Читать книгу Не озирайся і мовчи - Макс Кідрук - Страница 6

– Марк?

Хлопчак скинув голову й інстинктивно скулився, сховавши підборіддя за коміром куртки. Над ним нависав Адріан Фесенко із 9-Б. Плечистий, чорнявий, із причепливими карими очима. За ті кілька секунд, поки наважувався дивитися дев’ятикласнику в очі, Марк устиг помітити глибоку подряпину над лівою бровою, а потім відвів погляд. Руки Адріан тримав на кермі нового – заледве не стерильного, – цілковито чорного велосипеда «Ghost Kato X», поставленого так, щоб двадцятивосьмидюймовим колесом перекривати Марку шлях до відступу вгору по Пушкіна. Марк здивовано кліпнув: по-перше, він ніколи не бачив, щоби хтось катався на ве́лику такої ранньої весни, а по-друге, ще вчора Адріанові батьки привозили його до школи на чорному Land Cruiser’і з тонованими вікнами та чотирма вісімками на номерному знакові. Якби Маркові було відомо, скільки коштує «Ghost», він би не дивувався, проте хлопчака не цікавили велосипеди, і він не знався на них. Праворуч і позаду Адріана, заштовхавши долоні до кишень джинсів, стриміли Єгор Лямчик та Олег Бо́жко з 8-Б, за ними – Орест Мрозович, єдиний серед усіх Марків однокласник. Трійця обступила Марка ліворуч, притискаючи хлопця до клумби.

– Здоров, – привітався Адріан.

– Здоров. – Марк кинув боязкий погляд на дев’ятикласника, відзначивши, що той зирить немовби крізь нього.

– Що робиш?

– Чекаю на початок уроків.

– Уже ж був дзвінок.

– У нас сьогодні немає першого, – сплюнувши під ноги, кинув Орест. Мрозович був невисоким, як Марк, і таким худим, що шкіра на прищавому обличчі аж світилася, а долоні нагадували щурячі лапки. Мішкуватий зимовий одяг мовби заковтував його. Орест слухав важку музику, погано вчився та був єдиним із 8-А, хто так і не припинив чіплятися до Марка за першої-ліпшої нагоди.

– А. – Через лоб, над подряпиною, пролягла зморшка. Адріана бентежив насичений зелений колір Маркових очей, він намагався збагнути, якого дідька цей товстозадий шкет із 8-А припхався на годину раніше та пасе всіх, хто заходить до школи. Що більше ймовірних причин зринало в голові, то більше Адріан жалкував, що наважився на цю розмову.

– Чого тобі? – ховаючи переляк, Марк намагався говорити виклично, проте голос зрадливо ламався та тремтів.

– Хотів спитати, це правда? Ти з нею бачився? – слова наче вмирали перед тим, як вилетіти з рота. – Ну, перед тим, як вона стрибнула?

– Так.

– Щось казав?

Марк зціпив зуби так, що на округлих вилицях виступили жовна.

(ти куди?)

(нагору)

(добре)

Що їм до того, про що вони говорили? Невже це що-небудь змінить? Невже є слова, якими можна виправдати безглуздість Юлиної смерті, полегшити страждання близьких, слова, почувши які, її батьки витруть сльози, похитають головами та скажуть: «А, тепер інша річ, тепер усе зрозуміло». Пожираючи очима Адріана та хлопців, що переминалися за його спиною, Марк дратувався й тому мав вигляд значно старшого. А може, вони справді такі тупі, що вважають, начебто Гришиній за хвилину до смерті відкрилася якась вселенська істина, і вона поділилася нею з однокласником, якого майже не знала?

– Так. Казав.

– І що?

– Нічого. Я запитав, куди вона йде.

– А вона?

– Відповіла, що нагору.

– Нагору… – Адріан поворушив губами, неначе пробуючи, яке воно на смак: останнє слово перед смертю. – І все?

– Ага.

Запитувати про Тоху Шпакевича він не наважився. Мовчки викрутив кермо та покотив велик до шкільного входу. Олег, Єгор та Орест подріботіли слідом, останній вискочив наперед і відчинив перед Адріаном двері. Дев’ятикласник переїхав через поріг переднім колесом, а тоді повернув голову.

– Блядь, малий, ти стрьомний! – Він говорив голосно, щоби Марк почув, але звучав так, наче щойно отримав копняка під зад. – Ні, я тобі серйозно кажу, ти, на хер, стрьомний. І ти із цим краще зав’язуй.

«Зав’язуй із чим?» – подумав Марк.

Орест ступнею притримував двері, поки решта заходили. Марк розглядав металевий ланцюжок із кулоном «Asking Alexandria» у формі гітарного медіатора на його шиї.

– Не дивись на мене, – зашипів однокласник. Марковими грудьми інстинктивно здійнялася хвиля холоду, разом з тим щось утримало його від того, щоб опустити очі. Орест спершу отетерів від такої зухвалості, проте за секунду пополотнів, зіщулився під поглядом. – Бля, я сказав, не дивись! – і зник за шкільними дверима.