Читать книгу Не озирайся і мовчи - Макс Кідрук - Страница 4

На ранок Марк почувався радше інакше, ніж краще. На календарі була п’ятниця, 26 лютого. Того дня першою в розкладі 8-А стояла біологія, проте ще вчора клас попередили, що уроку не буде. Вчителька захворіла, інша, що могла би вийти на заміну, сиділа вдома з хворою дитиною, а в просякнутому панікою, метушливому бедламі, на який перетворилася 15-та школа після звістки про самогубство Гришиної, не знайшлося нікого, хто хотів би паритися перестановкою уроків.

Жахи Марку не снилися, та він однаково не виспався. Якийсь час хлопець крутився в ліжку, міркуючи, чи не поспати довше, але зрештою виліз з-під ковдри та вирішив іти снідати разом із батьками.

Почистивши зуби, Марк пройшов до кухні. Тоскно зиркнув на вівсянку, перевів очі на тарілку з нарізаними фруктами посеред столу, подумав, що не хоче навіть їх. Тоді сів за стіл.

– Доброго ранку! – Мама поставила перед хлопцем чашку з паруючим чаєм.

Піднявши очі на сина, Віктор мовчки кивнув. Марків батько – опасистий чоловік середнього зросту з невиразним, неначе виліпленим із м’якої глини підборіддям, блискучою залисиною, що здавалася продовженням блідого лоба, та крихітними долонями – був зовсім не схожим на жилавого Арсена та мав вигляд значно старшого від своїх років. Улітку, коли звикле до південного сонця обличчя старого моряка миттєво вкривалося засмагою, сорокаоднорічного Віктора та його шістдесятисемирічного батька можна було сприйняти за однолітків. Лиш очі – неспокійні кружальця кольору спресованого льоду – вказували на те, що вони члени однієї родини.

Арсен спробував усміхнутися.

– Привіт, малий!

Усі четверо вдавали, наче це звичайний ранок, наче невидимі нитки, що тягнуться в минуле, можна просто так узяти й обрубати.

Марк розгладив пальцями мішки під очима – він був без окулярів – і буркнув щось невиразне у відповідь.

Яна сіла за стіл, узялася за кашу, проте майже відразу відклала виделку, нервовим жестом заправила волосся за вухо й озвалася:

– О котрій учора почалися уроки?

Запитання прозвучало неприродно. Вона добре знала, коли в сина починаються заняття.

– О восьмій тридцять. – Хлопець сидів, понуро втупившись у тарілку.

Яна коротко гмикнула. Віктор наступив їй на ногу під столом, одначе дружина сигнал проігнорувала. Легке тремтіння голосу виказувало, як серйозно вона ставиться до наступного запитання.

– Марку, можеш мені пояснити… – у грудях раптом закінчився кисень, однак жінка швидко опанувала себе, – я би дуже хотіла, щоб ти пояснив, що робив біля того будинку о восьмій ранку.

Марк, не підводячи голови та не рухаючись, почав повільно набирати в легені повітря. Погляд лишався притуманеним, одначе мозок гарячково працював. Запитання поставила мама, відповідатиме він мамі, а отже, – технічно – брехатиме їй, а не батькові чи діду.

Він тихо почав:

– Я заходив до… – й аж зубами клацнув із розпачу. Він хотів сказати, що заходив до друга, та надто пізно збагнув, що після переїзду друзів у цій частині Рівного в нього ще не з’явилося.

– До кого? – Яна намагалася посміхатися, та попри це мала такий вигляд, ніби проковтнула павука й тепер чекає на відповідь, чи був він отруйним.

Марк звів очі. Мамин погляд тиснув, як приставлений до лоба палець. Раптом щось чорне зринуло в його грудях і звузило погляд. Хлопець насупився і труснув головою так, ніби у вухо потрапила вода.

– Ні до кого! – несподівано для самого себе він гаркнув так голосно, що Яна відсахнулася. Її долоня смикнулася, зачепила виделку, і та, гучно дзенькнувши, впала на підлогу.

– Марку? – Брови здибилися дугами.

– Відчепись від мене! – закричав хлопець. – Чого ти пристала?! Я ні до кого не ходив!

Жінка розгублено закліпала. Шукаючи підтримки, подивилася на Віктора. Чоловік сердито втупився у сина, проте не озвався та з якимось дивним виразом – чи то подиву, чи то роздратування – на лиці перевів його на Арсена. Дід продовжував жувати вівсянку так, наче нічого не відбулося. Наче взагалі сидів на кухні сам.

Янина розгубленість швидко поступилася гострому невдоволенню.

– Це що таке?!

Марк відсунув тарілку з кашею та підхопився. Чорна хвиля спала, зі щік на шию поповзли червоні плями – він сам не знав, що це таке.

