Читать книгу Енн з Інглсайду - Люси Мод Монтгомери, Kate Harper - Страница 6

Енн збирала оберемок червневих лілій, аби поставити їх у вазу у своїй кімнаті, й ще один букет півоній, вирощених Сьюзан, вона збиралася залишити на столику Гілберта в бібліотеці… півоній молочно-білого кольору з криваво-червоними вкрапленнями посерединці, наче Божий поцілунок. Повітря оживало після незвично спекотного червневого дня, і важко було сказати, гавань була срібною чи золотою.

– Сьогодні буде неймовірний захід сонця, Сьюзан, – промовила вона, коли проходила повз і поглянула на вікно кухні.

– Я не зможу сповна насолоджуватися заходом сонця, поки не помию весь посуд, пані лікарко, люба, – заперечила Сьюзан.

– Але до того часу сонце вже сяде, Сьюзан. Ти тільки подивися на величезну білу хмаринку з рожевим вершечком, що зависла над Впадиною. Тобі б хіба не хотілося злетіти й освітити її?

Сьюзан уявила собі, як злітає над долиною з ганчіркою в руках і летить до тої хмари. Їй таке зовсім не сподобалося. Але пані лікарка уже дала їй на це дозвіл.

– Тут з’явився якийсь новий шкідливий вид комах, який пожирає наші трояндові кущі, – продовжила Енн. – Треба їх обприскати завтра. Краще було б сьогодні ввечері… я у такі вечори, як от цей, люблю поратися в садку. Усе росте вночі. Сподіваюся, у раю будуть сади, Сьюзан… такі сади, у яких ми зможемо працювати, розумієш, допомагати усьому рости.

– Але без комашні, – запротестувала Сьюзан.

– Ні-і… Думаю, ні. Але просто готовий сад – це ж зовсім не цікаво, Сьюзан. Потрібно самому працювати в садку, інакше втрачається весь сенс. Я хочу полоти, копати, пересаджувати, змінювати, планувати й обрізати. А ще хочу, щоб у раю росли квіти, які я люблю… Краще там будуть мої фіалочки, аніж асфоделі, Сьюзан.

– А чому ж тоді Ви не можете поратися в садку ввечері, якщо хочете? – втрутилася Сьюзан, подумавши, що пані лікарку занесло трішки не туди.

– Тому що лікар хоче, аби я поїхала з ним. Він їде відвідати бідолашну стареньку пані Джон Пакстон. Вона помирає… а він не може їй нічим зарадити… він зробив усе, що зміг… але вона любить, коли він до неї навідується.

– Ох, пані лікарко, люба, ми всі знаємо, що в цій місцевості ніхто без нього не народжується й не помирає, а сьогодні якраз гарний вечір, щоб проїхатися. Думаю, я теж пройдуся собі селом і поповню запаси в коморі, коли вкладу двійнят і Ширлі спатки й посиплю добривами кущі троянд Аарон Уорд. Щось вони не цвітуть так, як мали б. Панна Блайт щойно піднялася наверх, стогнучи після кожного зробленого кроку, і скаржачись, що в неї ось-ось знову почнуться головні болі, а отже, в усіх нарешті буде тихий і спокійний вечір.

– Припильнуєш, щоб Джем вчасно пішов спати, добре, Сьюзан? – попросила Енн, вийшовши назустріч вечору, такому ароматному, наче випадково пролите горнятко чаю. – Він втомлений більше, аніж думає. Він ніколи не хоче лягати спати. Волтер сьогодні ночувати не прийде, Леслі попросив, щоб він залишився з ним.

Джем сидів на сходах біля бокових дверей, заклавши босу ніжку на коліно, і насуплено дивився на усе довкола, особливо на величезний місяць, що ховався за шпилем церкви Глен. Джем не любив місяця вповні.

– Пильнуй, не обвітри обличчя, – промовила тітка Мері Марія, проходячи дорогою до будинку повз нього.

Джем нахмурився, наче чорна хмара. Йому було байдуже, що його обличчя замерзне. Він на це сподівався.

– Йди геть і не треба за мною ходити весь час, – сказав він Нан, яка підібралася до нього, щойно тато і мама поїхали геть.

– Буркотун! – відповіла Нан. Але перш ніж вона пішла геть, поставила на сходинку біля нього червону цукерку у формі лева, яку принесла спеціально для брата.

