… А нормальною мовою, філософе?

Сандро пронизав співрозмовника поглядом.

– Не називай мене так, – мовив жорстко.

Кракус відкусив іще банана, дратуючись на свого клієнта. Нестерпна звичка копилити губу аби з чого без жодної очевидної причини. Ображається навіть на компліменти.

– Якби ти говорив, як усі… – пробурмотів Кракус із повним ротом.

Сандро довго сидів нерухомо із невдоволеним виглядом.

– Мова про те, що вони активно проживають кожну мить, нічого не очікуючи, не замислюючись, що робитимуть за п’ять хвилин, за годину чи за тиждень. Коли дивляться на квітку, тільки дивляться на квітку. Коли слухають когось, тільки слухають. Коли їдять ананас, тільки їдять ананас…

Кракус наморщив чоло і продовжив їсти банан, зміривши співрозмовника поглядом. Цей чувак меле дурниці з натхненним виглядом. У декого їде дах, коли задовго вчитися.

Сандро вів далі:

– Вони мовчки смакують кожний покладений до рота шматочок, цілковито усвідомлюючи всі відчуття. Проживають кожну мить, глибоко нею проймаючись. У присутності іншої людини не очікують захоплення, поваги чи ще бозна-чого. Вони завжди щирі. Не осуджують інших, а тому й не бояться осуду. Вони… вільні.

Кракус поперхнувся бананом і закашлявся. Відчинив заслінку і пожбурив рештки плоду якнайдалі. «Я теж вільний», – подумав собі, старанно вдаючи, наче цікавиться маячливими роздумами клієнта.

– То що пропонуєш нам із ними робити?

Сандро знову ліг, нечутно зітхнувши. Гамак захитався зліва направо та, поступово сповільнюючись, стабілізувався…

Кракус чекав терпляче.

– Почнімо, – нарешті мовив Сандро, – із того, що позбавимо їх свідомого сприйняття, приспимо їм дух, затамуємо їм душу.

– Затамуємо їм душу…

– Доведеться вигадати, як відвернути їхню увагу від них самих і від реального світу. Доведеться загіпнотизувати їх абощо.

– Загіпнотизувати…

– Так, загіпнотизувати… Особливо вранці, одразу по пробудженні. Нейропсихіатри виявили, що перша справа, за яку людина береться, прокинувшись, інтерпретується мозком як найважливіша, тому надалі мозок кидає всі ресурси на схожі до цієї справи, нехтуючи іншими.

Кракус насупив брови.

– Перше, що я роблю вранці, – йду відлити.

– Мова про значущі справи. Наприклад, якщо починати робочий день із перевірки емейлів, твій мозок вважатиме, що найважливішою є інформація ззовні. Якщо вчиняти так щодня, буде все складніше зосередитися і самостійно розмірковувати, позаяк мозок спрямовує всі сили на зовнішні стимули, радше ніж на внутрішні роздуми.

– Емейли… Та я одинадцять місяців із дванадцяти живу в джунглях.

– Одне слово, для індіанців треба вигадати щось таке, щоб завалити їх зовнішніми стимулами, гіпнотизуючи їх, щойно прокинуться вранці.

Кракус подивився у вікно, забите москітною сіткою, і в ніздрі вдарив запах зрізаного очерету, що правив за віконну раму.

Метрах у 15 від вікна Марко й Альфонсо сиділи на колодах перед своєю хижкою і курили. Ззаду до хижі підкрадався маленький гризун, якого, вочевидь, приваблювали полишені надворі харчі.

– Я поговорю з Ґоді. Він у нас найкреативніший. Йому можна довіряти.

Сандро закинув руки за голову.

– Треба ще знайти спосіб відірвати їх від реальності… – задумливо мовив він. – Щоб вони облишили використовувати свої п’ять чуттів, свою інтуїцію та інстинкти, які допомагають відчувати і сприймати світ. Натомість ми маємо нав’язати їм упереджене бачення реальності.

– Ага… А точніше можна?

– Треба, щоб хтось виконував роботу замість них, забезпечити їх поясненнями, які створять ілюзію розуміння їхнього світу. У такий спосіб вони втратять змогу осягати світ самотужки…

– Розумію…

– Ми можемо вбити двох зайців одним пострілом, – мовив Сандро, випроставшись у гамаку. Заразом можна підірвати їм моральний дух, поклавши край їхньому позитивному баченню життя.