– Мені треба до школи, – зіщулившись, зронив хлопець.

– Стій! – гукнула Яна.

Марк не послухався і, ще дужче втиснувши голову між пліч, вискочив із кухні.

Яна штрикнула роздратованим поглядом чоловіка.

– Чому ти мовчав? Він же твій син також!

– Я не… – Віктор розвів руками, а потім повернув голову до коридору і гримнув: – Марку! – голосно, проте непереконливо. Марк не озвався. Момент було втрачено, і вони обоє це розуміли.

На кілька секунд у кухні стало тихо.

– Він не поїв, – зрештою тихо промовив Арсен.

Яна звела брови.

– Ви не чули, яким тоном він розмовляв зі мною?

Арсен махнув рукою.

– Та годі тобі! Він ходив до якоїсь дівчини. До однокласниці чи до когось із паралельного класу. І не хоче в цьому зізнаватися.

– Ходив до дівчини? – Яна ледь наморщила носа, ніби здогадка про те, що її син може «піти до дівчини», обпекла її нутрощі.

– Якщо це тебе аж так непокоїть, я випитаю в нього, до якої саме, хоча не думаю, що в цьому є потреба.

– Марк ходив до дівчини? – перепитав Віктор.

Арсен підніс до носа чашку з кавою, втягнув ніздрями кислуватий запах, зробив невеликий ковток. Загалом невістка йому подобалася – зважаючи на відсутність підтримки Віктора, вона непогано давала раду онукові, – проте було дещо, що дратувало: приготована Яною кава незмінно скидалася на відвар із кам’яного вугілля. І все було б не так погано, якби щоранку, сідаючи за стіл, це не нагадувало Арсенові про те, яку запаморочливо смачну каву готувала його Бібі. Він досі так про себе називав дружину. Слово причепилося до язика давно, ще в 70-х, коли Грозан проходив строкову службу старшиною 2-ї статті на одному з кораблів 8-ї Тихоокеанської ескадри, що курсувала біля берегів Танзанії. Бібі – так на суахілі шанобливо звертаються до літніх жінок. Очевидно, що вживати Бібі стосовно дружини Арсен узявся на кілька десятиліть пізніше, наприкінці 90-х, коли на ролкерах «Höegh Autoliners» почав ходити до портів Дар-ес-Саламу чи Момбаси[5]. На початку 2000-х, коли Арсену та його Валентині перевалило за п’ятдесят, напівжартівливе Бібі приклеїлося до останньої. Втім, Бібі не ображалася, їй це навіть подобалося.

Сьогодні Янина кава була звично препаскудною, тож дідове принюхування виявляло не так бажання насолодитися терпким ароматом, як притлумлене роздратування. Арсен зиркнув на Віктора і подумав, що міг би поділитися із сином припущеннями стосовно того, що Марк робив у тієї дівчини, та припустив, що це, напевно, не сподобається онукові. Він так і не відповів.

Тим часом Марк, нашвидкуруч одягнувшись, прошмигнув повз кухню й, тихо причинивши двері, вислизнув із квартири.

– Я поговорю з ним після школи, – мовив Віктор.

«Не поговориш», – подумав Арсен.

– Він ніколи раніше на підвищував на мене голос, – усе ще викривленим від образи голосом промовила Яна.

Старий моряк зітхнув. Вони починали дратувати його.

– Хлопцю ще немає чотирнадцяти. Останні два роки він росте й змінюється. І я зараз не про фізіологічне зростання. – Він пригадав розмиті контури неоковирної фігури під периною і додав: – Точніше, не лише про фізіологічне.

Яна штрикнула його сердитим поглядом.

– Ви хочете, щоб я йому подякувала за те, що він роззявив на мене рота?

– Ні. Але ти могла би подякувати за те, що підлітковий період почався два роки тому, а він зірвався лише зараз.

Вона розвела руками.

– Ми не можемо лишити це просто так!

– Можете й лишите, – відкарбував дід. – Ви самі як малі діти! Він же не намагався допекти й не робив наперекір! Ви що, не усвідомлюєте, що це особливості віку? Пацан зараз на піку пубертатного періоду, а ще він дуже розумний, у нього надлишкова вага й він перейшов до іншої школи. Спробуйте уявити, як йому хочеться мати вигляд дорослого, бути, як усі, як хочеться бути прийнятим, а не відкинутим. І що-небудь змінити у ставленні до цього він не може. Навіть якщо захоче! Зате ви, – він по черзі тицьнув пальцем у сина та невістку, – можете змінити своє ставлення до нього.

Яна супилася, наче людина, що намагається вставити нитку у вушко голки.

