Читать книгу Не озирайся і мовчи - Макс Кідрук - Страница 14

Четвертий поверх зяяв пусткою. Марк не вистромлювався з ліфта. Лише трохи почекав, отупіло розглядаючи щиток із лічильниками електроенергії на стіні навпроти, а потому натиснув «двійку».

«Що я роблю?.. Навіщо це?..»

На другому поверсі – так само порожньо. Двері прогуркотіли, і ліфт поїхав на шостий.

У коридорі шостого поверху не виявилося світла, і Марк мусив напружитися, щоб приглушити зойк, який рвався крізь горлянку. Він раптово зрозумів, що його нерви натягнуті до дзенькоту. Хлопець похапцем натиснув «двійку» та поїхав донизу.

По-справжньому страшно стало, коли кабіна із другого поверху почала підніматися на восьмий. Тієї миті Марк повністю осягнув сутність сказаного Сонею: якби ти повірив, ти б запитав, як повернутися.

(як звідти повернутися?)

Хлопець спробував уявити, що вона зараз робить. Чекає на першому поверсі? Пішки піднімається до себе на дев’ятий? Дурня якась! Невже вона не розуміє: якщо він проїде всі ці поверхи й у результаті нічого не станеться, то лише глузуватиме з неї. Марк пригадав обличчя дівчини: вона не насміхалася з нього й однозначно не очікувала на насмішки над собою. Соня вірила в те, що розповідала.

Страх ковзнув стінками грудної клітини, забився, наче пташка у клітці.

Ліфт досягнув восьмого поверху, двері відчинилися, і Марк відсахнувся, вдарившись спиною об стіну кабіни. Та вже наступної миті тіло залило відчуття полегшення. У коридорі, за дверима ліфта, загорнувшись у кошлатий махровий халат кремового кольору, стояв Арсен.

– Марку?

– Діду?

Кількасекундна мовчанка. Марка тіпало від холоду та переляку. Хлопцю кортіло кинутися вперед й затиснути діда в обіймах, але він знав, що Арсен фізично неспроможний обійматися. Хлопець лише ковтнув слину та винувато кліпнув. Арсен не кліпав і зрештою, ледь вигнувши брову, озвався:

– Я можу поцікавитись, чому ти о третій ночі доламуєш ліфт у нашому під’їзді?

Виходячи з квартири, Марк так і не вирішив, що говоритиме, коли його заскочать, тож зараз, бачачи діда перед собою, не вигадав нічого кращого, крім ляпнути:

– Ні, не можеш.

А тоді, збагнувши, як по-дурному прозвучала відповідь, пирснув.

На Арсеновім обличчі не ворухнувся жоден м’яз, він тільки нахилив голову та безбарвним тоном проказав:

– Зрозумів.

Марк посерйознішав.

– Діду, тут таке… я просто не… ми типу це, ну…

«Ми?» – подумав Арсен. Потому відступив від ліфта й махнув рукою в бік квартири.

– Шуруй у ліжко. Завтра зранку поговоримо.

Утягнувши голову, хлопець прошмигнув до своєї кімнати, мигцем скинув футболку та джинси й пірнув під ковдру. Серце калатало, втім, Марк мусив закусити ковдру, щоб не розреготатися.

(я можу поцікавитись, чому ти о третій ночі доламуєш ліфт?)

(ні, не можеш)

Арсен не квапився повертатися до спальні. Не вмикаючи світла, зайшов до кухні, відкрив холодильник, дістав пакет із томатним соком, налив півсклянки. Потому повернувся до вхідних дверей і, зробивши ковток, став чекати. За хвилину з горища долинуло розмірене гудіння електричного двигуна – ліфт почав опускатися. Кабіна зупинилась на першому поверсі й за мить посунула назад. Арсен відчинив двері квартири та, не переступаючи поріг, вистромив голову – так, щоби бачити цифрове табло над ліфтовими дверима, на якому, блимаючи, змінювалися зелені цифри: 5… 6… 7… 8… Ліфт зупинився на дев’ятому.

Арсен виждав, поки Соня зайшла до своєї квартири, і тільки тоді тихо причинив за собою двері.

Буває, люди витискають усмішку губами, залишаючи очі серйозними, а брови, ніс чи підборіддя – напруженими. Посмішка тоді має вигляд несправжньої, неначе намальованої на приклеєному до підборіддя папірці. Коли Арсен, тримаючи в долонях запітнілу склянку із соком, крокував темним коридором до спальні, все було якраз навпаки: тонкі губи злипалися в безкровну риску, зате решта обличчя – світло-сині очі, ледь роздуті ніздрі та дужки неглибоких зморшок довкола рота – всміхалася.

За сніданком він жодним словом не обмовиться про нічну пригоду.