Читать книгу Енн з Інглсайду - Люси Мод Монтгомери, Kate Harper - Страница 7

– З якого це дива будинок так світиться? – вигукнула Енн, коли вони з Гілбертом завернули за ворота о дев’ятій. – Певне, прийшли гості.

Але коли Енн поспішила до будинку, не побачила жодного гостя. Нікого не було видно. Світло горіло на кухні… у вітальні… у бібліотеці… у їдальні… у кімнаті Сьюзан та коридорі нагорі… але нікого й не видко.

– Як ти думаєш, – почала було Енн, але її перебив дзвінок телефона.

Гілберт взяв слухавку… на мить завмер… а тоді з жахом скрикнув… і вибіг, навіть не поглянувши на Енн. Було очевидно, сталося щось жахливе, часу на пояснення не було.

Енн уже звикла… як дружина чоловіка, який має справу з життям і смертю. По-філософськи стенувши плечима, вона взяла свій капелюшок та пальто. Енн трішки сердилася на Сьюзан, не варто їй було йти, залишати світло в усіх кімнатах і відкриті навстіж двері.

– Пані… лікарко… люба, – озвався голос, який наче й не міг належати Сьюзан… але то таки був він.

Енн витріщилася на Сьюзан. Ця Сьюзан… без капелюшка… у її сивому волоссі заплуталося сіно… її ситцеве рожеве плаття поблякло й вкрилося плямами. А обличчя!

– Сьюзан! Що сталося? Сьюзан!

– Маленький Джем зник!

– Зник! – Енн витріщилася, наче ведмідь на зорі. – Тобто? Він не міг зникнути!

– Але зник, – видихнула Сьюзан, заламуючи руки. – Він сидів на сходах, коли я пішла в Глен. Я повернулася засвітло… а його вже не було. Спочатку я не злякалася… але ніде не могла його знайти. Я обшукала кожну кімнату в будинку… він сказав, що хоче втекти з дому.

– Нісенітниці! Він би такого не зробив, Сьюзан. Ти надаремне переживаєш. Він має бути десь тут… він, певне, заснув… він точно десь тут.

– Я дивилася всюди… всюди. Я обнишпорила весь сад, шукала в сараї. Ви тільки погляньте на моє плаття… Я пам’ятаю, він колись казав, що, певне, це дуже весело – спати на сіновалі. І тому я пішла туди… і провалилася в діру в кутку просто на ясла конюшні… а там ще й гніздо з яйцями було. Мені просто пощастило, що я не зламала ногу… якщо ще може щастити, коли маленький Джем загубився.

Енн ніяк не могла змусити себе хвилюватися.

– Думаєте, він таки пішов з хлопцями в Гарбоу, Сьюзан? Раніше він ніколи не виявляв такого непослуху, але…

– Ні, ніколи, пані лікарко, люба… це благословенне ягнятко завжди було слухняним. Коли перевернула все догори дриґом, а його ніде не було, я побігла до будинку Дрюс, Берті Шекспір саме повернувся додому. Він сказав, що Джем з ними не пішов. У мене земля пішла з-під ніг. Ви мені його довірили й… Я зателефонувала Пакстонам, вони сказали, що ви були в них і пішли, а вони не знають куди.

– Ми поїхали до Лоубрідж, щоб зателефонувати Паркерсам…

– Я дзвонила, куди тільки могла, думаючи, що ви там. А тоді повернулася в село… чоловіки уже почали пошуки…

– Ох, Сьюзан, це необхідно?

– Пані лікарко, люба, та я ж усюди шукала… усюди, де тільки могло заникатися те дитя. Ох, що я пережила цієї ночі! Він сказав, що хоче стрибати в став…

Як Енн цього не хотіла, по її тілу пробіг холодок. Звичайно, Джем не міг стрибнути в став… то явно нісенітниці… Але там був старий рибацький човен, на якому Картер Флегг плив ловити форель, і Джем на хвилі бунтарства в той вечір міг спробувати переплисти на цьому човні ставок… колись він часто хотів це зробити… він же міг впасти в став, намагаючись відв’язати човна. Усі її страхи раптом набрали страшних форм.

«І я поняття не маю, куди ж пішов Гілберт» – з острахом подумала вона.

– Що за шум ви тут підняли? – вимогливо спитала тітка Мері Марія, що раптом з’явилася на сходах з ореолом бігуді на волоссі й у халаті з вишитим драконом. – У цьому домі хтось може хоч раз не шуміти по ночах?

