Читать книгу Енн з Інглсайду - Люси Мод Монтгомери, Kate Harper - Страница 12

Наприкінці серпня Енн уже знову відновила сили й перебувала в передчутті щасливої осені. Маленька Берта Марілла щодня все гарнішала й гарнішала й стала центром захоплення братиків та сестричок.

– Я думав, дитина – це щось, що постійно кричить, – промовив Джем, захоплено дозволяючи маленьким рученятам хапатися за його пальці. – Мені так Берті Шекспір Дрю сказав.

– Я й не сумніваюся, що діти Дрю кричать увесь час, Джеме, любий, – сказала Сьюзан. – Кричать від одної тільки думки про те, що вони – Дрю, думаю. Але Берта Марілла – це дитина Інглсайду, любий Джем.

– От якби ж я теж народився в Інглсайді, Сьюзан, – замріяно мовив Джем. Він завжди про це шкодував, а Ді йому постійно нагадувала.

– Хіба ж життя тут не нудне? – якось надто зверхньо спитала в Енн колишня однокласниця з Шарлоттауна.

Нудне! Енн майже засміялася у вічі своєї гості. Інглсайд нудний! З таким солодким немовлям, яке щодня дарує нові дива… із запланованими візитами Діани та маленької Елізабет, і Ребекки Дью… з пані Сем Еллісон з Верхнього Глену на Гілбертових руках, яка страждає від хвороби, що раніше мали лише три людини на землі… з Волтером, який тільки йде до школи… з Нан, яка випила флакон маминих парфумів, що лежав на її туалетному столику… вони думали, це її вб’є, але гірше їй не стало… з дивною чорною кішкою, яка вивела десять кошенят під верандою… з Креветкою, яка валяється в липучці… з тіткою Мері Марією, яка підпалює штори в кімнаті в глупу ніч, проходячи зі свічкою, і ставить весь дім на вуха своїми криками. Нудне життя!

А щодо тітки Мері Марії… вона далі була в Інглсайді. Час від часу вона зверхньо казала: «Коли ви від мене втомитеся, просто дайте знати… Я звикла турбуватися про себе самотужки». На це можна було відповісти лише одним способом і, звичайно, Гілберт так і відповідав. Проте він уже не говорив так приязно, як спочатку. Навіть «родинність» Гілберта дала тріщину, він якось безпорадно усвідомлював, що… «чоловіко- подібна», як фиркала панна Корнелія… тітка Мері Марія потроху ставала проблемою в його сімействі. Він якось спробував тонко натякнути, що будинки, у яких довго ніхто не живе, потерпають, з чим тітка Мері Марія погодилася, м’яко зауваживши, що подумує над тим, щоб продати дім у Шарлоттауні.

– Непогана ідея, – підтримав її Гілберт. – А я знаю дуже гарний маленький будиночок у місці, який виставили на продаж… мій друг їде до Каліфорнії… він дуже схожий на той, де живе пані Сара Ньюман, він Вам припав до душі…

– Але ж жити на самоті, – зітхнула тітка Мері Марія.

– А їй подобається, – з надією в голосі зауважила Енн.

– З людьми, яким подобається жити на самоті, щось не те, – сказала тітка Мері Марія.

Сьюзан заледве стримала стогін.

Діана приїхала на тиждень у вересні. З нею приїхала маленька Елізабет… Уже зовсім не маленька Елізабет… тепер висока, струнка й красива Елізабет. Але досі із золотавим волоссям і задумливою усмішкою. Її тато повертався до свого офісу в Парижі, тож Елізабет вирушала з ним, щоб доглядати за будинком. Вони з Енн довго гуляли околицями, берегом старої гавані, розповідали історії і поверталися додому під тихим пильним поглядом осінніх зір. Вони знову оживили в пам’яті старе життя Вітряних Тополь, прослідкували їхній шлях на мапі казкового світу, яку Елізабет берегла й мала намір зберегти назавжди.

– Висить на стіні моєї кімнати, де б я не була, – сказала вона.

