Читать книгу Намір - Любко Дереш - Страница 27

Пам’ять можна описувати різними хитрими моделями. Наприклад, дехто вже заманався розводити народ на те, що спогади – у відчуттях, тобто в тілі. Тільки ж не тупо так – мовляв, якщо комусь відрізати вухо, він забуде, як звали його батька[2]. Усе те суть набагато тонші горизонти – навіть не знаю, чи звідти повертаються людські слова… а коли повертаються, то чи й далі схожі на себе?

Тому спробую проілюструвати на пальцях. Тобто – картинкою. Я помітив її, гортаючи підручники з психології. І подумав: це ж воно!

Подивишся раз – і бачиш молоду панянку. Глянеш знову – бачиш стару бабу. А що намальовано насправді?

Пригадувати, на мою думку, – це впізнавати в хаосі чуттів одну із картинок: дамульку чи бабульку, спогад А чи спогад Б. Події, які ми не можемо пригадати – це «втрачені» смисли картинки, які ми ніяк не виловимо із малюнка-загадки. Чи можна побачити два зображення одночасно? Не бачити жодного зображення, а бачити картинку-як-вона-є?

От тепер є сенс розповісти про один експеримент і його незвичайні результати. Слухайте і дивіться.