Читать книгу Енн з Інглсайду - Люси Мод Монтгомери, Kate Harper - Страница 8

– У нього буде велика компанія…він сам не залишиться… нас четверо… і ще приїдуть мої племінниця і племінник з Монреаля. Хтось говорить, а хтось робить.

Огрядна й весела пані лікарка Паркер широко посміхнулася до Волтера… який невпевнено усміхнувся у відповідь. Він ще не міг визначити, незважаючи на ці усмішки й доброзичливість, подобається йому пані Паркер чи ні. Якось її було забагато. А от лікаря Паркера він любив. А щодо «нас чотирьох», племінницю та племінника з Монреаля – він їх ніколи не бачив. Лоубрідж, місце, де жили Паркери, розташувалося за шість миль від Глену, Волтер там ніколи не був, а пан лікар та пані лікарка Паркери та пан лікар та пані Блайт частенько навідувалися одне до одного. Тато з лікарем Паркером були чудовими друзями, хоча у Волтера, як і колись, складалося враження, що мама добре справлялася й без пані Паркер. Навіть у шість років Волтер, як усвідомила Енн, помічав те, що іншим дітям було зовсім невидиме.

Волтер також не був певен, чи справді хоче поїхати в Лоубрідж. Деякі візити були неймовірні! Подорож в Ейвонлі… ох, як то було весело! А ніч з Кеннет Фордом у старому Будинку Мрії була ще веселішою! Хоча навряд чи ту подорож можна було назвати візитом… Будинок Мрії завжди здавався другим домом для маленького дитинчати з Інглсайду. Але поїхати в Лоубрідж на цілих два тижні серед незнайомців – це зовсім інша справа. Однак, схоже усе уже вирішено. Волтер чомусь так відчував, але не міг пояснити, а таткові й мамі така домовленість дуже навіть сподобалася. Волтер з сумом і тривогою дивувався, чи справді вони хочуть позбутися всіх своїх дітей? Джема два дні тому забрали в Ейвонлі, а перед тим він чув, як Сьюзан тихцем говорила щось про те, щоб «послати двійнят до пані Маршал Елліотт, коли настане час». Який час? Тітка Мері Марія на щось дулася й казала, що вона «чекає, коли усе закінчиться». На що вона чекає? Волтер поняття не мав. Але у повітрі Інглсайду витав аромат таємниць.

– Я заберу його завтра, – сказав Гілберт.

– Наші молодшенькі будуть тільки раді, – мовила пані Паркер.

– Дуже люб’язно з вашого боку, направду, – відповіла Енн.

– То все на краще, безсумнівно, – таємничо сказала Сьюзан Креветці на кухні.

– Дуже мило з боку пані Паркер забрати Волтера з наших плечей, Енні, – мовила тітка Мері Марія, коли Паркери пішли. – Вона сказала мені, що дуже до нього прив’язалася. У людей такі дивні прихильності, хіба ні? Ну, можливо тепер я зможу хоча б два тижні ходити до ванни без ризику наступити на дохлу рибину.

– Дохла рибина, тітонько! Ви маєте на увазі, що…

– Саме це я і маю на увазі, Енн. І так завжди. Дохла рибина! Ти колись ставала босою ногою на дохлу рибу?

– Ні… але як…

– Волтер зловив форель вчора ввечері й поклав її у ванну, щоб вона ще пожила, пані лікарко, люба, – безтурботно пояснила Сьюзан. – Якби вона там лишилася, все було б добре, але її хтось витягнув, і вночі вона здохла. Звичайно, якщо всякі тут ходять босими ногами…

– Я встановлю за правило ніколи ні з ким не сваритися, – мовила тітка Мері Марія, а тоді встала й вийшла з кімнати.

– Вона мене не зачепить, я певна, люба пані лікарко, – сказала Сьюзан.

– Ох, Сьюзан, вона вже трохи грає на моїх нервах… але я не реагуватиму, доки все не закінчиться… Яка то гидота – стати на мертву рибу…

– А хіба дохла риба не краща за живу, мамусь? Дохла риба не крутитиметься, як вуж на сковорідці, – мовила Ді.

Оскільки правда таки виплила назовні, пані та служниця Інглсайду залилися сміхом.

Так і сталося. Проте Енн тієї ночі таки поділилася з Гілбертом своїми переживаннями, чи буде Волтер щасливий у Лоубріджі.

– Він дуже чутливий, а ще в нього добре розвинена уява, – сумно зауважила вона.

– Аж надто, – відповів Гілберт, який від втоми просто валився з ніг і, за словами Сьюзан, приймав пологи в трьох породіль. – Розумієш, Енн, я вірю, що ця дитина боїться піднятися наверх у темряві. Кілька днів проживання з малими Паркерами підуть йому тільки на користь. Він повернеться додому зовсім іншою дитиною.

Енн нічого не відповіла. Без сумніву, Гілберт мав рацію. Волтеру без Джема було самотньо. Як і в той час, коли народився Ширлі, добре було б залишити Сьюзан якомога менше обов’язків, як от доглядати за домом і терпіти тітку Мері Марію… чиї два тижні плавно перетворилися в чотири.