Одного дня вітер повіяв у садку Інглсайду… перший осінній вітер. У ту ніч схід сонця був трішки суворішим. Літо раптово постаріло. Прийшов час наступної пори року.

– Щось надто рано для осені, – мовила тітка Мері Марія таким тоном, наче осінь образила її особисто.

Але й осінь була красивою. Вітри, що дули з темної синьої морської затоки, і блиск місяця в повні приносили радість. У Впадині цвіли замріяні айстри, діти заливалися сміхом у переповнених яблуками садах, на високі пагорби Верхнього Глена опустилися чисті й спокійні вечори, у сріблястому небі з хвилястими хмарами ширяли птахи, а оскільки дні ставали все коротші, усе заполонили маленькі сірі тумани – від дюн до гавані.

Коли з дерев почало опадати листя, до Інглсайду з давно обіцяним візитом завітала Ребекка Дью. Вона приїхала на тиждень, але її переконали залишитися на два… не було людини, яка б раділа цьому більше, аніж Сьюзан. Сьюзан і Ребекка Дью, як виявилося з першого погляду, були спорідненими душами… можливо, тому що обоє любили Енн… можливо, тому що обоє ненавиділи тітку Мері Марію.

На кухню опустився вечір, і в той час, коли дощ окропив опалі листочки на дворі, а вітер завивав під стріхою, навколо закапелків Інглсайду, Сьюзан вилила всі свої жалі співчутливій Ребеці Дью. Лікар і його дружина поїхали на прийом, малята затишно вмостилися в ліжечках, а тітка Мері Марія вийшла надвір зі своїми головними болями… «таке відчуття, ніби в мене голова свинцем налита» – застогнала вона.

– Кожен, – зауважила Ребекка Дью, відкриваючи дверцята печі й зручно вмощуючи біля неї ноги. – хто їсть стільки смаженої скумбрії, як та жінка на вечерю, заслуговує на такі головні болі. Не заперечую, я свою порцію їла… і скажу, панно Бейкер, що ще ніколи не куштувала такої смаженої скумбрії, як у Вас… але я ж не з’їла чотири шматочки.

– Панно Дью, люба, – впевнено звернулася Сьюзан, відклавши в’язання, і з мовчазним благанням поглянула в маленькі карі очі Ребекки, – Ви вже встигли зрозуміти, хто така Мері Марія Блайт. Але Ви й половини… та ні, четвертини не знаєте. Панно Дью, люба, я відчуваю, що можу Вам довіряти. Можна відкритися Вам, але нехай це залишиться між нами?

– Звичайно, панно Бейкер.

– Та жінка приїхала сюди в червні, і, на мою думку, збирається залишитися тут до кінця свого життя. Усі в цьому домі її ненавидять… навіть лікарю з неї тепер жодної користі, як би він цього не приховував. Але він дуже прив’язаний до родини й каже, що кузина його батька не має почуватися небажаною гостею в його будинку. Я благала, – сказала Сьюзан таким тоном, наче робила це на колінах, – благала пані лікарку стояти на своєму й таки сказати Мері Марії Блайт, що вона має піти. Але пані лікарка надто м’яка… а ми такі безпорадні, панно Дью… зовсім безпорадні.

– От би з нею щось зробити, – сказала Ребекка Дью, якій теж завдали гострого болю ремарки тітки Мері Марії. – Я, панно Бейкер, як і всі, знаю, що ми не повинні нехтувати священними правилами гостинності, але запевняю Вас, панно Бейкер, я б сказала їй це прямо в очі.

– Я б з нею впоралася, якби не знала свого місця, панно Дью. Я ніколи не забуду, що в цьому домі я просто служниця. Інколи, панно Дью, я з сумом говорю сама до себе: «Сьюзан Бейкер, ти в цьому домі хто? Хідник?» Але Ви знаєте, як втомлюються мої руки. Я не можу покинути пані лікарку й не повинна додавати до її турбот ще боротьбу з Мері Марією Блайт. Я продовжуватиму виконувати свої обов’язки. Тому що, панно Дью, люба, – урочисто продовжила Сьюзан, – я з радістю помру за лікаря та його дружину. Ми були такою щасливою сім’єю, поки вона не прийшла сюди, панно Дью. Але вона робить наше життя таким нещасливим, я не можу сказати, що з того вийде, жодних передбачень, панно Дью. Або… таки можу. Ми усі переїдемо в божевільню. І проблема не одна, панно Дью… їх зо два десятки, панно Дью… та їх сотні, панно Дью. Ви можете витримати одного комара, панно Дью… але подумайте, що було б, якби там були мільйони комарів!

