Читать книгу Енн з Інглсайду - Люси Мод Монтгомери, Kate Harper - Страница 10

Волтер на самоті в темряві так і не міг заснути. Він за своє коротке життя ще ніколи не спав сам. Завжди поруч були Джем або Кен, було тепло й затишно. Маленька кімнатка заледве проглядалася, коли туди проникло бліде місячне світло, але це було гірше, аніж темрява. Картина, що висіла на стіні на відстані одного фута від його ліжка, здавалося, скоса дивилася на хлопця… картини завжди виглядають інакше при місячному світлі. Тоді можна побачити речі, які б ви ніколи не помітили вдень. Довгі мереживні фіранки нагадували силуети високих худих жінок, які сперлися на вікна з обох сторін й плакали. У будинку зовсім не було звуків… скрипу, зітхань чи шепотіння. А якщо птахи на шпалерах уже оживають і готуються викльовувати йому очі? Раптом страх настільки заполонив Волтера, що по його тілу почали бігати мурашки… а тоді один великий страх витіснив усі інші. Мама хвора. Йому довелося повірити в це, оскільки те, що сказала Опал – правда. Можливо, мама помирає. Можливо, мама померла! І вже не можна буде прийти додому до мами. Волтер уявив собі Інглсайд без мами!

Раптом Волтер зрозумів, що просто не може з цим змиритися. Він повинен піти додому. Просто зараз. Він повинен побачити маму, перш ніж вона… перш ніж… вона помре. Ось що мала на увазі тітка Мері Марія. Вона знала, що мама помре. З того, аби будити когось зараз чи просити відвести додому, не буде ніякої користі. Вони не відведуть його… вони з нього тільки посміються. Дорога додому – страшно довга, але він ітиме всю ніч.

Він тихесенько вислизнув з ліжка й одягнувся. Узяв черевики в руки. Він не знав, де пані Паркер повісила його кашкета, але це не мало значення. Він не шумітиме… він повинен вибратися звідси й дійти до мами. Він шкодував, що не може попрощатися з Еліс… вона б зрозуміла. Через темний коридор… вниз по сходах… крок за кроком… затамувавши подих… ці сходи коли-небудь закінчаться?… усе так скрипить… ой, ой!

Волтер упустив одного черевика! Той з гуркотом покотився вниз по сходах, бамкаючись об кожну сходинку, потім перелетів через коридор і гахнувся об вхідні двері, як сигнал повного провалу для Волтера.

Волтер з відчаю притиснувся до поручнів. Усі повинні були почути цей шум… зараз позбігаються… вони не дозволять йому піти додому… Схлип відчаю застряг комком у горлі.

Здавалося, пройшло уже кілька годин, перш ніж він наважився повірити, що ніхто не прокинувся… перш ніж наважився продовжити свій обережний спуск східцями. Врешті він добрався до приступи, знайшов свого черевика й обережно повернув ручку вхідних дверей… у Паркерів дверей ніколи не замикали. Пані Паркер казала, що в них немає нічого цінного, окрім дітей, та й тих красти ніхто не хотів.

Волтер вийшов надвір… і закрив за собою двері. Він з легкістю пірнув у свої черевики й прошмигнув на вулицю: будинок знаходився на окраїні села, тож скоро він уже вийшов на дорогу. На мить його охопила паніка. Страх, що його зловлять і не дозволять піти, залишився позаду, проте тепер повернулися старі страхи темряви й самотності. Він ніколи раніше не був сам вночі. Він боявся усього світу. То був такий великий світ, у якому він здавався зовсім крихітним. Навіть холодний вологий вітер, що з’явився із сходу й дув просто йому в лице, здавалося, штовхав його назад.

Мама помирає! Волтер стримав сльози й поглянув у бік дому. Він ішов далі й далі, хоробро долаючи свій страх. Світив місяць, проте місячне сяйво освітлює все довкола, але все було таким незнайомим. Колись, коли він ішов з татком, йому здавалося, що немає нічого красивішого за дорогу в сяйві місячного світла, на яку падають тіні дерев. Але тепер ці тіні були такими чорними й різкими, наче готувалися злетіти над ним. Поля зусібіч були чужими. Дерева уже не здавалися такими приязними. Так, наче пильнували за ним… щільно оточуючи його спереду й ззаду. Двоє очиць блиснули на нього з канави, і чорний кіт неймовірних розмірів перебіг дорогу. То був кіт? Чи…? Ніч була холодна, Волтер тремтів від холоду в благенькій сорочечці, але байдуже до того холоду, якби ж то він не боявся усього навколо… тіней і таємничих звуків, безіменних речей, які можуть підкрастися лісовими доріжками, які він проминав. Він уявляв собі, що сталося б, якби він не боявся нічого… як Джем.

