Читать книгу Намір - Любко Дереш - Страница 12

Є в людини певний особливий стан. Коли щось крутиться на язиці, а людина ніяк не може згадати. Здається, ось-ось – і вона це вхопить… Але наразі між людиною і спогадом – оце предивне відчуття, схоже на лоскіт.

Для того щоби пригадати щось серйозне, я мушу викликати в собі це лоскотання. Воно обіймає мене всього, з голови до п’ят. Часом ледь чутно, а деколи аж до болю нудотно. Чомусь нав’язується паралель з онімілим органом. Знаєте, як терпне нога, коли її відсидіти? Деколи так німіє, що хоч голкою коли – жодної реакції. Зате коли до ноги повертається чутливість, у ній з’являються сильні й настільки ж малоприємні відчуття.

Це, зрозуміло, метафора. Коли я звертаюся до пам’яті, то наче посилаю вольовий сигнал у певний занімілий орган: «Слухай команду!» Від того, наскільки сильний цей вольовий імпульс, і залежить успішність пригадування. Головне – це правильний тон, тон наказу, якого неможливо ослухатися ні мені, ні пам’яті. Якщо в моєму наказі буде хоч крапелька невпевненості чи очікування, все – команда не спрацює.

Деколи забуваю, що всякі порівняння тільки порівняння. І починаю фантазувати: а що, як справді існує такий невидимий орган – пам’ять? Який у ході еволюції втратив своє функціональне значення, ну, як апендикс.

Та що там орган – людська пам’ять потягне на цілу систему. Система травлення є, система кровообігу теж є, а тут – система пам’яті, з центрами та периферією, з каналами зв’язку, циклами та циркуляціями. Тільки циркулює в цій системі не кров і лімфа, а що?

Ну, я думаю, кожен здогадався.