Джем не звернув на неї уваги. Він ще ніколи не почувався таким ображеним. До нього ставилися зовсім неправильно. Всі з нього знущалися. Нан ранку сказала: «Ти не народився в Інглсайді, як усі ми». Ді з’їла його шоколадного кролика зранку, хоча вона знала, що то був його кролик. Навіть Волтер кинув його й пішов рити канаву в піску з Кеном та Персісом Фордом. Дуже весело! А він так хотів піти з Берті, побачити, як наносять тату. Джем був певен – він ще ніколи нічого так не хотів. Він так хотів побачити чарівний корабель з вітрилами, який, за словами Берті, завжди висів над каміном капітана Білла. Яка ганьба…

Сьюзан принесла йому великий шматок торта, покритий кленовою глазур’ю й горішками, але Джем твердо відмовив. Чому вона не приберегла для нього імбирних пряників та крему? Певне, усі вже їх схом’ячили. Свинтуси! Він занурився в глибоку затоку смутку. Зараз, певне, уся компанія десь на півдорозі до Гарбоу Маус. Йому навіть думати про це не хотілося. Треба щось робити, щоб помститися тим людцям. А якщо він розпиляє тирсову жирафу Ді на килимі у вітальні? Старенька Сьюзан від злості збожеволіє… Сьюзан, яка досі не може запам’ятати, що він ненавидить горішкив глазурі. А якщо він піде й домалює вуса ангелику на календарі в її кімнаті? Він завжди ненавидів того товстого, рожевого ангелика, який усміхався від вуха до вуха, бо він схожий на Сіссі Флегг, яка усій школі розповіла, що Джем Блайт за нею сохне. За нею! Сіссі Флегг! А Сьюзан казала, що той ангелик дуже милий.

А якщо він зніме скальпель з ляльки Нан? А якщо він розіб’є носи Ґоґу чи Маґоґу… або обом? Можливо, хоч так мама побачить, що він уже не дитина. От тільки дочекайтеся наступної весни! Він роками приносив їй травневі квітки, відколи йому виповнилося чотири… а от наступної весни – дзуськи. Ні, сер!

А якщо він з’їсть багато маленьких зелених і недостиглих яблук і захворіє? Можливо, хоч це їх налякає. А якщо він більше ніколи не митиме вух? А якщо він кривлятиметься до усіх у церкві наступної неділі? А якщо він підкладе гусеницю тітці Мері Марії? Велику смугасту волохату гусеницю! А якщо він втече в гавань і сховається на кораблі капітана Девіда Різа, а вранці відпливе з цієї гавані до Південної Америки? Хоч тоді вони пошкодують? А якщо він ніколи не повернеться додому? А якщо він поїде полювати на поморників до Бразилії? А тоді вони пошкодують? Ні, він може закластися, не пошкодують. Ніхто його не любив. У його кишені дірка. І нікому її зашити. А йому теж все одно. Він просто показуватиме цю дірку в Глені, щоб всі побачили, як його занедбали. Завдана йому кривда вирувала всередині.

Тік-так… тік-так… тік-так… цокав старий дідусевий годинник у коридорі, якого принесли до Інглсайду по смерті дідуся Блайта… Точний старий годинник, зроблений у ті дні, коли ще був час. Загалом Джем любив того годинника, але тепер… просто ненавидів. Йому здавалося, що той з нього сміється. «Ха-ха, час спати! Усі твої друзі ідуть до Гарбоу Маус, а ти – спати! Ха-ха… ха-ха…ха-ха!

Чому він має іти спати щовечора? Так, чому?

Сьюзан вийшла з дому, щоб піти в Глен, і стурбовано дивилася на маленький силует бунтаря.

– Не варто йти спати, поки я не повернуся, маленький Джеме, – поблажливо мовила вона.

– Я не піду спати сьогодні! – безстрашно відповів Джем. – Я втечу, ось так, стара Сьюзан Бейкер. Я збираюся піти й стрибнути в став, стара Сьюзан Бейкер.

Сьюзан не подобалося, коли її називали старою, навіть якщо то був маленький Джем. Вона залишила по собі напружену тишу. Його таки треба трохи виховувати. Креветка рушила за нею назирці, прагнучи хоч якогось товариства, а тоді повернулася й сіла на свої чорні лапки перед Джемом, але отримала хіба що сповнений болю хлопчачий погляд. «Забирайся! Сидиш тут на хвості й витріщаєшся на мене, як тітка Мері Марія! Киш! Не підеш, не підеш! То дістанеш!»

Джем метнув маленьку залізну тачку, що лежала поруч, і Креветка із жалісним зойком миттю щезла в сховищі шипшинових кущів. Тільки погляньте! Навіть кіт цієї сімейки його ненавидів. І кому потрібне таке життя?

Він взяв цукерку-лева. Нан з’їла хвоста й ще чверть цукерки, але то досі був лев. Можна було його з’їсти. То міг бути останній лев, якого він би з’їв. Коли Джем доїв лева й облизав пальчики, став думати, що ж йому робити. Думати – це єдине, що може робити людина, якщо усе інше їй заборонено.