Ребекка Дью тільки скрушно похитала головою від однієї думки про тих комарів.

– Вона завжди вказує пані лікарці, як господарювати в будинку, який одяг носити. Вона завжди за мною спостерігає… а ще каже, що ніколи не бачила таких сварливих дітей. Панно Дью, люба, Ви ж на власні очі бачили, що наші дітки ніколи не сваряться… ну, майже ніколи…

– Вони – чи не наймиліші діти, яких я коли-небудь бачила, панно Бейкер.

– Вона підглядає й пхає носа не у свої справи…

– Я сама її якось піймала на гарячому, панно Бейкер.

– Її завжди ображають, розбивають їй серце через щось, але ніколи не ображають настільки, щоб вона таки пішла. Вона постійно сидить сама-самотою, наче про неї усі забули, поки пані лікарка не відволікається від своїх справ. Їй нічого не влаштовує. Якщо вікно відкрите, вона жаліється на протяги. Якщо вікна зачинені, вона каже, що було б добре впустити в кімнату трішки свіжого повітря. Вона на дух не переносить цибулю… навіть її запах. Вона каже, що від цибулі їй стає погано. Отож пані лікарка взагалі її не використовує. Тепер, – твердила Сьюзан, – любити цибулю – то вияв несмаку, панно Дью, люба, а ми всі почуваємося винними в Інглсайді.

– А я люблю цибульку, – визнала Ребекка Дью.

– Вона не переносить котів. Вона каже, від них у неї мурашки по шкірі. Їй все одно, чи вони в полі її зору. Просто знати, що коти десь поруч, для неї достатньо. Тож бідолашна Креветка майже не показує мордочку в цьому будинку. Я загалом котів не дуже любила, панно Дью, але, як на мене, вони мають право махати своїми хвостиками. І ще «Сьюзан, ніколи не забувай, що я не можу їсти яйця, будь ласка» або «Сьюзан, скільки ще раз мені казати тобі, що я не можу їсти охололі тости?» або «Сьюзан, є на світі люди, які можуть пити такий гарячий чай, але я не належу до таких щасливчиків». Гарячий чай, панно Дью! Таке враження, що тут хтось пропонував їй гарячий чай!

– Ніхто навіть не думає, що то Ви, панно Бейкер.

– Якщо існують питання, які не треба ставити, вона поставить. Вона ревнує, тому що лікар розповідає все спочатку дружині, а потім їй… а вона завжди намагається вивідати в нього якісь новини про його пацієнтів. Ніщо так його не дратує, панно Дью. Лікар повинен вміти тримати язика за зубами, усі ми знаємо. А її приступи гніву через вогонь! «Сьюзан Бейкер, – каже вона мені, – я сподіваюся, ти ніколи не запалюєш вогонь вугільним паливом. Або залиш ці промаслені шматинки тут, Сьюзан. Всі знають, що вони можуть за годину все підпалити. Як би ти стояла й дивилася на охоплений полум’ям будинок, знаючи, що то твоя вина, Сьюзан?» Знали б Ви, панно Дью, люба, як я над цим сміялася. Якраз в ту ніч вона підпалила фіранки, а її крики досі дзвенять у моїх вухах. І це саме тоді, коли лікар нарешті міг поспати після двох безсонних ночей! А що злить мене найбільше, панно Дью, те, що перш ніж кудись піти, вона іде до моєї комори й рахує яйця. Мого терпіння заледве вистачило, щоб не сказати: «А ви ложки порахувати не хочете?» Звичайно, діти її ненавидять. Пані лікарка уже втомилася їх від неї ховати. Вона якось дала Нан ляпаса, коли пан лікар і пані лікарка обоє були не вдома… дала ляпаса… просто тому, що Нан назвала її «Пані Мефусіл[7]», почувши таке від Кена Форда.

