Читать книгу Філософ, якому бракувало мудрості - Лоран Гунель - Страница 5

– Зараза!

Роберто Кракус гахнув ручищем по лівому зап’ястку Сандро – проте запізно. Шкіра вже набухла, зводячи п’єдестал величезному розчавленому москіту.

Сандро, забившись у куточок човна, відвів погляд і прикипів очима до брунатних каламутних вод річки. За майже чотири години плавання гуркіт моторчика, що скидався на рев газонокосарки, зробився оглушливим. Сонце безжально шпарило. Тільки те, що лице постійно обвивало вітром, трохи допомагало не думати про нестерпну спеку.

Четверо чоловіків вирушили на двох човнах. Кракус, очевидно із поваги до клієнта, сів разом зі Сандро. Один із його помічників, Альфонсо, кермував, пожовуючи листок коки. Ще двоє слідували за ними в другому човні, набитому припасами, каністрами із пальним, мотузками, резервуарами з водою і торбами з провізією, запханими у великі герметичні бідони. Торба, вщент заповнена медикаментами, насамперед антибіотиками, свідчила про небезпеки джунглів. Усі чоловіки вбрались у військову форму різної приналежності. На початку подорожі їхні мужні манери сповнювали Сандро відчуттям безпеки перед лицем ворожого природного середовища. Тепер же починали дратувати.

Марко, керманич другого човна, мініатюрний смаглявий чоловік, наддав ходи, відхилившись ліворуч. На його обличчі заграла переможна усмішка. Не бажаючи пасти задніх, Альфонсо розігнав мотор на максимум, і той пронизливо заревів. Стало ще нестерпніше.

– Ага, ну ж бо, – сказав Кракус, – спалюйте пальне, щоб назад довелося гребти проти течії!

Чоловіки не зважали й, хихочучи, продовжували.

– Ґоді порахував, що пального достатньо, – заперечив Альфонсо.

Той Ґоді був найдивнішим типом бравої четвірки. Кракус чинно його представив, нагородивши титулом «лікаря», від чого решта двоє подавилися сміхом. Він був геть лисим, мав поганий зір, носив квадратні окуляри з біфокальними лінзами і дивився на співрозмовника туманним поглядом так, наче його не бачить. Навіть у товаристві був як на самоті. Тілом, може, і мандрував разом із рештою, але думки і турботи його були десь далеко. Подеколи Ґоді озвучував кілька слів зі своїх особистих міркувань – то були безладні уривки фраз, немов його мозок позбавлявся решток зайвих ідей.

– Ґоді – справжнє ім’я? – обережно поцікавився спантеличений Сандро.

Керівник експедиції всміхнувся.

– Ми його так звемо, бо він себе має за Бога[2].

Човни мчали в доброму темпі, подеколи загальмовуючи через те, що доводилося обминати рештки мертвих дерев. Недовірливі каймани при наближенні човнів щезали в каламутних водах.

– Обідня перерва! – гукнув Кракус, очевидно намагаючись повернути авторитет серед своїх.

Рев моторів заглушився й перейшов в уривчасте рохкання, а керманичі маневрували, щоб пришвартувати обидва човни коло берега, полоненого хаотичною рослинністю. Вітерець уже не обвівав обличчя, і волога й задушлива спека навалилася на Сандро. Налетіла хмара москітів, немов їм призначили тут зустріч. Сандро підняв комір бавовняної куртки. Прокинувшись, замалим не викупався у гидкому лосьйоні, перш ніж натягнути ретельно підібраний довгий одяг, що максимально ізолює тіло від зовнішніх атак. Кожний оголений сантиметр тіла віддавався на поталу комахам, павукам і різноманітним паразитам.

Кракус відкрутив кришку одного бідона і роздав канапки. Марко став у задній частині човна, розстібнув ширіньку й почав дзюрити, цілячись у голову каймана, що в дрімоті плив під водою. Альфонсо зареготав. Із несподіваною енергією та швидкістю тварина блискавично вистромила половину тіла з води й клацнула зубами просто перед прутнем бразильця – той ледве встиг відсахнутися й гепнувся у човен, що шалено захитався. Чоловіки вибухнули реготом. Сандро дивився в інший бік, жуючи без апетиту канапку – гіршу, ніж у крамничці на Тринадцятій авеню… Нью-Йорк… Нині місто здавалося таким далеким…

– Ааааааа…

Сандро обернувся.

