Читать книгу Філософ, якому бракувало мудрості - Лоран Гунель - Страница 7

Протягом наступних днів Кракус намагався ближче познайомитися з індіанцями. У попередній мандрівці, що була закороткою, він не мав такої нагоди. Нині ж старався викликати симпатію, налагодити відносини, тим часом завойовуючи авторитет. Коли прийде час, йому буде важливо мати репутацію лідера, до чиїх порад дослухаються…

Поки Сандро валявся у своїй хижі, Кракус готував ґрунт, завойовував простір.

Так він познаймовився з Можаґом, якого йому представили як поважного велемудрого казкаря.

– Поважний у мене тільки вік, – запротестував мудрець, примруживши очі, де хитринки було стільки ж, скільки зморщок навколо. – Я люблю плести оповідки біля багаття.

«Занадто скромно – не тягне на щирість», – виснував Кракус, що не довіряв старим мавпам, які мають себе за шанованих мудрих старців.

Вони трохи потеревенили ні про що. Поки старий говорив, у нього трохи трусилася голова і подеколи він напружено підшукував слова.

– Ти вже познайомився з Еліантою? – спитав він.

Кракус заперечно крутнув головою. Доволі багато людей уже згадували її ім’я. Мабуть, у неї важлива роль, але йому наразі не вдалося з’ясувати, яка саме.

Казкар пробігся очима серед гурту, але не побачив її.

– Із нею краще познайомитися особисто, – пояснив він, не вдаючись у подробиці.

Життя тубільців видалося Кракусові геть нецікавим. «Нічого не відбувається, – думав він, – у селищі пропадеш із нудьги».

Індіанці ходили напівголими: пов’язка заледве покривала інтимні місця. Жінки не ховали грудей і щодня по кілька годин вимальовували різні мотиви на своїх тілах і тілах своїх дітей. Вони не володіли практично нічим: лише кілька керамічних виробів, трішки непристойної білизни, кольорове пір’я, кілька плетених кошиків і таць, луки і сарбакани для полювання, кілька голів худоби і маленька оброблена нивка, де вирощували маніоку. Полювали мало – щонайбільше пару-трійку годин; рвали фрукти, але більшу частину дня бідолахам, вочевидь, робити було нічого. Вони гаяли час.

«Напевно, нудять нудом!» – гадав Кракус.

Йому було невтямки, чому серед журналістів і науковців масове захоплення «першим народом» – так називають цих тубільців. Чергова солодка поливка для підсолоджування реальності. Примітивні люди – оце вже напевно. А якщо дикуни й справді щасливі, то це, судячи з усього, тому, що вони простаки. Розумово відсталі, та й по всьому. До речі, недарма кажуть: «Раденький, що дурненький». Якщо потрібно стати ідіотом для духовного розвитку, Роберто Кракус воліє лишитися зі своєю метушнею і халепами. Принаймні це додає його життю гостроти.

Кракус передчував, що доведеться поламати голову над цією місією. Як зіпсувати життя людям, що мають… порожнє існування? Як зробити нещасними тих, що не мають нічого для щастя?

Третього дня Кракус зважився дещо випробувати, щоб перевірити, що вийде. Із настанням ночі дочекався, коли огорнене темрявою селище порине в обійми Морфея, і вийшов зі своєї хижки, стараючись ступати в пітьмі беззвучно. Увімкнув ліхтарик, але батарейка майже сіла, і довелося вдовольнятися тьмяним світлом. Кракус здригнувся, відчувши нічну свіжість. У вологому похмурому підліску линув легкий аромат моху. Чоловік попрямував до малоки.

У зоні мешкання рослинність трохи порідішала, і місячне сяйво пробивалося, освітлюючи шлях. Пучки білого світла огортали величезну хижу надприродною атмосферою. Здалеку здавалося, неначе вона випливає з лісової пітьми, продираючись крізь темряву, мов корабель-привид.

Кракус наблизився. Із середини долинало хропіння.

Він якнайтихше відкрив великого кошика, де чоловіки зберігали зброю. Кришка ледь чутно скрипнула. Кракус пильно роздивився покидані на купу луки і вибрав найгарніший, найбільший і найоздобленіший. Кракус пригадав, як один індіанець гордо демонстрував його односельцям. Ухопив лук двома пальцями і спробував обережно витягти із купи. Проте дерев’яна конструкція в кошику була такою ж хиткою, як конструкція із паличок у грі «Мікадо», і нічну тишу пронизав гуркіт луків, що повалилися один на одний. Кракус закляк і зачекав хвилинку, затамувавши подих. Потім узяв швейцарського ножика, вибрав найтонше лезо й обережно надрізав лук посередині із зовнішнього боку. Розріз був хоч і глибоким, та заледве помітним. Задоволений, Кракус повернув річ на місце і закрив кошик.

Кракус хотів вертатися, як побачив свіжовипрану білизну, розвішену на мотузці. Похапцем роззирнувся довкола, пересвідчившись, що він і досі єдиний, хто не спить. Позбирав руками трохи землі й покидав її на білизну. Він наче повернувся в дитинство – коли роблять шкоду, щоб дошкулити сусідам і пореготати з їхньої реакції.

Усе це, звісно ж, було дріб’язком. Слабенькі спроби. Сміховинні. Дуже далекі від його перших ідей про тортури і розправи… Та що він міг удіяти? Ці люди не мали нічого. А отже, їм нічого втрачати. Як же їм зіпсувати життя?

Цієї миті Кракус почув шерех десь позаду. Обернувся і завважив тінь, що рухалася. Інстинктивно присів і завмер. Пильно вдивляючись у пітьму, Кракус розгледів жіночий силует. Молода жінка прямувала до лісу. А що, як піти за нею? Кракус зачекав кілька хвилин і вже було підвівся, аж ось з’явився другий силует, що, вочевидь, рушив слідом за жінкою, але завбачливо тримався темних відтинків. Утім, стало й чверті секунди, щоб промінь місяця освітив обличчя нічного мандрівника – то був молодий індіанець, що його Кракус зустрічав у селищі. «Аван… Так, – пригадав Кракус, – це Аван». Терпляче дочекавшись, поки парубок відійде подалі, Кракус обережно рушив у тому самому напрямку.

Двоє індіанців зустрілися біля розчищеної галявинки. Кракус наблизився і сховався серед листя. Місяць заливав поле блідим сяйвом. Застиглі на узліссі дві постаті індіанців нагадували чоловікові театр тіней, їхні чорні силуети чітко виокремлювалися на тлі освітленої галявини. Кілька митей вони стояли одне навпроти одного, потім з’єдналися у тривалих обіймах. Затим одним порухом скинули з себе одяг. Вони стояли в профіль до Кракуса, і він бачив обриси грудей молодої жінки та ерекцію чоловіка. Вони притиснулися одне до одного, і їхні тіла змішалися з ніччю.