Читать книгу Енн з Інглсайду - Люси Мод Монтгомери, Kate Harper - Страница 13

Гілберт вирушив на двотижневе полювання в Нову Шотландію… навіть Енн не вдалося вмовити його поїхати на місяць… до Інглсайду підкрався листопад. Темні пагорби, ще темніші ялинки оточили їх, набуваючи зловісного вигляду вночі, але Інглсайд розквітав від світла вогню в каміні й сміху, хоча й вітри з Атлантики виспівувати сумних пісень.

– А чому вітер – нещасливий, мамусю? – спитав Волтер одного вечора.

– Тому що вітер нагадує про всі печалі цього світу, відколи він був створений, – відповіла Енн.

– Він так завиває просто тому, що повітря вогке, – хмикнула тітка Мері Марія, – а мене просто вбиває цей біль у спині.

Але іноді вітер весело шепотів крізь срібно-сірий кленовий ліс, а іноді вітру не було зовсім, залишалися тільки ніжне проміння бабиного літа й тихі тіні голих дерев, що лягали на газони, і холодна тиша заходу сонця.

– Подивися на цю білу вечірню зорю над тополею в тому краю, – промовила Енн. – Коли я бачу щось подібне, завжди думаю, як то добре – жити.

– Ти говориш такі сміховинні речі, Енн. Зірки – то щось таке звичайне, як острови Принца Едуарда, – сказала тітка Мері Марія… і про себе подумала: «Зірки, ще б! Так, ніби ніхто ніколи тих зірок не бачив! Енн хоча б знає про щоденне жахливе марнотратство на кухні? Вона хоч знає, як бездумно Сьюзан Бейкер розкидається яйцями направо-наліво, а свинячого жиру дає скільки, що він скапується надарма? Вона хоч якось цим переймається? Бідолашний Гілберт! Недарма йому доводиться працювати без вихідних!»

Листопад завітав у сірих і коричневих шатах: але вранці сніг вкрив землю старими витканими білими чарами, і Джем з радісними криками поспішив на сніданок.

– Ох, мамусю, скоро Різдво й прийде Санта-Клаус!

– Ти що, до сих пір віриш у Санту? – спитала тітка Мері Марія.

Енн кинула швидкий тривожний погляд на Гілберта, який з усією серйозністю відповів:

– Ми хочемо, аби діти плекали багатство країни мрій допоки це можливо, тітонько.

На щастя, Джем не звернув уваги на слова тітки Мерії Марії. Вони з Волтером надто вже хотіли потрапити в цей новий чарівний світ, до якого зима додала ще трішки любові. Енн завжди страшенно не любила дивитися, як красу та недоторканість снігу псують людські сліди, але цьому не можливо було зарадити, та й краса нікуди не зникала навіть увечері, коли захід загорався над засніженими виярками лілових пагорбів, а Енн сиділа у вітальні перед каміном, де тріскотіли кленові полінця. Вогонь у каміні, думала вона, завжди був таким затишним. Він витворяв такі несподівані фокуси. Частина кімнати заливалася світлом, а тоді знову поринала в темряву. Картинки з’являлися й зникали. Тіні ховалися й виходили назовні. Знадвору, крізь великі незатемнені вікна, можна було милуватися газоном, тітка Мері Марія, напевне, сиділа рівно… тітка Мері Марія ніколи не дозволяла собі «розвалитися» під сосною.

Гілберт «розлігся» на дивані, намагаючись забути, що того дня його пацієнт помер від пневмонії. Маленька Рілла намагалася з’їсти свій рожевий кулачок, навіть Креветка чухала маленькими лапками грудку, наважуючись замурчати на волохатому килимку, попри незадоволення тітки Мері Марії.

– Якщо говорити про котів, – патетично почала тітка Мері Марія… хоча ніхто про них до того не говорив… – нас цієї ночі відвідають усі Гленівські коти? Як хоча б хтось міг заснути під цей котячий концерт минулої ночі, я поняття не маю. Звичайно, моя кімната в самому кінці, тож, думаю, я сповна можу насолодитися цим безкоштовним концертом.

