Читать книгу Не озирайся і мовчи - Макс Кідрук - Страница 7

Наступної п’ятниці, 4 березня, Маркові виповнилося чотирнадцять. Вітати хлопця почали ще в ліжку, розбудивши на п’ять хвилин раніше, ніж зазвичай. Поки він тер очі й сонно посміхався, Яна з Віктором вручили синові Hous’івський світшот із велетенським зображенням черепа на грудях і написом «NO REGRETS: LIVE YOUNG, DIE FAST[7]», який іще тиждень тому навідріз відмовилися купувати. Після них прийшов Арсен і подарував онукові книгу Браяна Ґріна «Структура космосу. Простір, час і текстура реальності». Книгу Марк відклав, а у світшоті того самого дня пішов до школи.

Повернувшись зі школи, Марк швидко впорався із домашнім завданням і засів за «Героїв Меча та Магії V» – п’яту частину популярної покрокової стратегії від компанії «Ubisoft». З огляду на день у календарі хлопець вважав, що має повне право просидіти до ночі за улюбленою комп’ютерною іграшкою.

Утім, склалося по-інакшому. Марк щойно вибрав фракцію (як завжди – Ліга Тіней) і ледве встиг розпочати кампанію, коли двері кімнати розчинилися та на порозі виросла худорлява постать діда.

– Знову залип у свої стрілялки? – вдавано сердито мовив Арсен.

Марк відірвався від монітора, повернув голову.

– Це не стрілялка, діду!

– А матері хто допомагати буде?

– Але…

– Піди викинь сміття.

Хлопець гукнув достатньо голосно, щоб його було чути на кухні.

– Ма-а, що це за незнайомий мужик у нашій квартирі?

Яна не відповіла, Арсен стримав посмішку.

– Не намагайся викликати підмогу.

– У мене сьогодні день народження! – в голосі проступили нотки образи.

– Марш викидати сміття!

– Ну, діду, хоча б сьогодні…

– Не хочу нічого чути!

«Та що з тобою таке?» – Марк поставив «Героїв» на паузу та неохоче сповз із крісла.

Яна Грозан працювала вчителем української мови в одній із загальноосвітніх шкіл мікрорайону Північний і того дня мала лише три уроки.

Ще до Маркового повернення зі школи жінка почала готувати страви для завтрашньої вечірки. У коридорі, перед вхідними дверима, на хлопця чекав великий чорний пакет зі сміттям.

Демонстративно суплячись, Марк узяв пакет у праву руку, взув капці, відчинив двері й переступив поріг. Наступної миті пакет зі сміттям вислизнув з руки. На бетонну підлогу посипалися яєчна шкаралупа, картопляне лушпиння, блискуча від жиру кришка консервної бляшанки, проте хлопець нічого цього не помічав – немов заворожений він дивився просто перед себе.

– Що це? – Марк обернувся.

Двері розчахнуто навстіж. Дід – у проході. Мама, витираючи руки рушником, визирає з-за одвірка.

– Телескоп, – награно буденним тоном проказала Яна. – Такий, як ти хотів? Чи ні?

Хлопець уже встиг зрозуміти, що перед ним. Він давно просив у батьків телескоп. Крім того, достатньо добре орієнтувався в різних моделях, щоби збагнути: перед ним не той телескоп, який він хотів. Прилад здіймався над підлогою на півтора метра, майже повністю перегороджував сходовий майданчик і на вигляд важив не менше як п’ятнадцять кілограмів. Марк ковзнув поглядом по блискучій стійці й зупинив його на чорній оптичній трубі. Вона була короткою та дуже товстою. Схема Шмідта-Кассеґрена[8]. Місяців зо три тому дід пояснював йому її дію. Хлопчак спробував на око – з того місця, де стояв, бо підходити не наважувався, так ніби телескоп міг зникнути від необережного поруху, – визначити діаметр. Сантиметрів двадцять, не менше, тобто апертура9 більша, ніж потрібно для спостереження за планетами Сонячної системи. Марк не міг повірити у те, що бачить: телескоп був крутішим, потужнішим і дорожчим за будь-що, про що він міг тільки мріяти.

– «Celestron». – Від тихого дідового голосу спиною Марка пробіглися мурашки.

– Це… ми… – Хлопчак різко крутнув головою та подивився на діда, наче на оповите іскристою аурою божество. Він знав, що це Арсен постарався. Віктор навряд чи купив би такий дорогий (і, на його думку, безглуздий) подарунок без тривалих умовлянь.

– Крізь нього можна спостерігати за об’єктами віддаленого космосу.

– За галактиками?

– Галактиками, туманностями, масивними зірками. За тепла виберемося за місто, можливо, навіть із наметами. Кудись, де не таке засвічене небо. Якщо пощастить, розгледимо рештки якої-небудь наднової.

– Нереально круто! – прошепотів хлопець. На очі мимоволі наверталися сльози.

– Так і будеш тут стояти? – підсміюючись, поцікавився дід.

Марк нарешті наважився підійти й обережно провів рукою по металевій U-подібній стійці, чиї масивні «лапи» втримували трубу.

– Але ж ми можемо щось роздивитися крізь нього навіть у місті? – йому кортіло якнайшвидше випробувати телескоп у дії.

– У ньому є комп’ютерне наведення. Ось контро́лер збоку. Треба розібратися. Думаю, за ясної погоди навіть із нашого даху можна буде спостерігати за планетами.

– Кла-а-а-с!

Арсен розплився в задоволеній посмішці.

– Я хотів, щоб ти побачив його вже складеним, – прогудів він. – Вирішив, це ефектніше, ніж дарувати в коробці. – Старий моряк поклав руку на товсту оптичну трубу. – Зараз треба занести до квартири. Я тобі допоможу. – І враз посерйознішав: – Але спершу – прибери цей срач, який розвів тут на палубі, й викинь нарешті сміття!