Читать книгу Намір - Любко Дереш - Страница 23

Мене приколювало згадувати. Як я вже казав, сам процес пригадування для мене достатньо тілесний. Коли в темряві пам’яті спалахує спогад, мене пробирає специфічний дріж. Що складніше завдання ставиш, то більша певність, що дріж пройматиме глибше. Відразу напрошується асоціація з чимось еротичним. Я би застеріг: не так еротичним, як оргазмічним.

Чув, у 60-х роках декотрі безумці виготовляли так звані оргонні камери. Це кімнатки, обшиті фольгою, які повинні були концентрувати світовий оргонний потік (чим би він не був) на людині всередині. Якщо потік достатньо концентрований, людина всередині зазнає спонтанного оргазму. Кажуть, такі були. На мою думку, оргазм від перебування в оргонній камері нітрохи не еротичний. Він повинен бути нелокалізований, тканинний.

Аналогічно, дріж пам’яті теж оргазмічий, але не еротичний. Я теж пробував досягнути пікового переживання, розродитися бурхливим оргазмом пригадування, але допіру наступав спогад, як примарне лоскотання, вібрації відступали і танули між пальцями.

Пригадування текстів, чисел, мелодій давали досить слабкі переживання. Від згадування людей – людини як особистості, як всієї сукупності її проявів – тілом прокочувалася легка вібрація, гадаю, більшості вона знайома. Найгостріші враження приносило детальне пригадування цілої сцени, з дійовими особами, інтер’єром, освітленням і т. д. Чим повніше я ставив собі за мету пригадати подію, тим бурхливішим був відгук тіла. Він породжував масу тілесних відчуттів, не приємних і не відразливих, – а неідентифікованих.