Перш ніж хтось зміг щось відповісти, увійшла Сьюзан і доповіла, що бачила пані Маршалл Елліотт у магазині Картера Флегга, вона прийде, щойно закінчить робити покупки. Сьюзан не згадала, як стурбовано пані Елліотт запитала: «А що сталося з пані Блайт, Сьюзан? Минулої неділі в церкві в неї був такий втомлений та стурбований вигляд. Ніколи ще її такою не бачила».

– Я можу сказати Вам, що сталося з пані Блайт, – похмуро відповіла Сьюзан. – На неї напала тітка Мері Марія. А лікар, здається, цього не помічає, хоча він молиться на кожен камінчик, по якому ступає її нога.

– Як по-чоловічому! – мовила пані Елліотт.

– Я рада, – сказала Енн, встаючи, щоб включити лампу. – Я давненько не бачила панни Корнелії. Тепер ми будемо в курсі новин.

– Ще б! – сухо відгукнувся Гілберт.

– Та жінка просто бісова пліткарка, – суворо промовила тітка Мері Марія.

Вперше за усе своє життя, напевне, Сьюзан виступила на захист панни Корнелії.

– Зовсім ні, панно Блайт, і Сьюзан Бейкер ніколи не стоятиме осторонь, коли її так обмовляють. Бісова, та невже! Ви хоча б колись чули, панно Блайт, чия б корова мичала, а я б промовчала!

– Сьюзан… Сьюзан, – благально попросила Енн.

– Пробачте, пані лікарко, люба. Визнаю, я справді забула своє місце. Але на деякі речі просто не можна закривати очі.

Одразу після цього почувся стукіт у двері – дуже рідкісне явище для Інглсайду.

– Бачиш, Енні? – багатозначно зреагувала тітка Мері Марія. – Але думаю, поки ти закриватимеш очі на такі ситуації зі слугами, тут нічого не вдієш.

Гілберт встав і попрямував до бібліотеки, місця, де втомлений чоловік зможе знайти хоч дрібку спокою, а тітка Мері Марія, що на дух не переносила панну Корнелію, пішла собі до ліжка. Тож коли панна Корнелія завітала до них, то застала Енн на самоті, яка схилилася до дитячої колисочки. Панна Корнелія не почала, як зазвичай, вивантажувати свій кошик пліток. Натомість вона відклала вбік свою накидку, сіла обабіч Енн і взяла її руку.

– Енн, голубонько, що сталося? Я знаю напевне, щось трапилося. То ця весела стара душенька Мері Марія так катує Вас до смерті?

Енн спробувала усміхнутися.

– Ох, панно Корнелія… Я дурна, що приймаю все так близько до серця… але щось сьогодні такий день, коли мені здається, що я просто більше не можу її витримати. Вона… вона просто псує нам усім тут життя…

– Чому ви просто не скажете їй піти?

– Ми так не можемо, панно Корнелія. Принаймні я не можу, Гілберт цього теж не зробить. Він скаже, що не пробачить собі, якщо вижене свою кровну родину на вулицю.

– От холєра! – смачно висловилася панна Корнелія. – У неї купа грошей і власний дім. Ну і як він може виставити її на вулицю, сказавши, щоб вона пішла й жила в тому домі?

– Я знаю… але Гілберт… не думаю, що він цілком усе розуміє. Його так часто не буває вдома… і справді… усе це таке дріб’язкове… мені соромно.

– Я знаю, голубонько. Просто такі дріб’язки насправді жахливо величезні. Звичайно, чоловікові цього не зрозуміти. Я знаю одну жінку в Шарлоттауні, яка її дуже добре знає. Вона каже, що в Мері Марії Блайт в житті не було жодного друга. Вона каже, що прізвище її мало бути Блат[8]. А тобі, голубонько, просто потрібно набратися хоробрості й заявити, що ти цього більше не терпітимеш.

– У мене таке враження, наче то сон, у якому я намагаюся бігти, а виходить тільки дриґати ногами, – зажурено відповіла Енн. – Якби ж то тільки зараз… а це кожного дня. Тепер наші спільні сніданки, обіди та вечері перетворилися на якийсь жах. Гілберт каже, він більше не може розрізати смаженину за столом.

– Хоч це помітив, – хмикнула панна Корнелія.

