Читать книгу Намір - Любко Дереш - Страница 13

А взагалі, я почав говорити про те, що не знаю, куди цю систему пам’яті втулити. Вірніше, чим би її таким корисним завантажити, щоби самому розслабитися.

Пам’ять здоровсько виручила мене із навчанням, про що я вже казав. Якби не потрібно було сидіти на уроках, я б узагалі не мав чим зайнятися. Уроків я не вчив – нащо? Проглянув, переказав, і всі діла. Книжок не читав – нецікаво. Приходила думка, що непогано було би вчити мови. Вивчити багато-багато мов. Можливо, навіть усі мови світу… Я думаю, з моєю пам’яттю я би міг постаратися і штук отак сімнадцять-двадцять-тридцять-сорок би опанував. Але якось воно було ліньки шукати підручники, гортати їх. Несерйозно це, несерйозно.

Залишалося лазити по місту, байдикувати. Ну, там, у футбола поганяти, у «квадрат» на виліт з товаришами пограти. Ніби й добре все…

Не раз лежав собі так перед сном і думав – як воно в мене в один момент усе щасливо склалося. Фактично, ціле життя вже наперед прояснилось і вирішилось. У школі більше напрягатися не треба. Вдома нічого страшного робити не примушують: стайня – город – хата. Виросту – піду в армію. А потім піду працювати в цирк. Такому, як я, – одна дорога, в клоуни.

Я, звичайно, буду не простим клоуном, а з секретом. Буду клоуном-мнемоуном. Чи то пак, клоніком-мнемоніком.

Ні, бути блазнем із такими даними – це попуск. Навпаки, стану серйозним. Буду виходити на арену в піджачку зі шкіряними латками на ліктях, в окулярах – ніби дуже розумний. Конферансьє оголошуватиме, як у тому анекдоті: «А зараз – людина із феноменальною пам’яттю!» Чув, такі трюки вже колись робилися. Були всякі унікуми, запам’ятовували таблиці з цифрами. Теж мені, здивували.

Я навіть придумав собі номер. Виходжу на сцену у своєму фірмовому піджачку, а за мною асистентка в трико вивозить шафу з книжками. Запрошується хтось із глядачів, хто на власний вибір пропонує мені таку-то сторінку з такої-то книжки процитувати напам’ять. Я раз – книжечку перегорнув – і давай строчити. Впевнений, це було б шикарно.

Попри неабияку здатність розбазікувати секрети, у деяких речах я принципово дотримувався таємності. Можливо, саме тому я не розповідав нікому з близьких про свої дарування всерйоз. Шила в мішку не сховаєш: у сім’ї знали, що в мене гостра пам’ять, але нічого поза тим. Тільки тато постійно бурчав, щоб я читав більше, бо хороню в собі талант. «Хе-хе, – думав я, – що ви там знаєте про талант!»

Саме для того, щоб убезпечити себе від подібних наїздів, даремно про «талант» я не поширювався. Якби стало відомо, що мені не важко вивчити весь річний курс за кілька днів, довелося б несолодко. Страшно й подумати. Мусив би до якогось інституту вступати, щось там вчити.

Краще зразу в армію. А після армії – в цирк.

Мені здалося, що майбутнє моє надійно облаштоване і все доленосне, що могло статися, вже сталося.