Читать книгу Оповідь Служниці - Марґарет Етвуд - Страница 10

Погода нині хороша. Майже як у червні, коли ми діставали з шаф літні сукні та сандалі та йшли по морозиво. На Стіні – три нових тіла. Один – священик, досі у чорній рясі. Її вдягнули на нього перед судом, хоча вони вже багато років такі не носять, відколи почалися війни із сектами – у рясах були надто помітними. У двох інших на шиях висять пурпурні плакати: «Гендерна зрада». На тілах досі однострій Хранителів. Напевно, їх спіймали разом, та де? У бараках? У душі? Важко сказати. Сніговик з червоною усмішкою зник.

– Треба повертатися, – кажу я Гленовій. Це завжди кажу я. Іноді здається, що, якби я цього не казала, вона стояла б тут довіку. Але скорбота це чи глузування? Я досі не розумію.

Вона мовчки обертається, наче на голосовому управлінні, наче в неї є маленькі змащені колеса, наче вона стоїть угорі музичної скриньки. Мене дратує її грація. Дратує її покірна голова, схилена, наче під сильним вітром. Але ж вітру немає.

Ми йдемо від Стіни тією ж дорогою, якою прийшли, під теплим сонцем.

– Чудовий травневий день, – каже Гленова. Я радше відчуваю, аніж бачу, як вона повертає голову до мене, чекаючи на відповідь.

– Так, – відповідаю я. І додаю із затримкою: – Господові слава.

Травневий день, «Мейдей» – то колись давно, під час однієї з тих воєн, які ми вивчали у школі, був сигнал небезпеки. Я постійно плутаю ті війни, але якщо уважно дивитися, їх можна розрізняти за різними літаками. Але про «мейдей» мені розповів Люк. «Мейдей, мейдей», для пілотів, чиї літаки підбито, і для кораблів (для кораблів теж?) на морі. Можливо, то був наче СОС для кораблів. Хотіла б я десь про це почитати. В одній із тих воєн про початок перемоги говорило щось із Бетховена[11].

– Знаєш, звідки це пішло? – питав Люк. – «Мейдей»?

– Ні, – відповідала я. – Дивний вжиток для слова, так?

Недільні ранки з газетами та кавою, ще до її народження. Газети тоді ще були. Ми читали їх у ліжку.

– Французька, – казав він. – Від m’aidez.

Допоможіть.

До нас рухається невелика процесія. Похорон: троє жінок, у кожної на покритій голові чорний прозорий серпанок. Еконожина та дві інші в жалобі, теж Еконожини, напевно, її подруги. Їхні смугасті сукні видаються поношеними, як і їхні обличчя. «Колись, як усе налагодиться, – казала Тітка Лідія, – ніхто не має бути Еконожиною».

Першою іде скорботна мати, вона несе невелику чорну банку. Із розміру банки зрозуміло, коли воно затонуло в її утробі, припливло до своєї смерті. Місяці два-три, надто маленьке, щоб зрозуміти, чи то було Не-дитя, чи ні. Старших і тих, хто помирає під час пологів, ховають у коробках.

Із поваги, ми спиняємося, а вони проходять повз нас. Цікаво, чи відчуває Гленова те ж саме, що й я, – біль у животі, наче від удару ножем.

Ми складаємо руки на серці, показуючи цим чужим жінкам, що ми співчуваємо їхній втраті. Перша жінка супиться на нас під серпанком. Інші відвертаються, плюють на тротуар. Еконожини нас не люблять.

Ми йдемо повз крамниці, знову до застави, нас пропускають. Крокуємо далі, поміж великих будинків, які здаються порожніми, поміж газонів без трави. На розі біля будинку, до якого я приписана, Гленова зупиняється, розвертається до мене.

– Перед Його очима, – каже вона. Правильне прощання.

– Перед Його очима, – відповідаю я, і вона коротенько киває мені. Вагається, наче хоче сказати ще щось, але тоді розвертається і йде далі вулицею. Я дивлюся на неї. Вона схожа на моє відображення, наче дзеркало, у якому віддаляюся я.

Нік на доріжці знову полірує «Вихор». Уже дійшов до хромованих деталей ззаду. Я кладу свою долоню в рукавичці на клямку воріт, відчиняю їх, штовхаю вперед. Ворота клацають за моєю спиною. Тюльпани по периметру червоніші, ніж будь-коли, розпустилися, вони вже не бокали, а кубки, пнуться вгору, але до якої межі? Вони, зрештою, порожні. Коли постарішають – вивернуться назовні, тоді повільно вибухнуть, гублячи пелюстки, наче уламки.

Нік дивиться вгору, починає насвистувати. Тоді каже:

– Гарно прогулялася?

Я киваю, однак не відповідаю вголос. Він не має до мене говорити. «Звісно ж, деякі намагатимуться, – казала Тітка Лідія. – Уся плоть слабка». Уся плоть – трава, виправляла я її подумки. «Вони не можуть з цим впоратися, – казала вона. – Бог створив їх такими, але вас Він створив не такими. Ви створені іншими. Вам ставити кордони. Згодом вам дякуватимуть за це».

