Читать книгу Філософ, якому бракувало мудрості - Лоран Гунель - Страница 8

Наступного ранку Кракус вбрався, як звичайно, у військову форму, берці і картуз, підняв комір і вирушив у селище. Чоловіки ще не повернулися з полювання. Босоногі діти гралися на землі. Кракус завважив молоду жінку, що саме знімала висохлу білизну.

– Отакої! – вигукнув він. – Яка в тебе жахлива білизна! Мабуть, це вітер чи хлоп’ячі ігри. Ото в тебе халепа!

– Та пусте, – мовила вона, широко всміхаючись. – Змиється водою.

На цих словах вона взяла білизну в оберемок і попрямувала до струмка. Кракус пішов слідом.

– Учора ти випрала цю білизну?

– Так.

– До речі, як тебе звуть?

– Зальтана.

Вона сіла на бережку. Каміння вздовж берега трохи стримувало течію, формуючи нестабільну мийку. Жінка занурила речі в холодну воду і заходилася терти. Оголені груди похитувалися, і Кракус відчув збудження.

– Але ж тепер ти мусиш прати знову, бідолашко! Уся праця намарно…

Вона лише розсміялася замість відповіді. Переливчастий сміх, що від нього аж голова пішла обертом. Кракуса охопило нестримне бажання. «Пізніше, – сказав він собі. – Займуся нею пізніше».

– Це ж треба! – мовив уголос. – Та ні, вітер тут ні до чого! Ніч була спокійною. Мабуть, хтось зробив це навмисне.

– Не уявляю навіщо.

– Якби ж я знав, що за недоумок змусив тебе прати заново…

– Усе гаразд, я майже закінчила.

– Але в тебе зіпсований ранок. Ти могла відпочивати, розслаблятися… І ось маєш: довелося працювати!

Жінка неквапом віджала просякнуту водою білизну, підвелася й рушила до селища.

Кракус пішов за нею, чимдуж стараючись налаштувати її на негатив. Усе дарма.

Порівнявшись із малокою, жінка обернулася до нього й, оголивши гарні білі зуби, широко всміхнулася:

– Бруд давно зійшов із моєї білизни, та досі не зійшов із твоєї голови.

Чоловіки поверталися з полювання, наспівуючи. Задоволені собою, поскладали свіжину на місце. Нині діти зможуть з’їсти трохи м’яса. Кракус уважно розглядав гурт і нарешті знайшов того, хто не мав зброї на плечі. Поманив одного індіанця вбік.

– А твій друг що, не полює? – спитався, вказуючи на бідолаху.

– Полює, але він не має лука.

– Чому?

– Зламав.

Побачивши, що говорять про нього, мисливець підійшов і запитально глянув на них.

– Я дізнався, що сталося з твоїм луком, – пояснив Кракус. – Дуже шкода, він був найгарнішим, найбільшим і найоздобленішим з усіх. Мені сумно за тебе. Мабуть, усі тобі заздрили… Ти, певно, побиваєшся.

Індіанець подивився, дивуючись і водночас потішаючись.

– Про що ти говориш?

– Про твій лук, про що ж іще?

– Я не маю лука.

Кракус глитнув. Не схоже було, що індіанець насміхався. Тоді чому ж заперечував?

– Я ж бачив тебе вчора з луком. У тебе був чудовий, прегарний лук…

– Учора, може, і так, але сьогодні я не маю лука. Отак, – мовив він безмежно спокійним тоном.

– Напевно, ти шкодуєш, хіба ні? Принаймні трохи розчарований!

– Цієї речі більше не існує. Чому б я розчаровувався через те, чого більше не існує?

Кракус утратив терпець.

– То вчора ж ця річ існувала, авжеж!

– Але вчора зникло, мій друже. Нині в нас сьогодні, поки ще сьогодні.

Спантеличений, Кракус відійшов. Від триклятих дикунів нічого неможливо домогтися. Вони занадто недоумкуваті, щоб перейматися тим, що з ними відбувається, занадто наївні, щоб страждати, аналізуючи ситуації.

До перемоги ще далеко. А він же сподівався подратувати їх, підштовхнути трохи до дій… Із мисливцем узагалі дивно: якби він зберіг рештки зіпсованого лука, Кракус міг би показати йому доказ саботажу та посіяти серед них розбрат. Та навіть не було такої нагоди. Дарма Кракус покладав надії на свої перші спроби, що мали переконати Сандро, що керівникові експедиції можна довірити серйозніші завдання.

Кракус усівся на пеньок і витяг із кишені коробочку тютюну. Скрутив кілька сигарет і одну запалив. Раптом йому сяйнула думка. Та це ж очевидно… Якщо він, Кракус, не спроможний подратувати тубільців, як же тоді Сандро, благенький Сандро, зробить це самотужки? У будь-якому разі Сандро знадобиться допомога. А якщо нічого не вийде, Сандро врешті, мабуть, погодиться на силові варіанти, запропоновані командою спочатку…

Кракус зненацька побачив Авана – нічного коханця. «Спробуймо», – сказав собі, побачивши промінь надії.

– Сигаретку, Аване?

– Ні, дякую, – відмовився молодий індіанець, помахавши на знак привітання.

«Почну із того, що трішки його присоромлю», – подумав собі Кракус.

– Учора вночі я вийшов подихати повітрям. Пройшовся трохи надворі.

– Приємна була ніч, чи не так?

Кракус кивнув, затягнувшись сигаретою. Повільно випустив дим у бік співрозмовника.

– Я тебе бачив на галявині з твоєю подругою.

На обличчі парубка не промайнуло ані тіні ніяковості, натомість він аж засяяв.

– Ах, Ісанда… Гарна, еге ж?

Кракус помовчав, ще раз затягнувся.

– У мене для тебе паскудна новина. Хоч нелегко про це казати…

Індіанець стояв нерухомо і мовчав.

– За кілька годин, – продовжив Кракус, – я знову виходив, до вітру.

Дим клубочився і танув у повітрі. Кракус вів далі:

– І я ще раз натрапив на твою подругу. Але вона вже була з іншим чоловіком.

Аван не виказав жодної реакції.

– Я здивований, – нарешті зізнавсь він.

– Тобі більше нічого сказати? – рознервувавсь Кракус.

Молодий чоловік зберігав спокій.

– Ми не одружені, вона не давала мені клятви…

– Але ж вона все одно твоя подруга!

– Так, але вона вільна.

Кракусові уривався терпець.

– Отямся, чорт забирай! Вона ж, трясця, переспала з іншим!

Аван дивився незворушно.

– То й що! Вона не річ, яка зношується…