– Натякаєте, що я винна?

Арсен так не вважав, однак уголос не відповів.

Віктор підвівся.

– Мені час на роботу. – Він не сприймав таких розмов, не бачив у них сенсу.

Арсен провів його тоскним поглядом, а потім повернувся до невістки.

– Яно, це друга смерть за два тижні. У школі сьогодні буде пекло. Перевірятимуть усе – від підвалу до бібліотеки, в усіх, від прибиральниць до директора, хіба що мазків із задниці не братимуть. Марк, попри те що ні до чого не причетний, мусить через це пройти. Невже так важко зрозуміти? – Яна, опустивши очі, хитала головою. Чоловік карбував далі: – Я кажу вам не втручатися не тому, що переконаний, начебто пасивність що-небудь змінить. Я кажу не втручатися, бо сподіваюся, що через цю пасивність, – дід показав рукою в бік дверей, за якими зник хлопець, – коли Марк зрозуміє, що, нагримавши на тебе, помилився (а він зрозуміє, повір), він не матиме вас за найлютіших ворогів.

Яна підвелася та почала прибирати зі столу тарілки.

– Ви завжди стаєте на його бік, – ображено зауважила вона.

– Ні. Я лише вказую найкоротший шлях до вирішення проблеми. – Арсен також устав з-за столу. – Залиш, я приберу.

Він повикидав недоїдки та поскладав посуд до посудомийки. Потім узявся прибирати на кухні – чи радше імітувати прибирання, – аж поки Віктор, а за ним і Яна не пішли на роботу. Коли двері за невісткою зачинились, Арсенові рухи спершу сповільнилися, ніби в іграшки, в якої закінчився завод, а потім він – усе ще з рівною спиною, анітрохи не згорблений у свої шістдесят сім – важко опустився на стільчик і застиг обличчям до вікна. Ореол упевненості, який огортав його, неначе димова завіса, безслідно зник.

Арсен був поганим батьком і завжди це знав. Наприкінці 70-х, після народження Віктора, Бібі постійно дорікала йому, просила приділяти синові більше уваги, і вони часто сварилися. Арсен дратувався: вважав, що чоловік повинен заробляти гроші, а теревені про те, що цукеркові обгортки слід викидати у смітник чи як правильно сякатися в носовичок, – це прерогатива жінок. У 80-х він працював другим помічником капітана на контейнеровозі Чорноморського пароплавства «Композитор Кара Караєв», який здійснював регулярні рейси з Одеси до В’єтнаму. Невдовзі чоловік таки схаменувся, збагнувши, що в його домі підростає цілковито незнайома для нього істота чоловічої статі, та було вже пізно. Арсен і його син перетнули невидиму межу, за якою руйнувався причинно-наслідковий зв’язок, і відтоді, що дорожчі подарунки Арсен привозив, що більше часу намагався провести із сином, то менше отримував. На початку 90-х розвалився Союз, і роботи не стало. Арсен Грозан чотири роки пропрацював на турецькому суховантажі. Умови були жахливими, рейси тривали по десять місяців, зате його сім’я принаймні не бідувала. А потім, одного дня, вже після підписання контракту з норвежцями, коли життя нібито почало налагоджуватися, Арсен повернувся до України і не застав Віктора вдома. Впродовж 2000-х вони зустрічалися лічені рази, завжди в кав’ярнях, ніколи не вдома, і після кожної зустрічі Арсен почувався так, наче бачився із привидом. Він не впізнавав сина. Перед ним сидів ласий до грошей, дріб’язковий і до скрипу зубовного непривітний чоловік.

2010-го, коли добігав кінця другий термін у «Höegh Autoliners», Грозан успішно пройшов медогляд і міг без проблем продовжити контракт. 2011-го «Höegh Trotter», на якому він плавав під командуванням капітана Сольберґа, порізали на металобрухт, а сам Сольберґ вийшов на пенсію. Арсен іще тоді, 2010-го, розумів: якби залишився, то, майже напевно, за рік отримав би під своє командування один із найновіших Höegh’івських ролкерів. Утім, спостерігаючи, як Маркові спроби знайти взірець для власної поведінки розбиваються об Вікторові черствість і байдужість, старий моряк вирішив повернутися.

Після смерті Бібі Арсен продав їхню квартиру та переїхав жити до сина та невістки. За виручені з продажу житла та накопичені впродовж роботи на норвежців гроші сім’я купила нову чотирикімнатну квартиру в центрі Рівного, куди й перебралася минулого літа.

Арсен не жалкував. Ні за чим.

Хіба що було трохи гірко усвідомлювати, що він, не вагаючись, зрікся кар’єри заради онука, а Марк – попри все – любив батька більше за нього.