– Малий Джем зник, – знову промовила Сьюзан, надто налякана, аби обурюватися таким тоном пані Блайт. – Його мама довірила мені…

Енн пішла самотужки шукати хлопця в будинку. Джем має бути тут! У власній кімнаті й сліду не було… до ліжка ніхто не торкався. Не було його й у кімнаті двійнят, у її спальні. Ніде… ніде в будинку його не було. Пройшовшись від горища до підвалу, Енн повернулася до вітальні в стані, загрозливо близькому до паніки.

– Я звичайно не хочу, щоб ти хвилювалася, Енн, – мовила тітка Мері Марія, похмуро стишуючи голос, – але ти дивилася в бочці для дощової води? Маленький Джек МакГрегор потонув у такій бочці минулого року.

– Я… я там дивилася, – відповіла Сьюзан, знову заламуючи руки. – Я взяла палицю й тикала нею…

Серце Енн, що завмерло після питання тітки Мері Марії, знову забилося. Сьюзан зібралася й перестала заламувати руки. Вона надто пізно згадала, що любій пані лікарці не можна хвилюватися.

– Давайте заспокоїмося й зосередимося, – сказала вона тремтячим голосом. – Як ви й казали, пані лікарко, люба, він має бути десь тут. Він же не міг просто розчинитися в повітрі.

– А ви дивилися в кошику з вугіллям? А в годиннику? – спитала тітка Мері Марія.

Сьюзан таки дивилася в кошик з вугіллям, але про годинник навіть не подумала. То був доволі великий годинник, де маленький хлопчик спокійнісінько міг сховатися. Енн, навіть не подумавши, якою абсурдною є здогадка про те, що Джем скоцюрбиться й просидить чотири години в годиннику, побігла туди. Але й там Джема не було.

– А я відчувала, щось має статися, коли ввечері лягала спати, – промовила тітка Мері Марія, стискаючи обома руками скроні. – Коли я, як завше, читала одну з частин Біблії, слова «Не хвалися завтрашнім днем, бо не знаєш, що день може вродити[4]» одразу впали мені в око. То був знак. Енн, тобі краще готуватися до найгіршого. Він міг піти гуляти до болота. Шкода, що в нас немає хоча б кількох натренованих собак.

З титанічними зусиллями Енн вдалося засміятися.

– Боюся, боліт у нас немає, тітонько. От би в нас був старий сеттер[5] Рекс, але його отруїли… А він би Джема швидко знайшов. Я певна, ми всі просто себе накручуємо.

– Томмі Спенсер у Кармоді таємниче зник сорок років тому. Його так ніколи й не знайшли… або знайшли? Ну, у будь-якому разі, від нього тільки й скелет лишився. Нема з чого сміятися, Енні. Не розумію, як ти можеш залишатися такою спокійною.

Задзвонив телефон. Енн і Сьюзан переглянулися між собою.

– Я не можу… Не можу взяти трубки, Сьюзан, – прошепотіла Енн.

– І я не можу, – категорично відмовилася Сьюзан.

Усі ці дні вона проклинала себе за виявлену слабину перед Мері Марією Блайт, але нічого не могла вдіяти. Після двох годин напружених пошуків і марних сподівань Сьюзан була ладна крізь землю провалитися.

Тітка Мері Марія покрокувала до телефону й взяла слухавку. Силует її бігуді на стіні нагадував роги, і Сьюзан, незважаючи на всі пережиті муки, здалося, що то сам диявол.

– Картер Флегг каже, що вони обшукали все, але жодних слідів хлопця так і не знайшли, – холодно відрапортувала тітка Мері Марія. – Він каже, що рибальський човен знайшли посередині ставу, але в ньому, як вони запевнили, нікого не було. Вони збираються обшукати став.

Сьюзан підхопила Енн саме вчасно.

– Ні… ні… Я не втрачу свідомість, Сьюзан, – прошепотіла Енн блідими вустами. – Допоможи мені… до стільця… дякую. Ми мусимо знайти Гілберта…

– Якщо Джеймс таки потонув, Енні, ти маєш собі нагадувати, що так він уникнув багатьох проблем цього нещасного світу, – мовила тітка Мері Марія втішливим тоном.

– Я візьму ліхтар і пошукаю його в садку ще раз, – заявила Енн, щойно змогла встати. – Так, я знаю, Сьюзан, ти там вже шукала… але дозволь мені… дозволь. Я не можу сидіти, склавши руки, і чекати.

– Тоді Вам треба одягнути светра, пані лікарко, люба. На дворі багато роси, а повітря – вологе. Я витягну Вам червоний светр… він висить на стільці в кімнаті хлопців. Почекайте, я зараз принесу.

Сьюзан поспішила нагору. Через кілька хвилин на весь Інглсайд луною покотилося щось схоже на вигук. Енн та тітка Мері Марія кинулися наверх і побачили, як у коридорі, ледь не істерично (і чи не вперше, а, можливо, й востаннє у своєму житті) сміється й плаче Сьюзан.

