Читать книгу Намір - Любко Дереш - Страница 40

Так ми з нею і зажили.

Баба вставала з ліжка не більше ніж на дві години, ну і ще при оказії до кльозету. Дріботіла все з тією ж паличкою, довжину якої я часто недооцінював у дитинстві. Баба мерзла, тож одним із завдань мого догляду за нею було постійно кутати її в теплі хустини і кожухи.

Зранку баба мала духовне життя: молилася, слухала Біблію в моєму озвученні. Віддавала перевагу радісному Новому Заповіту, здебільшого посланням апостола Павла. Святий апостол Павло був бабиним улюбленцем, і вона вкотре просила зачитати його послання до коринтян, задоволено при цьому рухаючи губами, ніби смакувала кожне слово.

Після обіду в неї починалося життя мирське – баба слухала прямі включення Верховної Ради по радіо «Промінь», куняла чи просто лежала на ліжку, знову-таки молячись. Телевізор говорив, та не показував – згоріла трубка.

Іноді вона бажала посидіти біля вікна – тоді я допомагав бабі залізти у високе крісло, накривав ноги ковдрою і гарно відхиляв фіранки, щоби їй було добре видно.

Я ходив у місто по продукти, варив їсти, а за хорошого настрою навіть витирав пилюку на креденсах. Баба якось прорекла: «Важка праця закабалює людину, а легка робить її благородною». Щодня я, з бабиної волі, підмітав подвір’я біля хати і відчував себе найблагороднішою істотою в цілому Хоботному. З-за фіранки визирало пергаментне обличчя бабці з дивовижно затвердлими рисами. Вона не помічала мене. Незмигним жовтим поглядом дивилася на порожню вулицю і десь у поле, де хмарилося небо. Наша хата в селі була крайньою, далі – кілька чиїхось наділів і безкраї колгоспні лани.

Вечорами, при світлі каганця, ми з бабою вели задушевні розмови про речі такі екзистенційні, що нормальна людина від наших одкровень негайно збожеволіла б. А баба не божеволіла, бо мала твердий намір померти при яснім розумі, а при нагоді сказати смерті все, що вона про неї думає.