– Аааапчхи!!!

Альфонсо витерся рукавом, пишаючись тим, що його почули в радіусі трьох льє.

– Застуда в тропіках! – вигукнув Марко. – Це вже повна дупа!

– Ти не можеш йому допомогти? – звернувся Кракус до Ґоді, що лишився сам у другому човні.

Медик спочатку лишався незворушним, а тоді відповів монотонним голосом, не підводячи очей:

– Нелікований нежить триває тиждень, лікований – сім днів.

Сандро скинув капелюха, протер піт на лобі й заходився обмахувати лице. Скидалося на те, що страждає він один… Решта розслаблено обмінювалася жартиками – не менш гарячими за повітря. Треба триматися. Думати про щось інше… Але як змусити себе нічого не відчувати?

Попереду на березі вистрибувала чорненька мавпочка – схоже, заінтригована незвичними гостями.

– Усе гаразд? – поцікавився Кракус.

Сандро змусив себе кивнути, не відводячи очей від тваринки.

– У вас зачарований вигляд, – наполягав провідник.

Сандро відчув, що його сповнюють емоції. У вас зачарований вигляд. То були перші слова жінки, якій судилося стати його дружиною… Париж, три роки тому… Музей Родена. Ранок, щойно після відкриття, у галереях нікого… Світлі зали, маєток заливає яскраве світло, пробиваючись крізь високі вікна із маленькими шибками… Анікогісінько… Лише Роден, Роден і його скульптури… Білі, оголені тіла, скрізь. Мармурові тіла, жіночі тіла, переплетені тіла. Плечі реалістичніші за природні, експресивні руки, спокусливі груди, злегка напружені м’язи в білому камені… Дивовижно реалістичні складки на шкірі… Краса неймовірна, незрівнянна. Самі шедеври – хай куди поглянь, хай у яку залу зайди. Безмежний талант, нестримно викарбуваний у камені… І ось, за колоною… Хвиля емоцій… Забиває подих… Довершена краса… Та скульптура, отам, попереду… Те жіноче тіло, безсоромне і загадкове, реалістичне, але бездоганне… Біла, прозора шкіра, божественно округлі стегна, пружні й м’які…

– У вас зачарований вигляд.

Жіночий насмішкуватий голос.

Сандро обернувся й побачив молоду жінку із плоті й крові, живу, вбрану. Вона дивилася йому просто в очі. У її очах він побачив душу гарнішу за найвитонченіші плечі, за найвишуканіші руки, за найм’якіші стегна…

– Не варто до неї наближатися, інакше надзюрить на вас із дерева, – мовив Кракус серйозним голосом. – Це квата, павукоподібна мавпа. До речі, можна на «ти»?

Сандро не відповів. Заплющив очі й повернувся у свій внутрішній світ – приємний і ледь уловимий, де почуття ллються, наче звуки арфи чи барви на картині. Він знову поринув у дивовижне минуле, якого вже ніколи не судилося пізнати, і дозволив манливій меланхолії огорнути себе…

– Вирушаймо! – раптом загорлав усім Кракус.

Човни нещадно колихалися на воді, поки чоловіки утрамбовували припаси і займали свої місця у двох човнах. Сандро жбурнув канапку за борт. За три секунди де й узялися риби, утворивши каламутну коловерть, і накинулися на смаколик, звучно хапаючи пащеками повітря, воду і хліб. За хвилю все зникло. Каламутна вода зробилася спокійною; лише брижі ще розходилися колами.

Мотори заревіли, і човни знову рушили річкою. В обличчя повіяло сильним вітром, і Сандро глибоко вдихнув.

Надвечір вони пришвартували два човни біля берега. Ступили на землю, але не віддалялися більше ніж на кілька метрів до того, як Марко ретельно перевірив місцевість. Підкріпилися дечим на борту човнів і, коли ніч принесла неочікувану свіжість, полягали спати в спальниках.

Нарешті зробилося спокійно, тихо, сонно. Сандро глибоко вдихнув і розслабився. Стійкі запахи у повітрі нагадували про близькість лісу.

Сандро довго не міг заснути: у спину тиснуло дно човна, легка хитавиця приємно заколисувала. Із розплющеними очима він милувався мільярдами зірок амазонського неба.

