Читать книгу Намір - Любко Дереш - Страница 16

Знаєте, людину часто оцінюють по тому, з ким вона водиться. Мовляв, подібне притягує подібне.

Мимохіть я зауважив, що за мною постійно волочаться одні недоумки. Точніше, виявив, що вони – моя щоденна компанія, можна сказати, найкращі друзі. У мене була своя банда. Так, принаймні, про нас казали, що ми банда.

Прогулюючи уроки, ми часто лазили по будовах. Їх за школою було чимало, вони всі були збудовані наприкінці вісімдесятих, ще перед незалежністю. Тепер у їх власників не вистачало грошей довести будівництво до кінця. Коробки хат, часто навіть некриті, мокли під дощами, цемент потроху розсипався, й хати заростали лободою. Усі будинки були приватними, двоповерховими, і всі мали практично однакове планування.

Це були мої улюблені дитячі ландшафти. Гори щебеню, порослі бур’яном. Гори піску, який потроху розкрадали сусіди. Загіпнотизовані бетоном іржаві відра. Кубометри цегли, критої руберойдом (поступово псувалися без уваги). Залізобетонні панелі, поскладані одна на одну через поперечну дошку, кородували і кришилися. Складалося враження, що господарі всього цього будівельного добра просто зникли безвісти.

На периферії Мідних Буків (у напрямку левад понад річкою) пустували цілі квартали таких недобудов. Туди ніхто зі старших без потреби «позичити», наприклад, тачку піску, не заглядав. Безлюддя панувало там, тільки вітри вили в порожніх стінах. Для нас не було кращого місця, де прогулювати уроки, як піти на ці руїни, спробувати без драбини вилізти на другий поверх чи на стрих. Часто грали у «спецназівців» – на пару поставлених сторчма цеглин клали вузький шматок шиферу. Хто розіб’є ребром долоні більше шматків за раз, той, звісно, крутіший «спецназівець». Фєдя Круговий, наприклад, міг ламати шифер навіть головою.

Там же, на будовах, ми курили сигарети і бухали вино. Нуднуваті розваги, вони швидко приїлись. Я б навіть клей уже нюхав, лиш би щось діялося. Та от – незручно перед продавцем. Що я йому скажу? «Дайте тюбик «Моменту», тато хтіли си мешта заклеїти»? У Мідних Буках кожен знає, навіщо підлітку «Момент».

Гаразд, признаюся, раз таки нюхав, з пацанами. Але вам не раджу.

Подібне безцільне валанцання тривало досить довго, і я встиг зростися з думкою, що я – ватажок придурків. Це мені імпонувало. У цьому була своя жила, хто би що не казав.

Одного разу, коли ми прогулювали школу на віддаленій будові, ми заговорили «про це». Наші розмови були завше так чи інак пронизані темою сексу. Ми або говорили «про це», або висловлювалися словами, які на це наштовхували: «вона мене заїбала», «хай засуне собі в жопу», «та я в рот їбав цю хуйню…» і т. д. Врешті, недопалками малювали на шлакоблоках оці «жопи», «залупи» та інші банальні, по суті, речі.

Вам ніколи не спадало на думку запитання, хто малює непристойності, які часто побачиш у нас на стінах? Та ж такі от, як ми, і малюють!

Мені, наприклад, подібне хуліганство подобалося. Я відчував, що можу зобразити не просто символ – орган там чи якийсь акт. Я малював цілі етюди. Як первісний художник. Вони ще й досі є десь там, у Мідних Буках. Впевнений, до цих будівель вже ніколи не повернуться майстри та ґазди, і ніхто мої панно не заштукатурить, ура.

* * *

У цей день зі мною були Сєрий-косий, Фєдя, Вітька, Слон і ще два відморозки з Б-класу. Був кінець квітня, ми всі у сорочках на короткий рукав. А що було справді спекотно, ми полізли у підвал. Там, на земляному долі, стояли стоси цегол, що слугували нам за кріселка (у мене, наприклад, там був цілий «трон»). Кому не вистачало цегли і було ліньки йти за нею надвір, той сидів навпочіпки. Ну, як ото Сєрий.

Усе почалося з мене. Я похвалився, що минулої дискотеки мені дала одна мала.

– Надя? – спитали мене. Усі знали про наші ліричні стосунки, за що навіть прозвали мене «рамантіком».

– Надя, – підтвердив я.

Більше ніхто з компанії похвалитися чимось подібним не міг, і розмова на цьому би й скінчилася. Одначе Сєрий-косий хитро примружився і взявся переказувати нам історію, котра трапилася з його двоюрідним братом. Братан його, виявляється, вчився у Львові в бурсі і був нашого віку. Разом зі ще одним ушльопком вони конкретно замацали «яку-та тьолку».

Слон – він сидів на цеглі навпроти мене – поцікавився, як вони її замацали.

Сєрий розказав, що замацали її «канкрєтно». Мовляв, не просто розстібнули ліфон, а в натурі, бля, здерли трулі і кинули їй на грудак по палочці.

– А тьола шо? – спитав пацик із Б-класу, котрий циганкуватіший.

