Читать книгу Намір - Любко Дереш - Страница 39

Баба мешкала не в самому Тернополі, а в селі Хоботне. Від міста це дванадцять кілометрів асфальтовою дорогою (ходить автобус) або сім кілометрів полем (пішки, що не так уже й багато). Хоботне лежало в кільці лісонасаджень, за кордонами якого – сотні гектарів занедбаного колгоспного поля.

А далі, за полями, – ліси. Над Хоботним небо глибоке й безкрає. Земля ситна і благодатна.

Дорогою в мені заграли веселі весняні мелодії. Так що з автобуса я висів у грайливому настрої. Усе мені усміхалося, і все мені було в кайф. Ішов селом, насвистував, поки не знайшов знайому з дитинства хвіртку.

* * *

На час мого приїзду баба вже вийшла у півфінал. За свій вік баба добряче попила крові й донькам, і зятям. Але це було колись – іще до старечих хвороб, до пенсії та слабості. Тепер на бабу дивилися чи то з іронією, чи то з погано прихованим роздратуванням. Хоч ніщо на те прямо й не вказувало, рідні достроково приписали бабі старечий маразм, мабуть, керуючись принципом «око за око». Адже й на схилі віку бабиним улюбленим заняттям залишалося казати людям «все, що вона думає». «Чекай-чекай, – сварилася баба Віра однаково що тепер, що двадцять років тому. – Прийде твоя мама, я їй все скажу. Все, що про неї думаю».

Ой, баба Віра багато кому встигла сказати «все, що думала». Тому доньки й ладні були надсилати з-за кордону гроші тому, хто згодиться слугувати бабі Вірі за няньку. Але ніхто з тих, хто знав бабу, не погоджувався сидіти біля неї за жодні пфеніги.

У хаті не було телефона. Я знав, що баба от-от помре, і для баби це також не було секретом. В умовах ізоляції наше спілкування могло сягнути неабиякої відвертості.

Найперше, про що я хотів спитати бабу, це коли вона збирається померти. Баба довго вивчала мене своїми безколірними, майже злиплими очками і закивала головою, ніби щось подібне якраз і передбачала. Рипучим голосом сказала, що ніц іншого від моєї мами й не сподівалася. Крім як такого огірчення. Баба виглядала всцєклою і напруженою, готовою атакувати.

Я запевнив, що я не огірчення, а, навпаки, благословеніє Господнє, бо зі мною вона зможе по-справжньому розслабитись і поговорити на такі задушевні теми, про які не сміла б заїкнутися навіть перед своїм панотцем. Баба знову зміряла мене поглядом і похитала підборіддям. На підборідді красувалася велика сіра бородавка. Баба сказала, що вона голодна і щоб я марш ішов на кухню зварив їй зупки, протер виделкою і нагодував.

Що я і зробив. Знайшов рис, прополоскав і зварив на ньому гарний суп-клейок, спеціально для старого шлунка.

Баба зустріла суп і мене презирливим поглядом. Я сказав:

– Їжте, бабцю, поки ше не вмерли, бо хтозна, як там завтра буде.

І вона виїла все-все.