Відтоді як вони вирушили в путь на зорі, зустріли на річці лиш одне судно. Десь годині о дев’ятій, а після не було нікого. Цілоденна подорож річкою, і навкруги ані душі. Поступово просуваючись уперед річкою, Сандро занурювався дедалі глибше в серце лісу. Далеко від батьківщини, далеко від селищ, далеко від цивілізації… Складалося враження, наче він загубився і потрапив у нікуди – у не позначений на мапах забутий куточок світу; порослу густою рослинністю чорну діру, що поглинала телепнів, які насмілилися її потурбувати.

Сандро подумав про Тіффані. Звідки вона взяла сміливість проникнути в таке місце? Як міг журнал, на який вона працювала, дозволити своїй журналістці такий ризик?

* * *

Подорож тривала три дні. Три довгих дні, протягом яких щогодини, щохвилини Сандро здавалося, неначе він заглиблюється все далі в джунглі – ширші за океан.

Четвертого дня вранці Кракус повідомив клієнтові, що невдовзі вони зоставлять човни і рушать далі пішки, у глиб лісу. Сандро силкувався не зважати на острах, що починав наростати в ньому.

За добрих чверть години, сповільнившись, щоб екіпаж міг уважно обдивитися берег у пошуку ідеального місця, човни спинилися на вузькій мілині, порослій бамбуками. Чоловіки ступили на землю і повитягали човни з води, попередньо діставши звідти всі припаси. Човни заховали під листям і надійно прив’язали до товстого кореня. Альфонсо порозкладав каністри в наплічники.

– Човни ніхто не вкраде, – пояснив Кракус, – а от пальне – рідкісний товар.

Марко помахав тесаком із блискучим лезом завдовжки як його нога і пішов у наступ на бурхливу рослинність, прокладаючи шлях. Кракус нашкрябав позначку на мапі.

Навантажена під зав’язку експедиція поволі рушила вслід за Марко. Гаряче й вологе повітря перенасичувалося запахом свіжозрізаних бамбуків.

Сандро понад усе боявся втрапити головою у павутину, бо десь читав про гігантські павутини, натягнені вгорі серед рослин. Отож, навмисне йшов слідом за вищим Кракусом.

– Я вам не раджу там лишатися.

– Чому?

– У вервечці пішоходів змії завжди нападають на третього…

Сандро глитнув. Пропустив Альфонсо, що ніс на плечі рушницю, і розташувався четвертим. Ґоді замикав колону.

Просувалися повільно, дуже повільно, крізь бамбукову в’язницю із зеленими ґратами. Сандро пильно дивився під ноги, вистежуючи засідки рептилій. Добре, що придбав масивні берці з товстої шкіри. Найвищі з усіх наявних моделей. Якби не спека, охоче взув би болотні чоботи. Або скафандр.

Попереду Альфонсо регулярно сягав рукою в торбу й витягав звідти листя коки, що їх невтомно жував майже весь день.

Аж ось з’явилися дерева – величезні нерухомі й серйозні охоронці лісу. Попід їхнім густим листям неба було не видно, і довкруж панувала похмура атмосфера. Під їхнім тривожним склепінням бамбук поступився місцем шаленій, нестримній рослинності. Переплетіння рослин різноманітних видів – невідомих видів із листям, ширшим, ніж у бананових дерев, або тонким і довгим, неначе в гігантських ірисів. Деякі рослини були в’юнкими, деякі звисали додолу. Деякі, здавалося, неабияк викрутилися, щоб протиснутися в найменші прогалини.

У Сандро складалося враження, неначе він потрапив у полон у королівство скажених рослин – королівство, де етикет вимагає зеленого кольору всіх можливих відтінків: від напівпрозорого блідо-зеленого до темного, як смерть, зеленого, а поміж ними – найбільш нісенітних зелених забарвлень.

Його погляд не сягав далі десяти метрів, зусібіч видимість блокували рослини, що обвивалися довкруж, неначе гігантський восьминіг із тисячею щупальців.

Сандро витер лоба рукавом і спробував дихати глибше. Не можна дозволити собі нападу клаустрофобії. Треба зберігати спокій.

На них тиснула дивна обтяжлива тиша, що запала довкруж, щоправда її регулярно розривав безжальний скрегіт тесака. Натовп рослин затамував подих, поки гільйотина опускалася на шиї засуджених до смерті.

– Підніміть комір і накрийте голову, – звелів Кракус.

– Чому? – поспитався Сандро.

– Ви ж не хочете, щоб вам у шию заповзла колонія термітів, поки ви йдете попід гіллям?