– Пані лікарко, люба… він тут! Маленький Джем тут… заснув на підвіконні біля дверей. А я ж туди не дивилася… двері прикрили це підвіконня… і він не був у ліжку…

Енн, знесилена від полегшення й радості, завалилася в кімнату й впала на коліна біля підвіконня. Ще трішки й вони зі Сьюзан будуть реготати з власної дурості, а поки з їхніх щік котилися сльози вдячності. Неушкоджений маленький Джем солодко спав на підвіконні, міцно пригорнувши маленькими загорілими на сонці рученятами свого пошарпаного м’якого ведмедика Тедді, а Креветка, що встигла пробачити всі образи, вляглася коло його ніг. Руденькі кучерики вклалися на подушці. Схоже, він бачив якийсь солодкий сон, тож Енн навіть не хотіла його будити. Раптом він розплющив зоряні оченята й поглянув на неї.

– Джем, любий, чому ти не в ліжечку? Ти нас… нас трохи налякав… ми не могли тебе знайти… навіть не думали, що ти тут…

– Я хотів тут лягти, щоб бачити, коли ви з татком приїдете до воріт і будете вдома. Мені було надто самотньо йти до ліжка.

Мама стиснула його в обіймах… і понесла до ліжечка. Так добре, коли тебе цілують… відчувати, як вона легким порухом розправляє навколо нього простирадло – усе це давало йому можливість відчути, що тут його люблять. Яка, зрештою, різниця – побачив би він, як набивають ту стару змію чи ні? Мама така чудова… найкраща мама з усіх. У Глені маму Берті Шекспіра називають «Пані Друга Скнара», така уже вона жаднюга, а він знав… бачив… що вона давала Берті ляпаса за будь-яку дрібницю.

– Мамусю, – сонно промовив він, – я обов’язково принесу тобі квіти наступної весни… і кожної весни приноситиму. Можеш мені вірити.

– Звичайно можу, любий, – відповіла мама.

– Що ж, якщо вся ця метушня нарешті закінчилася, думаю, ми нарешті можемо видихнути й повернутися до своїх спалень, – сказала тітка Мері Марія.

Але в її тоні можна було вловити нотки сварливого полегшення.

– Яку дурницю я втнула! Забути про підвіконня! – мовила Енн. – Оце доля над нами посміялася. Лікар цього точно нам не забуде, будьте певні. Сьюзан, зателефонуйте, будь ласка, пану Флеггу, скажіть, що ми знайшли Джема.

– А як же він з мене сміятиметься, – щасливо відповіла Сьюзан. – Не те щоб я переживала… може сміятися, скільки заманеться, головне, що маленький Джем – у безпеці.

– Не завадило б горнятко чаю випити, – жалібно зітхнула тітка Мері Марія, поправляючи вишитих драконів на своїй худорлявій фігурі.

– За хвилинку все буде! – швиденько відповіла Сьюзан. – Ми ще довго сьогодні не зможемо стулити очей. Пані лікарко, люба, як тільки Картер Флегг зачув, що маленький Джем у безпеці, він сказав «Дякувати Богу». Я більше ніколи й слова поганого про того чоловіка не скажу, не важливо, які ціни він поставить. Пані лікарко, люба, як думаєте, може, нам завтра пообідати курчам? З нагоди невеличкого святкування, так би мовити. А на сніданок маленький Джем поласує своїми улюбленими мафінами.

А тоді пролунав ще один телефонний дзвінок… цього разу від Гілберта, який сказав, що з Гарбоу до міської лікарні привезли немовля з серйозними опіками, і щоб на нього до ранку не чекали.

Енн виглянула у вікно й кинула вдячний погляд на світ, перш ніж піти спати. З моря дув холодний вітер. Під освітленими місячним сяйвом деревами Впадини котилася нічна радість. Енн уже навіть могла сміятися… за тим сміхом крився трепет… від паніки, яка нахлинула на них годину тому, абсурдних пропозицій тітки Мері Марії й жахливих спогадів. Її дитятко – в безпеці, а Гілберт зараз веде боротьбу за ще одне дитяче життя… Любий Боже, допоможи йому… і тій матері… і усім мамам, де б вони не були. Нам так потрібна допомога, чуйні й люблячі серця, розум, який вестиме нас, любов і розуміння.

Доброзичлива ніч огорнула у своїх володіннях Інглсайд й усіх навколо, навіть Сьюзан… яка відчувала, що хотіла б зараз залізти в якийсь гарний і тихий сховок й ніколи звідти не вилазити, засинала під дахівкою, що стала її прихистком.