Читать книгу Філософ, якому бракувало мудрості - Лоран Гунель - Страница 4

У лісі панувала тиша. Духи мовчали, прислухаючись до останніх подихів старого шамана. У глибині зеленого «собору» світло тьмяніло. Подекуди, у неозорих верхівках дерев, крізь листя пробивалися промені полуденного сонця, силкуючись прокласти шлях у королівство тіней.

Еліанта сиділа навколішки поряд зі своїм учителем. Він розтягнувся на килимі лишайнику та моху, ніжнішого за шкіру новонародженого, і тримав її за руку. Вона застигла, споглядаючи його, як ніколи, милувалась старцем, що смиренно готувався до останньої подорожі.

Вона вдихала вологе повітря, просякнуте солодкими пахощами лісу і безмежним спокоєм особливої миті. Вона не сумувала: смерть – лише перехід. Знала це і навчилася всією душею приймати те, що дарувало їй небо, – випробування рівно як задоволення. Але їй хотілося провести зі старцем більше часу і далі здобувати від нього цінні знання…

Світло довкруж дедалі м’якшало і тьмянішало.

Вона ще не була готова стати наступницею свого вчителя й замислювалася, чому духи забирають його в неї. Яке дають їй послання?

Вона задивилася на поснулі рослини лісу.

Усе почалося в дитинстві. Коли вона була маленькою дівчинкою, бачила пророчі сни й зажила слави на все селище. Її почали вважати інакшою. Це водночас і цікаво, і ніяково. Коли вона досягла підліткового віку, шаман запропонував супроводити її в спробі побачити видіння. Чітко дотримуючись складного ритуалу зі співами й танцями, повторюваними дивними рухами, вона розірвала зв’язок зі свідомістю, поринувши в глибини своєї душі, де тіло вже не має значення, де відокремлюєшся від себе і з’єднуєшся з іншим, вищим виміром, у якому час втрачає значення, і прямуєш у безкінечність… Вона відчула, що летить серед рослин, від кожної з яких линула особлива, мелодійна музика. Цією музикою рослини спілкувалися з нею. Вона ставила їм питання і природно отримувала відповіді, не дивуючись. Пробудившись, Еліанта розтлумачила своє видіння як знак: вона теж стане шаманкою.

Старець узявся за її ініціацію, адже міг бути спокійним, що матиме наступницю, яка перейме естафету, коли прийде час. Еліанта почувалася прилаштованою, була певна, що знайшла свій шлях, і щаслива, що виконує корисну роль, сприяє рівновазі у своїй спільноті. Рівновага… На думку вчителя, це найголовніше. Зберігати рівновагу, відновлювати її, коли потрібно.

Шепіт старця вивів молоду жінку із задуми.

– Пам’ятай, ніколи не дозволяй собі пишатися своїми зціленнями, інакше біль, що ти витягла зі страдника, зостанеться в тобі.

Еліанта кивнула, щоб утішити вчителя, але її хвилювало зовсім інше. Щоб пишатися такими діяннями, треба бути в змозі їх чинити. Її ініціація не завершилася… Чи зможе вона самотужки вдосконалювати складне мистецтво? Шаман – не тільки цілитель. Шаман повинен вирішувати численні проблеми громади, а за нинішніх часів це і брак дичини, і конфлікти… Звісно, вона може продовжувати поступово вчитися на практиці, але як не оскандалитися під час спроб і помилок? Шамана оцінюють за результатами його діянь, а не за званням. До того ж клан її не обирав. Її покликання походить з особистої інтуїції, із власного одкровення…

– Пам’ятай свою клятву: ніколи не говорити поганого про людину, ніколи не критикувати, ніколи не поширювати негативних слів.

Еліанта труснула головою.

Однак її думки повсякчас верталися до одного питання: яке послання надсилали їй духи, позбавляючи вчителя? Невже це випробування, щоб перевірити її силу волі, її спроможність не відступатися і вчитися самотужки? Чи, навпаки, знак, що їй слід зупинитися, що ця місія не судилася їй долею? Можливо, вона обманювалася ілюзіями? Можливо, те, що називала інтуїцією, лише відображало її особисті бажання… Вона приймала будь-яку свою долю, але от власне – яка ж її доля?

Здаля почувся хрускіт, затим шелест листя та крики мавп. Гілка відламалася від дерева.

Старець пильно подивився на Еліанту сповненим співчуття і доброзичливості поглядом. Вона збагнула, що він угадав її сумніви. Хіба ж можна сумніватися в собі, коли він, учитель, вірить у неї? Він не міг помилитися…

Вона розслабилася, глибоко вдихнула й усміхнулася йому. Із плином часу доброта старця закарбувалася на його обличчі, і дивовижні зморшки відображали красу його душі. Очі випромінювали сяйво – сяйво безмежної любові, що на неї здатні лише ті, що вже не знають страху.

Не мовивши ані слова, Еліанта поглядом висловила глибоку вдячність за все, що він їй дав. Затим почала молитися, тримаючи його руку і зосередившись на своїй присутності поряд із ним.

Сутінки цілковито огортали землю загадковою темрявою, виокремлюючи перші плоди рятівної свіжості. Ліани, що обвивали величні дерева, тепер скидалися на гігантські органні труби. Рослини створювали чарівливу атмосферу, наповнюючи повітря пахощами. Старечі очі пожвавилися й повеселіли, на губах заграла посмішка.

Сокіл злетів, гучно зашурхотівши крилами, покрутився трохи в них над головами і знявся у вишину, вирвавшись зі склепіння лісу, та й щез ген у небесній далі.