Сандро здригнувся. І послухався.

Скрізь навколо нього ліс приховував створінь, що їх тримав у своїх володіннях. Навіть якщо уважно розглядати листя, гілля, ліани і траву, неможливо побачити жодного із мільярдів тварин і комах, що живуть у мороці. Утім, вони там. Невидимі, але присутні. Сандро відчував їхню присутність.

Виявилося, просуватися в джунглях виснажливо. У задушливій спеці вимушено повільна хода обважнювала наплічник так, що здавалося, загрузаєш радше, ніж просуваєшся вперед. Унаслідок неспроможності бачити загрози від тварин виникали постійна напруженість, хвилювання, що не дозволяло розслабитися, втратити пильність.

Перерва на обід була короткою – з’їли запаси поспіхом; рушили далі, тимчасом як торби ніби поважчали.

Сандро здавалося, наче вони проникають у місцину, що відстоює право зостатись неторканою і закривається за ними, щоб поневолити тих, хто порушив її закони. У його голові повсякчас виринало бразильське прислів’я – напучення від ректора, яке тепер заполоняло думки і підживлювало тривогу: «Із Selva amazо´nica вороття немає».

Нарешті Кракус оголосив про привал, щоб розкинути табір. Зітхнувши з полегшенням, Сандро водночас здивувався. Сонце досі стояло високо. Заледве третя година. Розраховуючи на поденну оплату, Кракус непогано дбав про свої інтереси. Із таким темпом провідник забезпечений роботою на кілька місяців…

Керівник експедиції вибрав щось на зразок пласкої скелі під високими деревами. Гарне місце для табору. Поскидали торби. Сандро лишився на місці з Ґоді, поки решта розійшлася в трьох різних напрямках.

Сандро почав розпаковувати спорядження, але Ґоді жестом звелів не квапитися. Чекали довго – парочка ще та, обоє мов язики проковтнули.

Темрява під деревами контрастувала з палючим сонцем, яке їм доводилося витримувати в попередні дні на річці. Проте від браку світла спека не зменшувалася. Раз по раз долинав хрускіт гілок із трьох боків, куди попрямували чоловіки. Минуло добрих чверть години.

– Мурашник! – почувся зненацька крик Марко, напівприглушений рослинністю, що їх відділяла.

Дочекавшись, поки всі зберуться, чоловіки знову закинули торби на змучені плечі й продовжили повільне просування в пошуках підхожого місця для ночівлі. Сандро завбачливо підняв комір. Кракус, тримаючи в руках компас, давав вказівки.

За півгодини очільник експедиції показав місце, що видавалося йому прийнятним відповідно до критеріїв, відомих, схоже, тільки йому. Чоловіки залишили речі, і троє віддалилися в різних напрямках. Знову довелося чекати, довго чекати.

– Мертве дерево! – загорлав Альфонсо.

Сандро здригнувся, уявивши, що те дерево могло завалитися на них уночі.

Гурт об’єднався і рушив далі.

Молодий викладач університету зовсім інакше уявляв собі ліс. У його мріях дерева, звісно, були гігантськими, але попід ними був ширший простір. Він гадав, що йтиметься вільніше, як у лісах на Заході (утім, усі забувають, що ті ліси доглядають, розчищують від чагарів, прибирають від перешкод, які заважають пройти). Сандро і гадки не мав, що доведеться битися з рослинами, щоб прокласти шлях. Він очікував побачити чарівливе світло; натомість панувала пітьма, наче у темниці, нестерпно загострюючи відчуття неволі.

Нарешті Кракус знайшов нове місце. Чоловіки вирушили досліджувати околиці. Знову чекати. Усівшись на торбу, Сандро втупився поглядом у рослини, та в нього з’явилося дивне відчуття, наче невидимий ворог стежить за ним. Рясне листя правило за завісу, здатну ховати іншу реальність, що контрастувала із позірним спокоєм. Сандро заплющив очі, намагаючись розслабитися. Слід мислити раціонально. Не варто писати в голові сценарії.

– Осине гніздо!

І знову команді довелося гуртуватися і вирушати в путь. Сандро змусив себе закинути на плечі ненависну торбу, мов каторжник, що тягне на собі каміння.

Четверта спроба виявилася вдалою, і чоловіки заходилися викорчовувати дрібні паростки, розчищуючи місце для табору.

– Це, щоб запобігти нападам комах або змії, – пояснив Кракус клієнтові.

