Читать книгу Не озирайся і мовчи - Макс Кідрук - Страница 11

Вони побачилися знову через три дні, у вівторок, 8 березня.

Після обіду Марк зайшов до Ніки Терлецької з 8-Б і звично простовбичив на килимку в коридорі, доки дівчина списувала домашнє завдання з алгебри. Неповні квадратні рівняння та теорема Вієта – нічого складного. Марк, особливо не напружуючись, розв’язав усі вправи вчора на великій перерві після четвертого уроку (він міг би дати списати на наступній перерві, проте звично напросився принести завдання Ніці додому).

О пів на третю хлопець вийшов із під’їзду та, стараючись не дивитися на темну пляму за кілька кроків від ґанку, закрокував до пішохідного переходу. З північного боку до готелю «Мир» тулилися одноповерхові фастфуд-ресторанчик «Тандир хаус» і мінімаркет «Кошик». Пропускаючи автомобілі, Марк пробігся очима по вітринах і на розі за «Кошиком» наштовхнувся поглядом на Соню. Поруч неї стояла довгокоса шатенка у джинсовій куртці та спідниці до землі – Марта з 8-Б. Марк поправив окуляри та примружився. Ні, йому не здалося: дівчата курили.

Коли хлопець перейшов на інший бік, подруги попрощалися, і Марта рушила вгору по Міцкевича. Соня теж намірилася йти, проте помітила Марка. Вона швидко викинула цигарку й стала чекати.

Минулі три дні стояла гарна погода, вдень повітря прогрівалося до +15 °C, тож Соня була вдягнена в легку кофту та двобічну жилетку зі штучного хутра з капюшоном; іржаво-каштанове волосся зібране у хвостик під потилицею.

– Привіт!

Соня заштовхала руки до кишень жилетки й виставила лікті, перегороджуючи шлях до Пластової. Хлопець зупинився.

– Як справи?

– Нормально. Як твій телескоп?

– У вихідні хочу знову витягти на дах.

Кілька секунд вони й дивилися, й не дивились один на одного: ковзали поглядами по обличчях, уникаючи зазирати в очі. Відчувалося, що Соні щось крутиться на язикові. Зрештою вона озвалась:

– Це було там? – кивнула в бік облупленої дванадцятиповерхівки.

Марк не став озиратися та дурнувато перепитав:

– Що саме?

– Адріан привселюдно наклав у штани! – Соня закотила очі. – Не тупи! Ти знаєш, про що я.

– Там, – насупившись, буркнув хлопець.

– Було страшно?

Марк промовчав. На мить йому закортіло відіпхнути дівчину й піти, проте в голові все жахливо змішалося: як завжди зваблива й недосяжна Терлецька, нещодавнє Сонине привітання із днем народження, спогади про Гришину. Ноги мовби приросли до землі.

Не дочекавшись відповіді, дівчина продовжила:

– Дуже нервував у слідчого?

– Ні. Обидва рази зі мною була мама. Поліція не має права допитувати неповнолітніх без дозволу батьків. На першому допиті з нами ще Пап’є-Маше сиділа. І ще шкільний психолог. Це більше тупо було, ніж страшно.

Через надмірне захоплення тональними кремами й пудрою заступницю директора, завуча з навчально-виховної роботи сорокавосьмирічну Аллу Іванівну Горщар у школі називали Пап’є-Маше. Шкіра на її обличчі незмінно нагадувала пожований папір для аплікацій.

– А слідчий був чоловік чи жінка? Він запитував, чи це не ти її скинув із даху?

Марк утягнув щоки та закотив очі – невже так складно зрозуміти? – потім ступив убік, щоб обійти дівчину.

– Не хочу про це говорити.

Соня розчаровано зітхнула.

– Пробач. Ти додому?

Хлопець витримав паузу, потім, уже на ходу, кинув через плече:

– Ага.

– Я теж.

Дівчина розвернулася та поруч Марка попростувала Пластовою в напрямку школи. Хвилину обоє не озивалися, проте Соню аж розпирало зсередини: вона щойно розмовляла з Мартою, дізналася багато цікавого й просто не могла мовчати.

– Знаєш, чому вона зістрибнула?

Після повторного допиту (як сказали його матері: для уточнення обставин) Марк доклав зусиль, щоб викинути Гришину з голови, і направду не хотів знати, що стало причиною самогубства.

– Послухай, я не маю…

– Вона зустрічалася з Центнером, – видала Соня.

Марк зупинився так різко, неначе налетів на невидиму стіну.

– Із Центнером?! Ти гониш!

Артем Бродовий на прізвисько Центнер був найкращим другом Тохи Шпакевича. Вони вчилися в різних класах, навіть однолітками не були (Бродовий навчався у 9-Б, Тоха був на рік старшим), однак жили неподалік, товаришували ледь не з пелюшок і разом грали у шкільній баскетбольній команді. Центнером Артема обізвали з очевидних причин: у свої п’ятнадцять він не поступався Шпакевичу в зрості та важив дев’яносто п’ять кілограмів. Словом, кабан був іще той.

– Анітрохи! Це правда!

– То Юля… – Марк не стримався й скривився, – стрибнула через нього?

