Читать книгу Не озирайся і мовчи - Макс Кідрук - Страница 18

Марк напівлежав, тримаючи на колінах розгорнуту книгу. Читав або радше намагався вчитатися у «Структуру космосу» Браяна Ґріна. Розділ, на якому він застряг, мав назву «Замерзла річка». За майже сорок хвилин хлопець просунувся від початку аж на чотири сторінки. Ґрін писав дивовижні речі. Наприклад, що класичне – буденне – уявлення про час як про річку, що несе нас від одного моменту до іншого, є хибним. Акуратні роздуми, засновані переважно на загальній теорії відносності Ейнштейна, вели до уявлення про простір-час як про монолітну брилу льоду із намертво вмороженими в неї моментами. Марк раз за разом перечитував відточені до блиску аргументи, одначе ніяк не міг освоїтися, змиритися із твердженням про те, що минуле, теперішнє та майбутнє – це лиш ілюзії. Що події, які складають «замерзлий» блок простору-часу, є «позачасовими», вони просто існують, і все, як-от існують його школа чи будинок, у якому вони купили квартиру. Відповідно, як похід зі школи додому не знищує школу та не створює багатоповерхівку, так і рух із минулого в майбутнє не руйнує минулого та не формує майбутнього! Хлопець знову – мабуть, учетверте – перечитав Ґрінові докази. Протиріч не виявив, але й не розібрався в них остаточно. І річ не в тім, що йому не вистачало знань. Завдяки раніше прочитаним книгам Марк у свої чотирнадцять загалом розумів теорію відносності. Проблема полягала в іншому: за кулісами в голові незмінно товклися думки, що відволікали. Чому Соня ховалася, коли він зайшов до під’їзду? Не хотіла його бачити чи не хотіла, щоб він побачив те, що вона робитиме? Чому в ліфті, якого ніхто не викликав, але який піднявся на десятий поверх, нікого не було? Чи може бути правдою розказане дівчиною? Марк морщив лоба: факти вказували на те, що не може. Вона все вигадала, прочитала в Інтернеті й вирішила над ним позбиткуватися. А потім він переводив погляд на розгорнуту книгу та морщився ще більше. Авторитетний фізик, професор Колумбійського університету доводив, що плин часу – чи не найбільш фундаментальне серед інтуїтивних уявлень людини про світ, яке донедавна здавалося хлопцю абсолютно непохитним, – це фікція. Обман. Чуттєва ілюзія.

Ті думки були наче сверблячка поміж лопаток.

Двері тихо рипнули, й до кімнати зазирнув Арсен.

– Як минув день, книгогризе?

– Нічого. Як завжди.

Хоча яке там «як завжди». У хлопця чухався язик від бажання розповісти про сліди побоїв на Сониному обличчі та, певна річ, про ліфт.

Дід переступив поріг і застиг, упершись плечем у стіну. Він мав утомлений вигляд, і Марк із жалем вирішив, що поговорити сьогодні не вдасться.

– У школі все нормально?

– Так.

– Добре. Домашку зробив?

– Ага.

Із того як Марк затримав погляд і як розтягнуто, знехотя промовив своє «ага», Арсен збагнув, що онукові щось муляє. З півусмішкою, що ледь підсвітила втомлене лице, він присів на край ліжка. Марк згорнув «Структуру космосу» та підібгав ноги під себе.

– Як книга? Не заскладна? – запитав Арсен.

Тілом хлопця прокотилася тепла лоскітлива хвиля, наче хтось розтер зведені судомою мязи. Він радів, що дід залишився, і з насолодою всотував тепло та шовковисту важкість його голосу.

– Не складна, – відповів. – А ти читав її?

– Так.

– І ти віриш, що рух часу – ілюзія?

Арсенова посмішка проступила виразніше.

– Уявляю, як важко заштовхати в голову таку ідею, але я думаю, що так. Точніше – я не маю чого заперечити. Тут, – він тицьнув пальцем у книгу, – немає вичерпної відповіді на запитання, що таке час. Проте Ґрін переконливо доводить, що наше сприйняття часу суб’єктивне та неправильне, що час – це щось значно більше, ніж здається із повсякденного досвіду.

– Але як таке може бути?

Арсен узяв книгу до рук, розгорнув, перегорнув кілька сторінок.

– Ну, є така річ, як ентропія. Боюсь, ти поки що не зрозумієш, що це таке, проте…

Марк випнув підборіддя.

– Чому не зрозумію?

– Бо це складно.

Хлопець гмикнув.

– Складніше за теорію відносності?

Дід ствердно хитнув головою.

– Я сам усвідомив, що таке ентропія, лише коли мені перевалило за тридцять. Але гаразд: по-простому, ентропія – це міра безладу в системі. От уяви… – Він зиркнув на онука. – Що ви зараз читаєте на зарубіжній?

– Екзюпері, «Маленький принц».