Тоді вони натягнули гамаки між деревами і в метрі над кожним горизонтально закріпили мотузки, на які почепили брезенти, що звисали по обидва боки гамаків. До чотирьох країв тканини прикріпили довгі мотузочки, які зафіксували на землі за допомогою металевих кілочків.

– У такий спосіб обмежуємо кількість тварюк, які будуть на нас падати, та й принагідно захищаємося від дощу.

Ґоді обійшов споруди, тримаючи в руці якісну піну для гоління. Напшикав піну на кожну із мотузок, якими гамаки трималися на деревах, – прикрасив вузли білим кремом.

– Ґоді винайшов цей спосіб, – гордо пояснив Кракус Сандро, – щоб під час сну на нас не нападали мурахи. Тварюки зжеруть вас, перш ніж устигнете спустити ноги на землю.

Марко й Альфонсо поприносили хмизу і поскладали на купу для вогнища.

За кілька хвилин без попереджень настала ніч, а температура різко знизилася. На зміну сутінкам прийшла холодна й глибока темрява. Гігантські рослини стали невидимими, але здавалися присутніми, живими. Сандро відчував, наче вони ростуть, продовжуючи в темряві невтомну боротьбу за територію. Бентежний ліс робився страхітливим.

Розпалили ватру. Полинули пахощі вологої деревини, що палала вночі. З’явився дим і почулося потріскування багаття. Утома навалилася на Сандро. Він змусив себе з’їсти військовий пайок – в’язку, концентровану масу невизначеного смаку, настільки густу, що застрягала в горлянці за кожною спробою проковтнути. Потрібно було пити воду великими ковтками, щоб проштовхнути їдло всередину й не задихнутися.

– Завтра спробуємо приготувати справжню їжу. Сьогодні вже запізно, – мовив Кракус, виправдовуючись.

Марко й Альфонсо заходилися розповідати непристойні анекдоти, а за ними підхопив і шеф. Ґоді сидів на віддалі в кількох кроках від них. Сандро занурився у внутрішній світ. Думав про Нью-Йорк. Нічні повернення на Мангеттен поромом зі Стейтен-Айленду, де цілий день валявся на пляжі. Блискуче й заспокійливе сяйво вогнів. Чітко розмежовані вулиці й проспекти. Вечері у Wallsé або штрудель із лососем, кращий, ніж деінде в Австрії. Келих вина North Fork, що потягуєш у Back Forty, зіпершись на барну стійку зі старого дерева… Недільні бранчі у Moody’s: апельсинові фреші, аромат мафінів щойно з печі, пенкейків із кленовим сиропом і паруючого чаю «Дарджилінг»; піаніст машинально перебирає пальцями по клавішах, награючи мелодію Ерролла Ґарнера і думаючи про своє. Нью-Йорк видавався таким далеким… І філософські бесіди з колегами – що збагачують інтелектуально та захоплюють духовно…

Плин думок неминуче вів до Тіффані. Пристрасні розмови з нею, миті єднання, любові, ніжності. Тіффані…

Меланхолія переросла в смуток, й очі Сандро почали наповнюватися слізьми. Він силкувався їх стримати, тимчасом як усередині наростало інше почуття – сильніше й настирливіше. Віднедавна воно стало добре знайомим, адже заполоняло Сандро регулярно протягом року і заволоділо його життям, – злість, ненависть, жага помсти. Невідступна, нав’язлива жага, що стискала єство й вимагала діяти, сповнюючи завзяттям.

«Ця мандрівка – хресна хода», – казав собі Сандро, та він дійде до кінця, нехай навіть приречений валятися мертвим із роззявленим ротом у калюжі з багном, де рояться змії. Він ніколи не здасться. Ніколи.

– Хочеш табаско? – запропонував Кракус. – Сандро? Гей, Сандро?

Сандро відмовився, хитнувши головою.

Очільник експедиції підвівся і сів навпроти Сандро. Ні-ні, невдала мить. Зжальтеся. Тільки не зараз – кумедні історії й барні філософствування. Тільки не це. Дайте спокій.

– Ну, розказуйте, – мовив Кракус, широко посміхаючись. – Чому ви захотіли відвідати це плем’я? Я ж досі нічого не знаю про ваш план.

Сандро не відповів. Продовжував старанно пережовувати бридке їдло. Марко й Альфонсо шкірилися.

Кракус пішов у наступ.