Йому не вдавалося уявити їх поряд. Тендітна, мініатюрна Гришина – коротке каре, окуляри, сріблясті брекети, що ледь проступали під блукаючою посмішкою, – й дебелий Центнер із кучмою кучерявого волосся, чорного й цупкого, немов бичача шерсть, і всіяним прищами підборіддям. Було неймовірно важко змиритися з думкою, що така мила білявка пішла з життя через того примата.

– Напевно, так, – відповіла Соня, – там ще не все зрозуміло. Зараз у поліції вивчають їхню переписку, проте вони зустрічалися, це однозначно. Марта говорить, що в них навіть дійшло до сексу.

Маркова щелепа відвисла.

– Центнер її зґвалтував?

– Ні! – Соня аж підскочила на місці. – Господи! Дурень! Дослухай. У них дійшло до сексу, вони роздяглися, а потім Гришина побачила його член і злякалася. – Марк знову роззявив рота, постояв кілька секунд із роззявленим, після чого стулив, нічого не запитавши. Дівчина придушила недоречну посмішку. – Ну, ти зрозумів, це ж Центнер. І Гришина. Уявив? Вона не члена злякалася, вона злякалася, що буде боляче, і втекла. Після того Центнер почав її гнобити, писав у приват бридоту всяку, писав, що вона товста корова та що він усім про це розкаже.

– Він дебіл, – серйозно констатував Марк.

– Та це й без того зрозуміло, – погодилася Соня.

Марк пригадав кругле Юлине обличчя.

– І вона не товста!

– Ну, це дуже відносно. Вона, може, й думала, що не товста, проте коли хлопець каже тобі в обличчя, що ти товста корова, то…

– Але хіба це причина для того, щоб покінчити з життям?

– Це не все. Гришина згодом передумала та спробувала помиритися. Запропонувала Центнеру спробувати ще раз. Пообіцяла, що зробить усе, як він хоче. А він із неї посміявся, і почав мутити з Терлецькою.

Маркові здалося, наче хтось узявся підпалювати запальничкою нервові закінчення внизу живота. Він відвів погляд, потім скоса зиркнув на Соню, намагаючись вловити, чи зауважує вона біль і розчарування на його обличчі. Дівчина зберігала спокій, вдаючи, що не помічає Маркової раптової блідості.

– І що? – витиснув хлопець.

– Вони не по-справжньому мутили, просто зависали разом, тільки щоб побісити Гришину. Центнер спеціально повів Терлецьку додому, роздягнувся до пояса, зробив із нею селфі під ковдрою та скинув Гришиній, – голос Соні раптом ніби сплющився. – У тій самій кімнаті, з якої вона втекла… Це було в середу ввечері, 23-го. Всю ніч Гришина сиділа у VK і лазила по групах про самогубство, всякі ці «Сині кити», ну, ти чув, коротше… Що сталося наступного ранку, ти знаєш краще за мене.

Марк довго не відповідав. Потім тихо мовив:

– Це неправильно. Так не мало бути.

Маркові, як і Соні, багато чого не було відомо. Наприклад, що Оксані Гришиній, Юлиній мамі, у грудні виповнилося тридцять два, тобто, що вона народила Юлю у віці, коли материнський інстинкт постійно конфліктує з іншими почуттями, коли слово «матір» не завжди видається важливішим за слово «жінка» та в разі вимушеного вибору між жертвуванням часу для дитини та уриванням його собі гормони нерідко схиляють до останнього; що рідний батько покинув Юлю за день до її третього дня народження, а вітчим, із яким Оксана одружилася через рік, не переймався вихованням зовні тихої й слухняної падчерки; що Юля не мала друзів, окрім якихось дивних, далеких і часто фейкових акаунтів у мережі, і що дівчина вже майже півроку «зависала» у спільнотах і групах, де самогубство проголошували актом звільнення, заледве не героїчним кроком до таємничої, більш досконалої форми буття.

– Марта говорить, що Юля перед стрибком записала на відео послання до Центнера. Проте ніхто не знає, що в ньому. Телефон зараз у слідчих.

Вони продовжували стояти, розмірковуючи кожен про своє, приблизно посередині між готелем «Мир» і 15-ю школою.

Несподівано Соня подивилася назад, на багатоповерхівку на Міцкевича, й озвалася:

– Не роби їй домашніх завдань.

Спочатку червоні плями з’явилися на шиї. Під вилицями вони зійшлися й суцільним фронтом поповзли на щоки, піднявшись аж до скронь. За мить Маркові вже здавалося, наче від жару, яким спалахнула шкіра голови, ворушиться волосся. Упродовж кількох секунд хлопець зважував, чи варто віднікуватися, проте швидко збагнув, що Соня чудово розуміє, про що каже.

– Чому? – хрипко запитав він.

– Не треба.

– Чому? – підвищив голос Марк. Так ніби від того, як грізно він повторить запитання, залежало, має він рацію чи ні.

– Про це не напишуть у книжках про зорі, але більше не роби. Вона це не цінує.

Марк розвернувся та подався в бік школи.

– Їй на тебе насрати! – кинула Соня навздогін.