– Я б їй ляпаса дала, – сердито відповіла Ребекка Дью.

– Я сказала їй, якщо вона ще раз таке зробить, то я її вдарю. «Ми можемо когось покарати в Інглсайді, – сказала я їй, – але ляпасів не буде ніколи, затямте». Вона дулася й ображалася цілий тиждень, та зрештою так ніколи й не наважилася хоч пальцем торкнутися когось із дітей. Проте вона любить, коли батьки їх карають. «Якби я була твоєю мамою», – сказала вона Джему одного вечора. «О ні, Ви ніколи не будете нічиєю мамою» – відповіло бідолашне дитинча… його до цього довели, панно Дью, просто довели. Лікар відправив його спати без вечері, але як Ви думаєте, панно Дью, хто проник до кімнати Джема опісля?

– Ох, і хто? – хіхікнула Ребекка Дью, передчуваючи цікаву розповідь.

– У Вас би розбилося серце, панно Дью, коли б Ви почули його молитву після цього… у всьому винив себе: «Господи, будь ласка, пробач мені, що був нечемним з тіткою Мері Марією. Господи, будь ласка, допоможи мені завжди бути ввічливим з тіткою Мері Марією». Мої очі наповнилися слізьми, бідолашне ягнятко. Не скажу, що була непоштивою дитиною, панно Дью, люба, але мушу визнати, коли одного дня Берті Шекспір Дрю кинув бейсбольного м’яча в неї… той пролетів за один дюйм від її носа, панно Дью… Я затримала його біля воріт, коли він саме прямував додому, і вручила йому пакет пиріжків. Звичайно, я не сказала йому, за що. Він так зрадів… адже пиріжки на деревах не ростуть, панно Дью, а пані Друга Скнара ніколи їх не пече. Нан і Ді… я б не наважилася розповісти про це жодній живій душі, окрім Вас, панно Дью… лікарю та його дружині таке б у голову не прийшло, вони б цьому точно поклали край… Так от Нан і Ді назвали свою стару порцелянову ляльку з надщербленою головою на честь тітки Мері Марії, і коли вона кричить на них, діти виходять на подвір’я й топлять її… ляльку, я маю на увазі … у бочці для дощової води. Як ми навеселилися, топлячи її, запевняю Вас. Але Ви й уявити собі не зможете, що та жінка натворила минулої ночі, панно Дью.

– Від неї можна всього чекати, панно Бейкер.

– Вона навіть крихти під час вечері не з’їла, бо в неї щось там десь боліло, але перш ніж лягти спати, вона пішла до комірчини й з’їла ланч, який я залишила для бідолашного лікаря… все до крихти, люба панно Дью. Не подумайте, що я безбожниця, панно Дью, але я не можу зрозуміти, як Господь Бог не втомлюється від таких людей.

– Не можна дозволяти собі втрачати Ваше почуття гумору, панно Бейкер, – твердо відповіла Ребекка Дью.

– О, я добре розумію, є щось смішне в тому, що жабу затягує в болото, панно Дью. Але питання в тому, чи та жаба це розуміє? Вибачте, що напосіла на Вас з усім цим, панно Дью, люба, але мені значно полегшало. Я не можу розповісти про все це пані лікарці, але в мене таке відчуття, що, якщо я не виговорюся, то мене просто розірве.

– Яке знайоме відчуття, панно Бейкер.

– А тепер, люба панно Дью, – мовила Сьюзан, енергійно підіймаючись, – як щодо горнятка чаю перед сном? І холодної курячої ніжки, панно Дью?

– Ніколи не відмовлялася від такого, – відповіла Ребекка Дью, забираючи добре нагріту ногу від пічки, – ось чому нам ніколи не потрібно забувати про Високі Матерії в Житті, де добра їжа в помірній кількості приноситиме задоволення.