Читать книгу Намір - Любко Дереш - Страница 30

Я закінчив школу, гарно провів випускний. Чи міг я рік тому уявити, що зможу отримати втіху від випускного? О ні, я вважав це нижчим власної гідності – насолоджуватися тим самим, що й інші люди. Але тепер, коли інтерес до людей пересох, я відчув, як можу без жодної шкоди для власної гідності, без найменшої бридливості спілкуватися з ким завгодно. Я навіть поновив деякі старі знайомства – правда, свідомо утримував їх незначними в емоційному плані, але ці люди справді були о’кей, вони були мені до душі й чимось навіть імпонували.

Колись я боявся, що відвертість із людиною – запорука того, що вона використає отримані знання й завдасть удару в слабке місце. Я ж опинився в парадоксальній ситуації – як глибоко б я не відкривався, я не ставав від цього слабшим, а мій суперник – дужчим. А тут ще й виявилося, що всі поєдинки відбулися без моєї участі. Суперників не стало. Може, вивітрилися. А може, їх і не було, цих суперників.

Непомітно з мене стекла маска хитрого куркуля, який щось там собі знає, та нікому не каже. Може, я і справді щось знав, але зуб даю: знання це нікому, крім мене, не потрібне, а кому потрібне, тому й відкриється, рано чи пізно.