Читать книгу Енн з Інглсайду - Люси Мод Монтгомери, Kate Harper - Страница 4

Уранці наприкінці насиченого приємного днями тижня Енн поклала квіти на могилі Метью, а пополудні поїздом вирушила з дому Кармоді. Спочатку вона думала про старе-добре минуле, яке залишилося позаду, а тоді думками поринула вперед – туди, що любила. Її серце виспівувало всю дорогу, тому що вона поверталася додому, до радісного дому. Місця, де кожен, хто переступав через поріг, знав, що це – дім. Дім, наповнений сміхом, сріблястими кухлями, світлинами та дітьми… неоціненними кучериками та кругленькими колінками… кімнатами, які з радістю її приймуть, де на неї терпляче чекають стільці та сукні в шафі, де завжди святкують навіть маленькі річниці й пошепки звіряють маленькі секретики.

– Приємно усвідомлювати, що ти повертаєшся додому, – подумала Енн, витягуючи з гаманця лист від маленького синочка, над яким вона весело сміялася ще вечір тому, гордо читаючи його родині Зелених Дахів… перший лист, який вона отримала від своєї дитини. То був дуже гарний коротенький лист від семирічного дитинчати, який тільки рік тому пішов до школи й навчився писати, хоча й мав трішки помилок у правописі, а ще в куточку листа красувалася велика чорнильна пляма.

«Ді рьюмсала і рьюмсала усю ніч бо Томмі Дрю сказав їй що засмажить її ляльку на котлети. Сьюзан розказує нам гарні казки ввечері але вона – не ти, мамусю. Вона дозволила допомогти посіяти бурьян вчора ввечері»

«І як я могла почуватися щасливою весь тиждень, бувши так далеко від них?» – подумки докоряла собі господиня Інглсайду.

– Як добре, коли хтось зустрічає тебе наприкінці подорожі! – вигукнула вона, вискочивши з поїзда в Глен Сент Мері просто в Гілбертові обійми. Вона ніколи не могла бути певна, що Гілберт її зустріне, завжди хтось помирав чи народжувався. Та жодне повернення додому не зрівняється з тим, коли приходить він. А який чарівний на ньому світло-сірий костюм! (А як я раділа, що таки одягнула гофровану тонку блузочку з коричневою спідницею, хоча пані Лінд думала, що я з глузду з’їхала, таке одягати в дорогу. Якби не одягла, не виглядала б так гарно біля Гілберта).

Інглсайд яскраво освітлювали веселі японські ліхтарики, які повісили на веранді. Енн з радістю поглянула на дорогу, обабіч якої росли блідо-жовті нарциси.

– Інглсайд, я приїхала, – гукнула вона.

Усі одразу збіглися й оточили її… Сміх, вигуки, жарти. Сьюзан Бейкер стримано усміхалася, стоячи позаду. Кожне дитинча власноруч збирало їй букет квітів, навіть дворічний Ширлі.

– Оце ви мене зустріли! Усі в Інглсайді такі щасливі. Як приємно знати, що сім’я так рада тебе бачити!

– Якщо ти ще раз поїдеш з дому, мамусю, – урочисто промовив Джем, – Я піду і візьму апенцидит.

– І як ти його підеш і візьмеш? – спитав Волтер.

– Тсссс, – Джем тихцем штовхнув Волтера ліктем і зашепотів. – То шось десь болить, я знаю… але я просто хочу налякати мамусю, щоб вона нікуди не поїхала.

Енн хотіла зробити сотні речей одразу: обійняти всіх, побігти в сутінки й зібрати трошки братчиків, вони є усюди в Інглсайді, ще підібрати маленьку ошатно вбрану ляльку з килима, послухати всі свіжоспечені плітки та новини, кожен щось та й знав. Як Нан намастила кінчик носа вазеліном, коли лікар вийшов, а Сьюзан чимось відволіклася. «Я вас запевняю, пані лікарко, люба, я не на жарт стривожилася»… А як корова пані Джуд Палмер з’їла п’ятдесят сім цвяхів, і її довелося везти до ветеринара в Шарлоттаун… а як безголова пані Феннер Дуглас пішла до церкви без капелюшка… а як татко позривав усі кульбаби у лузі… «і це в перервах між переймами, пані лікарко, люба… за час вашої відсутності він прийняв пологи вісім разів»… як пан Том Флегг пофарбував бороду, «а його дружина померла лиш два роки тому»… як Роуз Максвел з Гарбоу Гед покинула Джима Гудсона з Верхнього Глена, а він прислав їй чек за все, що на неї витратив… а як цікаво закінчився похорон пані Амаси Воррен… як коту Картера Флегга покусали кінчик хвоста… як Ширлі знайшли в конюшні просто під конем… «пані лікарко, люба, я ніколи не буду тою жінкою, якою була раніше»… а ще як багато було приводів боятися, що сливові дерева захворіють і покриються грибами… а як Ді ходила увесь день і наспівувала «Мамуся сьогодні буде вдома, буде вдома, буде вдома» на мелодію «Merrily We Roll Along»… як кошеня в Джо Різес стало косооке, бо народилося з розплющеними очима… як Джем випадково всівся на липучку, перш ніж натяг маленькі штанці… і як Креветка впала у бочку з водою.