Сєрий сказав, що тьола спершу видиралася, але, коли його брат витягнув свою махіну, у дури все потекло, і вона аж пищала, так хотіла, щоби їй вставили. Сєрий емоційно, ніби сам був свідком того, доповів, як тьола «брала в рот», «давала в зад» і як вони їй «спустили на риляк». Розказуючи це, Сєрий аж здригався – він взагалі весь такий дриганий, нервовий, неприємний – а ще тема така, гидко було дивитися на нього.

– Такі діла, – підсумував косий. – І то пацани нашого віку! – додав він і поправив щось у майтках.

Тут усі почали обговорювати спершу пацанів, які в натурі безбашенні, потім тьолку, яка своєю поведінкою підтвердила, що всі з її породи – мокрощьолки і давалки.

Врешті пацани задумалися над можливістю повторити (гіпотетично) подібну процедуру, хе-хе, власними силами. А що ми – не мужики? Наприклад, хе-хе, завтра – підстерегти якусь дирку, що вийде на уроці в туалет, і зробити все по-бистрому, кинути чисто по палочці, хе-хе, «для галочки». Двоє тримають за руки, двоє за ноги, а один – кайфує. Сєрий порахував, що нас для такої операції навіть більше, ніж треба.

Слон так захопився, що басом протрубив:

– Пацани, а чо’ не нині? Піти прямо зараз у школу, підстерегти якусь дуру. Двоє за руки, двоє за ноги, один кайфує. А потім тьола сама допре, шо це тєма, і буде їм щодня давати.

– Тоді валимо! – махнув рукою Фєдя, який усе це уважно слухав (я його недолюблював – вічно він хотів бути камандіром там, де вже командував я).

Такого рішучого заклику пацани не сподівалися, тому всі переглянулися. Фєдя повторив:

– Валимо на тьолок! Хто зі мною?

Слон – той піднявся, Сєрий піднявся, Вітька – типу, не знає ще. Бачу, два сцикуни з Б-класу стушувалися. Вони зрозуміли, що решта наміряється зробити це серйозно – просто зараз піти і трахнути якусь малявку – і ніхто не почув у цьому чогось неправильного. Сцикуни промукали щось невиразне, явно стали почуватися тут незручно.

– А ти? – спитав Федя у мене.

– А шо я? – спитав я дурним голосом, бо не міг догнати, що від мене в ту хвилю хочуть.

І тут я, властиво, згадав про себе. Опам’ятався.

– Зараз-зараз… Так ви шо… в натурі?!. – спитав я, мов не своїм ротом. – В натурі хочете піти зараз когось трахати?!

Пацани стояли наді мною, а я все ще сидів на своєму «троні». Ті, що пристали на пропозицію Сєрого, дивилися на мене насмішкувато. Фєдя – той особливо.

– Та він, пацани, боїться. І про Надю він, оказується, напиздів був.

Я дивився на них, не розуміючи. І навіть слова про Надю пропустив повз вуха, а то би вже з кулаками поліз.

Стоп-стоп-стоп. Невже вони справді йдуть… чи тільки одне одного на понт беруть?

Пацани, посміюючись і переглядаючись, почали вилазити по одному через віконце на світло. Кожен вважав за потрібне глянути на мене з легкою зверхністю.

То пекучим, то морозним струмом мене почало колотити усвідомлення того, де я опинився. В компашці дегенератів, натуральних імбецилів – так, імбецилів зі всіма клінічними ознаками: відвислими губами, низькими лобами, з характерним виразом на обличчі. До мене дійшло справжнє значення слів цих людей, які ото вирішили йти зараз у школу шпокати малявок. Разюча невідповідність того, що я звик бачити у цих людях, і того, чим вони були насправді, викликала в мені лихоманку.

Вперше я додумався спитати себе: «А що я тут, до біса, роблю? Чого я шукаю серед цих кретинів?» І найголовніше: «Чому я сюди потрапив?»

Не знаю, від чого, але в той момент мене торкнулось пекуче розчарування в чомусь дуже цінному. Розчарування через відсутність чуда.

Я зрозумів, що ось він – цей момент, де можна вибирати. Забракло повітря. Я виліз із підвалу на сонце і відчув, як важке притягання моїх корешів послабилося. Разом із тим щось гірке зійшло на мене.

Можна сказати, я відчув смак горя – хоча, коли вдуматися, про яке це горе я говорю?

Хлопці рушили ледачим кроком до школи – від будов це хвилин п’ятнадцять ходу. Зараз там тривав третій урок. Першими йшли Фєдя, Сєрий і Слон. За ними, весь у роздумах, волочив ноги Вітька. Двоє хлопців із паралельного класу йшли останніми, вони гаряче (і стривожено) сперечалися. Сєрий озирнувся і поцікавився, чи я йду з ними. Фєдя дивився з-під чола непривітно. Я заперечливо мотнув головою і побрів у протилежний бік, стежкою через леваду до лісу. Мені захотілося піти до скель, побути самому. Почувався розбитим.

Був початок травня. Пам’ятаю, сильно тріскотіли на спеку цвіркуни.