Читать книгу Намір - Любко Дереш - Страница 34

Мама не приїжджала, не дзвонила, не давалася чути. На Різдво теж залишилася біля баби.

Зате приїжджав кілька разів Василько, питав, чи не треба грошей. Але ми, як не дивно, зовсім незле влаштувалися з Нелею, навіть краще, ніж було з батьками. Василь показав мені кілька прийомів з кунґ-фу, навчив правильно завдавати удару. Він сказав: якщо я доведу ці прості удари до автоматизму, вони стануть такою ж природною річчю, як біг. Тоді я в армії буду найкрутішим пацаном і мене ніхто не буде чіпати.

У десанті Василь опанував багато корисних речей на кшталт, як вижити у пустелі, якщо в тебе тільки пара шкарпеток (з одної можна зробити пастку для піщаних гризунів, з другої – збиралку для води).

Ще показав мені кілька нових акордів і навчив пісеньки про есть в Латвии маленький дом, он стоит на утёсе крутом… Ну і ще там – про два фінські ножі, про нещасливу любов, як брат укошкав брата. Але найбільше мені сподобався приспів:

Василь казав, що це давня пісня радянських геологів. Його цієї пісні колись навчив батько, тепер час Василеві навчити мене.

Брата цікавило, як у мене справи з призовом. Пообіцяв домовитися з людьми, щоби мене відправили десь поближче до Мукачева. Я на те подякував, але сказав, що повістки не отримував. На те Василь порадив самому піти у військкомат і не зволікати. І обов’язково йти в десантники, як він. Після чого знову поїхав на Закарпаття, а ми з Нелею повернулися до мирного побуту сестри і брата.

З’явився тато, живий-здоровий. Трохи, правда, побитий. Попередив, що перезимує в товариша у самому Хусті. Переночував і знову зник.

Неля варила свій favourite onion soup і пригощала ним клаповухих відмінників зі Стрия, а потім перевіряла домашнє завдання: orally, of course.