Волтер у ліжку не стулив очей, намагаючись позбутися надокучливих думок про те, що завтра йому доведеться поїхати й проміняти життя без дисципліни через якісь примхи. У Волтера була дуже багата уява. Уява стала для нього великим білим скакуном, як на картинці, що висить на стіні, на якому він міг мандрувати вперед чи назад у часі та просторі. Наближалася Ніч… Ніч, наче високий темний ангел з кажанячими крильми, який жив у лісах пана Ендрю Тейлора на півдні схилу. Іноді Волтер запрошував її на гостину… іноді уявляв так чітко, що починав боятися її. Волтер драматизував і персоніфікував усе у своєму маленькому світі… Вітер, що шепотів йому історії вночі… Мороз, що схопив квітки в саду… Роса, срібна й тиха… Місяць, який він, здавалося, міг би зловити, якби тільки видерся на вершечок того далекого пурпурового пагорба… Туман, що виходив з моря… і величне Море, яке завжди змінювалося й водночас залишалося незмінним… темні таємничі морські припливи та відпливи. Усе для Волтера було реальним. В Інглсайді, Впадині, кленовому ліску, Болоті й узбережжі було повно ельфів, водяників, лісових мавок, русалок і гоблінів. Чорний алебастровий кіт на каміні в бібліотеці насправді був чарівником. Він прокидався вночі й бродив домом, виростаючи до неймовірних розмірів. Волтер занурився з головою в постіль і затремтів. Він завжди лякався власних вигадок.

Можливо, тітка Мері Марія мала рацію, коли казала, що він «надто нервова дитина», хоча Сьюзан ніколи не пробачить їй цих слів. Можливо, тітка Кітті МакГрегор з Верхнього Глена, яка, як то кажуть, «має дар до провидінь» мала рацію, коли якось подивилася в сірі туманні Волтерові очі з довгими віями й сказала: «у нього стара душа в молодому тілі». Буває, що стара душа знає більше, ніж юний розум може усвідомити.

Волтеру вранці повідомили, що після обіду тато відвезе його до Лоубріджа. Він нічого не сказав, але під час обіду на нього нахлинуло відчуття задухи, він швиденько опустив очі, аби приховати раптовий приплив сліз. Однак було запізно.

– Ти ж не збираєшся тут плакати, Волтере? – тітка Мері Марія промовила це таким тоном, наче репутація шестирічної дитини буде заплямована такими слізьми. – От що я не люблю, так це зарюмсаних дітей. І ти не доїв м’яса.

– Це сало… сало, – Волтер хоробро закліпав, та все ще не наважувався підняти погляд. – Я не люблю сала.

– Коли я була дитиною, – сказала тітка Мері Марія, – мені не дозволяли казати, що я люблю, а що ні. Що ж, можливо, пані лікарка Паркер вилікує ці твої хворобливі ідеї. Вона була з сім’ї Вінтерів, мені здається… чи Кларк? …ох ні, вона певне Кемпбелл. Але що Вінтери, що Кемпбелли одним миром мазані, вони нісенітниць не потерплять.

– Ох, будь ласка, тітко Мері Марія, не лякайте Волтера переїздом до Лоубріджа, – мовила Енн, і в глибині її очей засвітився маленький вогник.

– Вибач, Енні, – напрочуд покірно відповіла тітка Мері Марія. – Звичайно, я не повинна забувати, що не маю жодного права намагатися хоч чомусь навчати твоїх дітей.

– Пішла б вона! – промимрила Сьюзан, виходячи з кімнати за десертом… улюбленим королівським пудингом Волтера.

Енн відчувала провину. Гілберт кинув на неї швидкий докірливий погляд, натякаючи, аби вона була терплячою до бідолашної самотньої старшої пані.

Гілбертові також було кепсько. Усі знали, він цього літа страшенно перепрацювався, і, можливо, мусив визнати, що тітка Мері Марія була ще тою занозою.

Енн вирішила, що осінню, якщо все буде добре, вона хоч-не-хоч відправить його на місяць полювати на бекасів у Нову Шотландію[6].

– Як Вам смакує чай? – з нотками каяття поцікавилася вона в тітки Мері Марії.

Тітка Мері Марія стиснула губи.

– Надто слабкий. Та це не має значення. Кому яке діло, подобається бідолашній старій жінці чай чи ні? Хоча деякі люди вважають, що я хороша співрозмовниця.

Яким би не був зв’язок між цими двома реченнями, що їх озвучила тітка Мері Марія, Енн відчула, що не має сил розбиратися в цьому. Вона раптом дуже зблідла.

– Думаю, мені треба піднятися нагору й прилягти, – сказала вона й встала з-за столу. Голова їй трішки закрутилася. – І я думаю, Гілберте… тобі краще не залишатися надовго в Лоубріджі… і варто зателефонувати панні Карсон.

Вона поцілувала Волтера на прощання, як зазвичай і поспіхом… так, наче й зовсім про нього не думала. Волтер не плакатиме. Тітка Мері Марія поцілувала його в чоло… Волтер найбільше ненавидів, коли його цілували в чоло… і сказала:

– Добре поводься за столом у Лоубріджі, Волтере. Не будь жадібним. Інакше до таких неслухняних дітей приходить Великий Чорний Чоловік з великою чорною торбою й запихає їх туди.

Здається, тоді Гілберт вийшов запрягати Сірого Тома й цього не почув. Вони з Енн твердо стояли на тому, що власних дітей такими оповідками лякати не будуть, та й іншим не дозволять. Сьюзан це почула, оскільки прибирала зі столу, а тітка Мері Марія так і не дізналася, яким дивом вона врятувалася від соусниці та її вмісту, які могли полетіти в її голову.