– Її заледве витягли, пані лікарко, люба, на щастя, лікар почув її м’явкіт буквально в останній момент і витягнув кішку за задні лапи (а що означає «в останній момент», мамусь?)

– Схоже, вона вже майже відійшла, – промовила Енн, погладжуючи гладенькі чорно-білі вигини задоволеної кішки з величезними щоками, яка муркотіла собі на кріслі у світлі вогню. Сідати на стілець в Інглсайді, попередньо не переконавшись, що там не сидить кіт, – не надто безпечно. Сьюзан, яка раніше зовсім не звертала увагу на котів, поклялася, що уже навчилася їх любити для самозахисту. А щодо Креветки, Гілберт так назвав кота рік тому, коли Нан принесла з села додому нещасне кістляве кошеня, над яким знущалися хлопці, а ще прихопила котові кличку, яка зараз була ні в тин, ні у ворота.

– Але… Сьюзан! Що сталося з Ґоґом і Маґоґом? Ой… їх не поламали, правда ж?

– Ні, ні, пані лікарко, люба, – вигукнула Сьюзан, одразу почервонівши від сорому, і вибігла з кімнати. Вона повернулася тієї ж миті з двома порцеляновими песиками, що посідали чільне місце на каміні Інглсайду.

– Як я могла забути покласти їх назад до вашого повернення. Бачите, пані лікарко, люба, пані Чарльз Дей з Шарлоттауна прийшла сюди одразу на наступний день після вашого від’їзду… а Ви знаєте, яка вона педантична й правильна. Волтер думав, що зможе її розважити, і почав показувати їй собак. «Ось це – Бог, а то мій Бог» – сказало бідне невинне дитинча. Мене охопив жах… мені здається, я до смерті не забуду обличчя пані Дей. Я пояснювала їй, як тільки могла, щоб вона, бува, не подумала, що ми якась родина безбожників, тому я вирішила перекласти песиків подалі від людських очей, у буфет з порцеляною, поки Ви не повернетеся.

– Мамусь, а скоро буде вечеря? – жалібно промовив Джем. – У мене в животі бульчить. О, мамусь, ми зробили нашу улюблену страву!

– Ми, як сказала блоха слонові, так і зробили, – усміхнулася Сьюзан. – Ми просто подумали, що ваш приїзд гоже гарно відзначити, пані лікарко, люба. А де дівся Волтер? Цього тижня його черга скликати усіх до вечері дзвінком, дай Бог йому здоров’я.

Вечеря видалася на славу, а яким задоволенням було вкласти діточок спати. Сьюзан навіть дозволила їй вкласти Ширлі в ліжечко, розуміючи, якою особливою була ця подія.

– Це особливий день, пані лікарко, люба, – урочисто промовила вона.

– О, Сьюзан, неособливих днів немає. Кожен день чимось відрізняється від інших. Ви не помічали?

– Так, Ваша правда, пані лікарко, люба. Навіть минулої п’ятниці, коли дощило увесь день, було так похмуро, моя велика рожева герань випустила пуп’янки, а вона ж довгих три роки взагалі не цвіла. А Ви помітили квітки-черевички, пані лікарко, люба?

– Помітити! Та я таких черевичків ще в житті не бачила, Сьюзан. Як тобі вдалося їх так виростити? (Ось тут я зробила Сьюзан справді щасливою й навіть не збрехала. Я справді таких квіточок ще ніколи не бачила… дякувати Богу!).

– Це результат постійного догляду та уваги, пані лікарко, люба. Але я повинна з Вами поговорити. Думаю, Волтер щось підозрює. Не сумніваюся, що якесь дитинча з Глена щось йому розповіло. Зараз багато дітей знають більше, аніж належить. Волтер одного разу так серйозно мені заявив: «Сьюзан», – сказав він, – а діти дуже дорогі?». Люба пані лікарко, я була ошелешена, але не втратила самовладання. «Дехто каже, що діти – це розкіш» – відповіла я, – але в Інглсайді ми вважаємо, що діти – це необхідність». А тоді я вголос поскаржилася на сороміцьку ціну всього в крамницях Глена. Боюся, я схвилювала дитинча. Якщо він щось Вам скаже, пані лікарко, люба, ви будете готові.

– Я певна, ти дуже гарно вийшла з ситуації, Сьюзан, – спантеличено відповіла Енн. – Думаю, саме час усім їм дізнатися, на що ми сподіваємося.

Але найприємнішим став прихід Гілберта. Вона саме стояла біля вікна й спостерігала, як з моря підкрадався густий туман, простягаючись на освітлені місяцем дюни та гавань, у бік довгої вузької долини, яка розкинулася в підніжжі Інглсайду, де й розташувалося містечко Глен Сент Мері.

– Прийти наприкінці важкого робочого дня й зустріти тебе! Ти щаслива, Енніша з Енн?

– Щаслива! – Енн нахилилася й вдихнула аромат яблуневого цвіту з квітучих гілочок, які Джем поставив у вазу на її туалетний столик. Вона відчувала любов, якою її оточили з усіх сторін. – Гілберте, любий, добре цілий тиждень побути Енн із Зелених Дахів, але в сотні разів краще повернутися назад і стати Енн з Інглсайду.