– Ага. От уяви, що ти роздрукував «Маленького принца» на принтері, отримав триста сторінок і акуратно склав їх у пачку за порядком – від першої до трьохсотої. На початку пачка повністю впорядкована, а отже, ентропія «Маленького принца» мінімальна. Тепер уяви, що ти взяв і підкинув пачку так, щоб аркуші розлетілися кімнатою, – Арсен змахнув руками, показуючи, як розлітаються аркуші, – після чого, не сортуючи, згріб їх докупи. Аркуші змішаються, пачка вже не буде впорядкованою, хоча окремі фрагменти тексту все ще залишатимуться читабельними. Якщо ти ще раз розкидаєш і збереш аркуші, пачка стане ще більш невпорядкованою. Із кожним підкиданням «Маленький принц» ставатиме все більш безладним, аж поки аркуші не змішаються так, що наступні підкидання просто переставлятимуть їх місцями, але не посилюватимуть безладу. У такому разі говорять, що система досягла максимальної ентропії, розумієш?

Марк кивнув.

– У природі діє фундаментальний закон, – продовжив Арсен, – за яким усі процеси у всесвіті відбуваються лише в бік збільшення ентропії, тобто в бік зростання безладу. – Він поклав книгу на ліжко. – Як це пов’язано з часом? Ентропія дає змогу пояснити, чому ми старіємо, але ніколи не молодіємо, чому чашка падає зі столу й розбивається на друзки, але друзки ніколи не склеюються та не залітають назад на стіл. І через це виникає ілюзія стріли часу. Ентропія робить неможливими певні зворотні процеси, а тому нам здається, ніби час має напрям – від минулого до майбутнього. Проте розуміння, що якісь процеси можуть відбуватися, а якісь не можуть, не є доказом того, що час плине.

– Це якась фантастика, діду.

– Ніхто не обіцяв, що буде легко, – засміявся Арсен, та посмішка майже відразу провалилася у позіх; він ледве встиг прикрити рота долонею. – Як щось не розумітимеш – питай. Книга непроста, проте там не знайдеться нічого непідйомного, ти розберешся.

Хлопець кивнув. На кілька секунд вони замовкли. Арсен уже налаштувався йти, коли Марк, тручи перенісся, озвався:

– Діду…

– Що?

– А паралельні світи існують?

Арсен поводив кістлявими, з ледь припухлими від артриту пальцями по потилиці.

– Це абстрактне запитання. Спершу треба з’ясувати, що ми називаємо паралельним світом. Що робить такий світ інакшим і відрізняє від нашого?

Марк насупився.

– Ну, не знаю, наприклад… – затнувся хлопець, здивовано виявивши, що не має уявлення, чим із точки зору науки паралельна реальність повинна відрізнятися від непаралельної.

– Світ, у якому діють інші фізичні закони? – припустив Арсен.

– Можливо.

– Приховані просторові виміри?

Марк двічі поспіль смикнув плечима.

– Не знаю, діду.

– Ти, мабуть, уявляєш паралельні світи подібними до нашого, проте трохи інакшими. У якомусь замість 15-ї школи ти ходиш, наприклад, до 12-ї, в іншому – замість телескопа ми подарували тобі на день народження велосипед. Так?

– Десь так, – погодився Марк.

– Навряд чи такі світи існують. Особисто я в це не вірю. Не тому, що це безглуздо (є теорії, в яких ідеться про існування таких світів), а тому, що немає навіть гіпотетичної можливості підтвердити чи спростувати їхнє існування. Тобто розмови про них – марнування часу. Я би швидше повірив у паралельні виміри, в те, що простір довкола нас не три-, а чотиривимірний, а то й із ще більшою розмірністю, а ми з якоїсь причини не взаємодіємо з цими вимірами. Бо якщо такі виміри існують і всередині них щось є, ми могли б це з’ясувати.

Марк нашорошив вуха.

– Як?

Арсен нахилився до столу, попорпався в шухляді, витягнув блокнот і вирвав із нього аркуш.

– Подай мені яблуко, – тицьнув на червоне яблуко на підвіконні біля Марка. – Тепер дивись: уяви, що ми з тобою двовимірні істоти й живемо у двовимірному просторі. Ось тут. – Він показав онукові аркуш, тримаючи його горизонтально. – Усі процеси нашого світу розгортаються в межах цього аркуша: у нас є лише ліворуч-праворуч, вперед-назад, але немає вгору-вниз, тобто ми не маємо жодного уявлення про тривимірну реальність навколо нас. Тепер візьмемо яблуко з тривимірного світу. – Вільною рукою Арсен підняв фрукт до аркуша, поставив навпроти. – Припустимо, 3D-яблуко вільно протинає наш двовимірний простір. – Він поводив яблуком угору-вниз поруч із аркушем, показуючи, як воно могло би проходити крізь нього. – Подумай і скажи: що під час руху яблука крізь блокнотний аркуш бачитимуть мешканці аркуша?

– Кружечок, – відповів Марк. – Вони бачитимуть зріз!

