Читать книгу Намір - Любко Дереш - Страница 5

Я вчився в міднобуківській школі у час, коли вона вже була об’єднаною. Хто жив у Мідних Буках, знає: до 92-го у місті було дві школи – «номер перша» і «номер друга». Але потім почалися всі ці незбагненні від’їзди і місто знелюдніло. Ми й самі збиралися виїжджати – планувалося обміняти хату на квартиру в Тернополі, поближче до баби Віри, маминої мами. Бабця вже старенька була, і мамині сестри по черзі їздили доглядати за нею. Але якось із переїздом усе зволікалося. Та й по-серйозному, як бачу тепер, про це взагалі ніхто не думав.

Одне слово, відбувся масовий виїзд сімей, так що довелося об’єднати дві школи в одну. Приміщення школи номер один (яке було аварійним) переробили під котельню, де, до речі, мій тато працював нічним сторожем. А колишній шкільний спортзал, що був окремою будівлею, мав стати складом текстилю. Іронія в тому, що склад так і не наповнився нічим, крім тютюнового диму, коли мій батечко закурював «Приму».

З грошима тоді було непросто. Та й місто саме по собі видавалося тривожним і порожнім. Як той склад зі стертою розміткою для баскетболу на підлозі.

У 92-му, коли я ходив до шостого класу, дітей у місті залишалося небагато. Фактично, всі діти зі школи номер один перейшли у класи А, а з другої – в класи Б.

Я був А.