– Спробую вгадати… Ви журналіст і готуєте репортаж про найщасливіший народ на Землі…

Сандро мовчав.

– Ви науковець і досліджуєте питання, чому ті люди ніколи не хворіють на рак?

Сандро затято мовчав. Це ж треба, який бовдур, цей чувак…

– Чи, може, ви дошукуєтесь, чому вони не підхоплюють малярію, тоді як у лісі повно збудників?

– Ні.

– Працюєте у фармацевтичній фірмі й збираєте інфу про рослини?

– Ні.

– Про отрути?

Сандро зітхнув. У багатті вибухнула жаринка, спричинивши іскряний дощ.

– Ні.

– Тоді чому? Нащо вам із ними зустрічатися?

Геть неочікувано – можливо, від роздратування, а можливо, через несвідоме бажання зробити провокацію – Сандро мовив крижаним тоном:

– Щоб знищити всіх.

Кракус закляк і нарешті замовк. Марко теж язика проковтнув, тимчасом як Альфонсо привідкрив рота, і на землю випав листок коки. Усі обернулися до Сандро. Ґоді кинув оком у його бік і наморщив чоло. Полум’я вимальовувало криві відблиски на їхніх обличчях. Запала ніякова тиша. За мить тиша зробилася обтяжливою. Кракус перезирнувся зі своїми помічниками. Виглядав вельми стурбованим.

Зненацька Сандро збагнув грандіозність свого зізнання. Грандіозність для інших… Навіщо він бовкнув ні сіло ні впало, зараз? Геть не тямить, що коїть, краще б мовчав. Але слова самі вирвалися; роздратований стан підштовхнув зробити дурницю.

Раптом зробилося соромно – за свої слова, за себе. Звісно, ці чоловіки були неотесаними, грубими, вульгарними, та хіба ж не такими мають бути рятувальники? Не можна казати таке людям, чия робота – допомагати іншим… Тепер вони все скасують і повернуть. Узяв та й зіпсував усе однією фразою, звів усе нанівець…

Кракус занепокоєно глянув на Сандро, а тоді неквапом заговорив, ретельно добираючи кожне слово.

– Ви… еее… родич… молодої жінки… яка торік загинула в джунглях?

Сандро безмовно кивнув. Усі спрямували на нього допитливі погляди. Відчувалося, що атмосфера, ще кілька хвилин тому безтурботна, зробилась напруженою. Почувся хрускіт десь у далині, серед пітьми.

– Вам слід знати… – вів далі Кракус, якому, вочевидь, було дуже ніяково. – Це нас відправили… на місце…. на пошуки тіла…

Чоловіки не зводили з нього очей, стежачи за реакцією.

– Я знаю, – озвався Сандро. – Тому вас і обрав.

Знову тиша. Напружена. Кракус втупився в Сандро з дивним виразом – на його обличчі відображалася суміш нерозуміння і спантеличення. Він надовго закляк, а тоді ще раз зустрівся поглядами зі своїми товаришами, неначе намагався вгадати їхні думки. Нарешті підвівся і вдав, ніби порається коло багаття. Насправді лише переміщував без жодної логіки вуглинки й охоплені полум’ям дрова – вочевидь, за цими рухами відбувалися напружені міркування.

Сандро чекав повідомлення про скасування експедиції, мов підозрюваний, що чекає підтвердження заздалегідь відомого вироку. Кракус неквапливо совав вуглинки.

– Отже, ви хочете помститися, – мовив він, не зводячи очей із багаття. – Я розумію. Дуже добре розумію…

Сандро затамував подих.

– Знаєте, – продовжив Кракус, – ми не завжди працювали провідниками і займалися пошуками людей у джунглях. Для нас це радше… дострокова пенсія.

Марко й Альфонсо уважно слухали шефа.

– У минулому ми всі воювали… Воювали, але не як солдати регулярної армії – ні. Ми для цього надто незалежні, – мовив він, силувано всміхнувшись. – Ні, ми були скоріше найманцями…

Після кожної фрази Кракус зиркав на Сандро, ніби перевіряючи реакцію.

– Замолоду ми воювали в збройних підрозділах у Нікарагуа, у Сальвадорі. Брали участь у конфліктах Латинської Америки. Воювати – наша професія… Крові ми не боїмося. Нині ми зав’язали з цим, але не остаточно перегорнули сторінку…

Він умовк на кілька хвилин, пильно вдивляючись у співрозмовника. Сандро чекав.