– Так. Але не простий кружечок. Для мешканців двовимірного світу яблуко матиме вигляд плоского об’єкта приблизно круглої форми, який, по-перше, виник із нізвідки, а по-друге, в міру свого просування крізь папірець спочатку більшатиме, розростатиметься, а потім зменшуватиметься, аж доки не зникне. Схопив ідею?

– Ага.

– Добре. А тепер аналогічний уявний експеримент проведемо для нашого світу. Наш простір – тривимірний. Ми припускаємо, що існує додатковий, четвертий, вимір, про який нам нічого не відомо, а в ньому, відповідно, існують чотиривимірні тіла. Якщо раптом чотиривимірне тіло потрапить у наш простір, то, як і в ситуації з яблуком, ми бачитимемо зріз. От тільки у нашому випадку він буде тривимірним чимось, що безперервно змінює свої розміри та форму. – Арсен зіжмакав блокнотний аркуш і вклав яблуко в онукову долоню. – На жаль, до цього часу ніхто нічого подібного не бачив.

– Тобто наука заперечує існування паралельних вимірів? – запитав Марк.

Арсен заперечно помотав головою.

– Наука не заперечує того, чого не знає. Якщо хтось коли-небудь стикнеться із паралельним світом, завданням науки буде пізнати й описати його. Ніщо не впорається із цим краще за науковий метод. Але, повторюсь, допоки ніхто з такими світами не стикався.

Якийсь час Марк переварював почуте, потім заговорив знову:

– Тоді ще одне запитання: наш ліфт може підійматися без пасажира?

– Якщо його викликають – звісно. Він же виїжджає на поверх порожнім.

– А якщо його ніхто не викликав?

– Не розумію тебе.

Марк потер пальцем перенісся.

– Уяви ситуацію: хтось натиснув на кнопку зсередини, хоч насправді всередині ліфта пусто. Він поїде?

– У деяких старих ліфтах таке можливо. Можна, не заходячи до кабіни, нахилитися, натиснути кнопку й послати порожній ліфт на будь-який поверх. У нових – більш досконалі програми. Наприклад, із нашим ліфтом таке не пройде.

Марк ледь скривився. Це не зовсім те, чого він хотів. Коли ліфт стояв на п’ятому, двері були зачинені. Хлопець напевне знав: ніхто не нахилявся з коридору, щоб натиснути кнопку з «десяткою», проте не знав, як пояснити це дідові.

– Ні, це трохи не те…

Онук недооцінив діда.

– Ти маєш на увазі із зачиненими дверима? Тобто чи поїде ліфт, якщо натиснути кнопку зсередини, коли двері вже зачинилися, але щоб ніби як нікого не було в кабіні?

– Так!

– Хех, – Арсен замислився. – Думаю, ні, не поїде.

– Думаєш чи впевнений?

– Невпевнений, – зізнався чоловік. – Але, в принципі, можна перевірити. Ти ж пам’ятаєш, як працює наука.

– Пропонує гіпотези, які потім підтверджуються або спростовуються експериментом, – скоромовкою проговорив Марк.

– Правильно. – Дід прискалив око. – Якщо це тобі так важливо, можна організувати якийсь експеримент і перевірити, поїде ліфт чи ні.

– Це важливо, – закивав головою Марк.

Арсен уважно подивився на онука.

– Чому?

Хлопець не мав на меті щось приховувати, просто на той момент і розказувати, в принципі, не було чого.

– Ну-у так, просто цікаво.

– Тоді я до вихідних щось придумаю.

Дід побажав на добраніч і пішов, а Марк радів розмові з ним. В Арсена все було чітко, просто й основне – обґрунтовано. Не підкопаєшся. Втім, щось не давало спокою. Навіщо Соня все це придумала? Який сенс у її витівці? Якщо вона вигадала затію з ліфтом, для чого сама повторювала «ритуал»? Вона не могла знати, що Марк на слух розпізнає її катання між поверхами й стежитиме за нею. Чи все-таки могла? Й куди вона, врешті-решт, щезла?..

Соня з’явилася в мережі за чверть до півночі. Хвилин п’ять Марк телющився в екран, борючись із бажанням написати. Він досі почувався трохи винним, що не підтримав її, проте відклав планшет, не ввівши жодного символа. Він не хотів нав’язуватися. Та навіть якби й хотів, то не знав, що написати. Привіт, як справи? О, слухай, стосовно синців у тебе під очима – так і не поділишся, звідки вони прилетіли? Чи – не скажеш, де була сьогодні між четвертою дня та одинадцятою вечора?..

Засинаючи, вже майже впавши в обійми сну, Марк ще раз прокрутив у голові розмову з Арсеном. Ту її частину, що стосувалася паралельних світів і вимірів. Обривки фраз, набувши дивних візуальних форм, спливали перед його внутрішнім зором.

(якщо паралельний світ відшукають, завданням науки буде пізнати його)

(ніщо не впорається із цим краще за науковий метод)

(на жаль, до цього часу ніхто нічого подібного не бачив)

Ніхто нічого подібного не бачив…

А що як таки бачив?

Що як – це, звісно, нереально, та все ж – його дід помиляється?