– Я… я просто уявлятиму, що не боюся, – вголос промовив він… і затремтів від жаху: він втратив голос у цю ніч.

Але він продовжував іти… потрібно йти, коли помирає мама. Він було впав і здер шкіру на коліні через камінь. Він якось почув, як за ним назирці котилася бричка, тож заховався за деревом, поки вона не проїхала повз, наляканий, що це лікар Паркер виявив пропажу і їде за ним. Якось він зупинився, нажаханий чимось чорним і пухнастим обабіч дороги. Він не міг пройти повз… просто не міг… але пройшов. То був великий чорний пес… Чи був то таки пес?.. але він пройшов повз. Він не наважувався бігти, щоб пес не погнався за ним. Він кинув відчайдушний погляд через плече… істота встала й побігла в протилежний бік. Волтер торкнувся маленькою засмаглою ручкою обличчя й зрозумів, що воно вкрите потом.

Зірка в небі впала перед ним, розсипаючи вогняні іскорки. Волтер пригадав, що чув якось, як стара тітка Кітті казала, що коли зірка падає, хтось помирає. То була мама? Ще не так давно йому здавалося, що він не ступить навіть кроку, але після цієї думки продовжив рух. Тепер він змерз настільки, що майже перестав боятися. Невже він ніколи не потрапить додому? Здавалося, пройшло багато годин, відколи він покинув Лоубрідж.

Пройшло три години. Він вискочив з будинку Паркерів об одинадцятій, а тепер була друга ночі. Коли Волтер опинився на дорозі, що котилася до Глена, полегшено зітхнув. Але коли він зайшов до села, будинки здавалися віддаленими й чужими. Вони забули про нього. Корова раптом заревла на нього з-за тину, і Волтер згадав, що пан Джо Різ тримав у себе дикого бика. У паніці він поспішив уперед по схилу до воріт Інглсайду. Він був вдома… ох, він був удома!

А тоді він зупинився, тремтячи, піддаючись страшному відчуттю спустошення. Він так чекав, що побачить теплі дружні вогні дому. А в Інглсайді не світилося жодне вікно!

Насправді світло горіло, якби він міг помітити його в задній спальній кімнаті, де няня спала біля колиски з дитиною, що стояла біля її ліжка. Але з усіх боків Інглсайд був неосвітленим, наче покинутий будинок, і це остаточно зламало дух Волтера. Він ніколи не бачив, ніколи не уявляв собі, що Інглсайд такий темний вночі.

Це означало, що його мама померла!

Волтер спотикався, біжучи дорогою крізь похмурі темні тіні будинку, що падали на газон, до вхідних дверей. Вони були зачинені. Він слабенько постукав… він не міг дотягнутися до колечка на дверях… але ніхто не відповів, так він і думав. Він прислухався… у будинку не було жодних ознак життя. Він знав, мама померла, і усі пішли геть.

Тепер він надто змерз і змучився, щоб плакати. Проте він поплентався до сараю і по драбині виліз на сіновал. Він уже не боявся, він просто хотів сховатися кудись від вітру й полежати до ранку. Можливо, хтось повернеться після того, як вони поховають маму.

Гладеньке маленьке тигрове кошеня, подароване кимось лікарю, замуркотало біля нього й приємно пахло конюшиною й сіном. Волтер з радістю пригорнув його… кошеня було тепле й живе. Але воно почуло, як під підлогою шкребеться маленька мишка, і не залишилося з ним. Місяць дивився на нього крізь вікно, затягнутого павутинням, але той далекий, холодний і зовсім не співчутливий місяць був аж ніяк не затишний. Світло, що горіло в будинку вдалечині міста Глен, здавалося більш приязним. Поки горіло це світло, він тримався.

Він не міг заснути. Його коліно боліло все сильніше, йому було холодно… і ще таке смішне відчуття в животі. Можливо, він також помирав. Сподівався, що помирає, оскільки кожен колись вмирає і йде. Ночі колись закінчуються? Інші ночі завжди закінчувалися, але ця, схоже, не мала ні кінця ні краю. Він до того ж пам’ятав страшну історію, яку почув від капітана Джека Флегга у Гарбоу Маус. Він якось сказав, що коли зовсім збожеволіє, не дозволить сонцю зранку зійти на небо. А якщо капітан Джек таки збожеволів?

А тоді світло в Глені згасло… він не зміг стриматися. Але коли тихий плач з відчаю скотився з його вуст, він зрозумів, що настав ранок.