– Он як?..

Сандро підскочив і заходився ходити туди-сюди.

– Потрібно створити новий ритуал у їхньому житті. Треба, щоб хтось щодня в один час казав їм, що в селищі не гаразд, підкреслював усі проблеми, усі небезпеки, усе, що не клеїться…

Кракус глянув на свого клієнта скоса і скривився.

– Не вийде.

– Звісно ж, вийде!

– Ні, не вийде, і причина дуже проста.

– Яка?

– Ніхто не слухатиме таких розповідей! Ніхто не хоче сприймати купи негативу. Вони ж не мазохісти.

Сандро глянув на Кракуса, усміхаючись.

– Навпаки: вони прийдуть послухати саме тому, що йдеться про негатив. Адже людина принесе їм погані новини, тому вони зосередяться на цих словах.

Кракус недовірливо похитав головою. Сандро підійшов ближче до нього.

– Погані новини, проблеми, небезпеки цілковито заволодівають нашою увагою, тому що пробуджують інстинкт виживання. Це сильніше за нас, це майже психологічна потреба… Вони їй не опиратимуться. Повір.

Кракус уже й не знав, що думати. Задивився у вікно і побачив, що гризун вибігає із його хижки, тримаючи в зубах енергетичний батончик, а безмозкі Марко й Альфонсо сидять собі менше ніж у двох метрах від крадія і нічого не підозрюють.

– Хай там як, нелегко буде знаходити щодня щось негативне для таких розповідей. У них не настільки багато проблем…

– Повір мені, коли хочеш бачити проблеми, ти їх знайдеш. До того ж ми можемо зробити ще дещо…

– Що?

Сандро знову сів у гамак.

– Погляньмо трохи збоку… Проблема із дикунами в тім, що вони скрізь бачать позитив. Світить сонце? Вони задоволені. Падає дощ? Вони задоволені. Проростає трава на їхній ниві з маніокою? Вони задоволені… Треба підштовхнути їх до негативного сприйняття нейтральних явищ.

– І як це зробити?

– Ми їх призвичаїмо вішати на такі явища негативні ярлики, і зрештою вони почнуть самі бачити їх такими. Слова визначають відчуття.

– Ярлики?

– Вони мають навчитися називати дощ «поганою погодою», молоді паростки «бур’яном», певні запахи «смородом» тощо.

– Зрозуміло.

– У такий спосіб ми визначимо їхнє сприйняття. Невдовзі їхній світ уже не буде таким гарним, як раніше.

Кракус, не зовсім імучи віри, зітхнув.

– Як гадаєш, зможеш… узятися за це? – спитав Сандро.

– Я всім займуся, філософе, – поквапився запевнити керівник експедиції.

Погляд Сандро вмить затуманився: у ньому відобразилася дивна суміш… злості й відчаю. Кракус дорікнув собі, що краще б мовчав. Неймовірно, як може в людини так швидко змінюватися настрій.

– Я тобі забороняю називати мене «філософом», – мовив Сандро глухим голосом.

– Я гадав, ти викладаєш філософію?

– Немає нічого спільного між викладачем філософії і філософом.

Помітно сердитий Сандро простягнувся в гамаку.

– І… в чому ж відмінність? – наважився спитати Кракус.

Сандро мовчав, заплющивши очі. Кракус якийсь час ніяково стояв, вагаючись, що робити далі – піти чи зачекати відповіді. Аж нарешті співрозмовник порушив мовчанку.

– Ти вчився в школі, коли був підлітком?

– Еге ж, трохи вчився…

– Пам’ятаєш на природознавстві були уроки, присвячені статевому розмноженню?

– Мабуть, це взагалі єдине, що мені запам’яталося.

– Пригадуєш вчителя…

– Пані да Сильва, так її звали…

Кракус згадував стареньку й дуже стриману вчительку, що розповідала той матеріал, послуговуючись виключно медичними малозрозумілими термінами.

– Вона добре зналася на цій темі?

– Ну… думаю, що так.

– Гадаєш, це зробило її богинею сексу?