– Ми тепер уже не можемо справді поговорити за столом, тому що вона точно з чимось не погодиться, хто б і що б не говорив. Вона постійно сварить дітей за їхню поведінку й завжди при всіх звертає увагу на їхні помилки. Ми звикли так гарно сидіти за столом… а тепер! Її обурює сміх… а Ви ж знаєте, як ми любимо посміятися. Хтось хоче розповісти якийсь жарт… як колись. Вона нічому не дасть спуску. Сьогодні вона сказала: «Гілберте, не хмурся. Ви з Енні що, посварилися?» Тому що ми сиділи так тихо. Знаєте, Гілберта завжди охоплює сум, коли він втрачає пацієнта, який, на його думку, мав би ще жити. А тоді вона вичитує нас за дурощі й попереджає, що не варто дозволяти сонцю заходити в нашому гніві[9]. Ох, як ми з цього потім насміялися… але тоді! Вони зі Сьюзан взагалі не поладили. І ми не можемо відучити Сьюзан бурмотіти собі під носа щось протилежне до ввічливості. Вона уже навіть не бубоніла, коли тітка Мері Марія сказала, що не бачила ще такого брехуна, як Волтер… тому що вона почула, як він розповідав Ді довгу історію про його зустріч й розмову з чоловіком на Місяці. Вона хотіла віддраяти його рот милом і водою. А іноді між ними зі Сьюзан такі баталії! Вона вбиває дітям у голову якісь жахливі ідеї. Вона розповіла Нан про неслухняну дитину, яка померла уві сні, і тепер Нан боїться лягати спати. Вона сказала Ді, що якби та була хорошою дівчинкою, батьки любили б її так само як Нан, навіть якби в неї було руде волосся. Гілберт був дуже розлючений, коли це почув, і говорив до неї доволі різко. Я уже перестала вірити, що вона образиться і піде… хоча мені зовсім не сподобалося б, якби хтось пішов з мого дому через образу. А тоді вона робить свої великі блакитні очі повні сліз і каже, що й не мала наміру заподіяти якоїсь шкоди. Вона ніби десь почула, що близнят не люблять одинаково, і тепер думає, що Нан люблять більше й що бідолашна Ді це відчуває! Ді проплакала усю ніч, а Гілберт відчув, що був надто різкий… і вибачився!

– Хто б сумнівався! – відповіла панна Корнелія.

– Я не повинна була усього цього говорити, панно Корнеліє. Коли я проявляю милосердя, мені всі ці речі здаються дрібничками… хоча вони трохи нищать цвітіння життя. А вона не завжди така ненависна… буває доволі мила.

– Це Ви мені кажете? – саркастично зауважила панна Корнелія.

– Так… і добра. Вона почула, як я казала, що хочу сервіз, щоб пити чай пополудні, тож вона поїхала в Торонто й купила мені… замовила поштою! І, ох, панно Корнеліє, який він жахливий!

Енн засміялася, а тоді зітхнула. І засміялася знову.

– Тепер ми про неї не говоритимемо… після того, як я усе це виговорила, як дитина, життя не здається таким вже й поганим. Подивіться на маленьку Ріллу, панно Корнеліє. Правда ж у неї такі гарні вії, коли вона спить? А тепер давайте зробимо собі справжню пліткарську вечірку.

Енн знову стала собою, коли панна Корнелія пішла. Деякий час вона в задумі сиділа перед каміном. Вона не розповіла усього панні Корнелії. Вона ніколи не казала нічого з того Гілбертові. Стільки дрібничок…

«Такі незначимі, що я й поскаржитися не можу, – думала Енн… такі незначимі, що роблять дірки в житті… наче міль… і знищують його.

Тітка Мері Марія, яка веде себе так, наче то вона господиня… Тітка Мері Марія, яка запрошує гостей і ніколи не попереджає про них, поки вони не прийдуть… Через неї я почуваюся так, наче й не належу до власного дому. Тітка Мері Марія, що переставляє меблі, поки Енн немає вдома. ‘‘Сподіваюся, ти не проти, Енні. Я подумала, що цей стіл нам більш потрібен тут, аніж у бібліотеці’’. Дитяча шалена цікавість тітки Мері Марії до всього… її прямі питання про особисте… завжди заходить до моєї кімнати без стуку… від неї завжди пахне димом… завжди вона вибиває диванні подушки, які я вже витріпала… завжди підозрює, що я надто багато пліткую зі Сьюзан… завжди придирається до дітей… Ми завжди з ними, виховуємо їх, а потім не можемо дати їм раду».