– Якщо мої друзі згодні, – продовжив Кракус, завагавшись і кинувши у їхній бік запитальний погляд, – ми могли б повернутися до служби, щоб… допомогти вам… а не просто супроводити до місця. Звісно… якщо ви маєте… чим… нам заплатити.

Сандро не відповідав. Спантеличено оглянув маленький гурт. Усі спрямували погляди на нього. Тепер, коли вони облишили жарти, Сандро побачив серйозні, суворі обличчя й міцні статури під військовою формою. Ці люди цілком уявлялися в засідці, на полі бою, із важкою зброєю в руках, готові стріляти в противника, не змигнувши оком.

Кракус мусив зробити паузу, щоб заручитися підтримкою. Його голос тепер був упевненішим і розслабленішим.

– Маєте конкретну ідею, що їм заподіяти?

Сандро збентежено мовчав. Не міг збагнути несподіваного повороту подій. Він і в гадці не мав, що чоловіки, на яких він розраховував виключно як на провідників, могли допомогти в замисленій помсті. Звісно, це багато що спрощувало… Та чи справді він цього хотів? Ішлося про справу особисту. Зруйновано його життя… У глибині душі він відчував, що мусить діяти сам, узяти справи у свої руки, зробити те, що повинен. Він особисто мав заплатити ціну за те, що прагнув заподіяти тим дикунам, він прагнув…

Сандро знову відчув, як усередині наростає хвиля жахливої ненависті, що діймала його протягом року. Тамовану лють, що зводила його з розуму.

– Їх не дуже багато, – мовив Кракус. – Ми добре озброєні. Є кілька варіантів, як підійти до справи… Що скажете, хлопці?

Товариші багатозначно перезирнулися, але нічого не відповіли.

– Гей? – не вгавав Кракус. – Як вам ідея?

Нарешті Марко заговорив і невпевнено виклав своє бачення розправи. Далі висловився й Альфонсо, потім слово взяв Кракус, чиї пропозиції навіяли іншим нові ідеї. Розмова, що спершу не клеїлася, набирала обертів. Товариство стрімко розганялося, вигадуючи все нові жорстокості; кожний спирався на пропозиції інших, розробляючи дедалі мерзенніші плани. Колишніх найманців уже було не спинити. Вони заводили одне одного, змагаючись, у кого жорстокіші ідеї. Кракус тішився. А от Ґоді самітно сидів і мовчав. Із відсутнім виглядом чистив свій берц, не зважаючи на своїх побратимів, немов ті сперечалися про передбачувані результати футбольного матчу.

Було в цій сцені щось епічне, сюрреалістичне.

Слухаючи, як обговорюється зловісна схема, Сандро збагнув, що сам нічого детально не продумав. Не мав плану. Його проект помсти був як розмита фотографія. Він обмежився абстрактним баченням болю, що збирався заподіяти заради помсти, болю, що мав стати відповіддю на його власний біль. Абстрактний план, заснований на емоціях.

Пропоновані розправи, нехай і були одна страшніша за іншу, видавалися йому неспроможними завдати страждань, на які він сподівався. То мали бути страждання, подібні до пережитих ним. А не лише фізичний біль. Не лише збавенна смерть.

Кракус, вочевидь задоволений креативністю підсобників, обернувся до клієнта.

– То що думаєте про все це?

Нараз усі позамовкали і втупилися в Сандро. Тиша видалася йому не менш оглушливою за попередні бурхливі дискусії. В усьому лісі запала похмура атмосфера. Із пітьми на Сандро знову зиркало кілька пар очей. Сандро довго мовчав. Дим багаття розносив довкруж гострі пахощі деревного вугілля. Язики полум’я немов корчилися від болю, викривлюючи тіні навколо. Спітніле обличчя Сандро палало. У повітрі досі сновигали моторошні слова колишніх вояків, крутилися в голові Сандро, спалахуючи у закапелках його душі.

Його не квапили… Треба було щось сказати, порушити мовчанку.

– Ваші ідеї, – озвався він голосом, що йому самому видався далеким, неначе лунав іззовні. – Ваші ідеї були б для них занадто… легким… занадто швидким кінцем.

Марко й Альфонсо вирячили очі й спробували зустрітися поглядами з шефом.

– Я ж хочу, – вів далі Сандро, – зробити так, щоб вони були нещасними кожну годину, кожну хвилину, кожну секунду життя, до скону.