У садку за будинком сидить Дружина Командора, їй винесли крісло. Серена Джой. Що за дурне ім’я. Схоже на якийсь засіб, яким раніше мастили волосся, щоб його випрямити. «Серена Джой» – так було б написано на пляшечці із силуетом жіночої голови на рожевому тлі в овалі з зубчастими золотими краями. Вона могла обирати зі стількох імен, чому обрала це? Її ніколи насправді не звали Сереною Джой, навіть тоді. Її справжнє ім’я – Пем. Я прочитала про це в її досьє в журналі, задовго після того, як уперше побачила її спів, поки моя мати спала недільним ранком. На той час вона заслужила на власне досьє: то був журнал «Тайм» чи «Ньюзвік», напевно, що один з них. Вона тоді вже не співала, вона виголошувала промови. Їй це добре вдавалося. Її промови возвеличували святість дому, те, як жінки мають лишатися вдома. Серена Джой сама так не чинила: вона натомість писала промови, але цю свою невдачу виставляла як жертву, яку приносить заради загального добра.

Десь тоді хтось намагався її застрелити й не влучив. Замість неї було вбито її секретарку, яка стояла поряд. Ще хтось підклав у її авто бомбу, але та надто рано спрацювала. Подейкували, що бомбу вона підклала сама, заради співчуття. Так, тоді це працювало.

Ми з Люком іноді бачили її в пізніх новинах. Нічні сорочки, халати. Ми дивилися на її напарфумлене волосся й істерики, на сльози, які вона й нині могла лити за потреби, на чорні розводи туші по її щоках. Тоді вона фарбувалася яскравіше. Ми думали, що вона кумедна. Чи Люк думав, що вона кумедна. Я лише прикидалася. Направду мене вона трохи лякала. Дуже вже була серйозна.

Тепер вона більше не виголошує промов. Вона перестала промовляти. Вона сидить удома, але схоже, що це їй не подобається. Як же вона, напевно, злиться тепер, коли її спіймали на власному слові.

Дружина дивиться на тюльпани. Ціпок поряд із нею, на траві. Вона сидить до мене у профіль, я це бачу, коли проходжу й кидаю на неї коротенький погляд. Витріщатися не можна. Профіль уже не бездоганний, наче вирізаний із паперу, її обличчя провалюється в себе ж, і я думаю про міста, зведені на підземних річках, де за ніч зникають будинки й цілі вулиці, наче у трясовині, чи про містечка вугільників, котрі провалюються в шахти. Щось схоже мало статися з нею, коли вона побачила справжній вигляд прийдешнього.

Вона не обертається. Вона ніяк не визнає мою присутність, хоча й знає, що я тут. Я бачу, що вона знає, і це знання схоже на нюх: щось прокисло, наче старе молоко.

Тітка Лідія казала: «Не чоловіків слід остерігатися, а Дружин. Завжди намагайтеся уявити, що вони мусять відчувати. Звісно ж, вони зневажатимуть вас. Це природно. Намагайтеся співчувати їм». Тітка Лідія вважала, що вона чудово вміє співчувати іншим. «Намагайтеся їх жаліти. Пробачте їх, бо не знають, що чинять вони»[12]. І знову тремтяча усмішка жебрачки, підсліпувате блимання, погляд у небо крізь круглі окуляри в металевій оправі, кудись на задню стіну класу, наче фарбована в зелене стеля відчиняється і Бог спускається до нас на хмарі пудри для обличчя «Рожева перлина» крізь дроти й труби протипожежної системи. «Ви маєте усвідомити, що ці жінки зазнали поразки. Вони не здатні…»

Тут її голос зривався, далі тривала пауза, протягом якої я чула зітхання, хорове зітхання тих, хто мене оточував. Шарудіти чи соватися протягом цих пауз – погана ідея: Тітка Лідія виглядала відстороненою, але насправді бачила кожен рух. Тож – самі зітхання.

«Майбутнє – у ваших руках», – закінчувала вона. Простягала до нас власні руки, тим давнім жестом, який водночас був пропозицією і запрошенням вийти вперед, упасти в ці обійми, з прийняттям. «У ваших руках», – промовляла вона, дивлячись на свої руки так, наче це вони наштовхнули її на цю думку. Але у них не було нічого. Вони були порожні. Це наші руки мали бути повними майбутнього; його можна було тримати, але не бачити.

Я обходжу будинок, іду до заднього входу, відчиняю двері, заходжу, ставлю кошик на кухонний стіл. Він відмитий, відчищений від борошна; свіжоспечений хліб холоне на полиці. Кухня пахне дріжджами – ностальгійний запах. Нагадує мені про інші кухні, які колись були моїми. Це запах матерів, хоч моя мати хліб не пекла. Це мій запах з тих давніх часів, коли я була матір’ю.

Це оманливий запах. Я знаю, що маю опиратися йому.

Рита сидить за столом, чистить і ріже моркву. Морквини старі, товсті, вони пережили зиму, обросли в погребі бородою. Молода морква, ніжна й бліда, з’явиться лише за кілька тижнів. Ніж у Рити яскравий і гострий, він спокушає. Хотіла б я мати такий ніж.

Вона припиняє рубати моркву, встає, витягає з кошика пакунки майже жадібно. Вона завжди чекає, що ж я принесу, хоча й завжди крутить носом, розгортаючи пакунки – ніщо з того, що я можу принести, не задовольняє її повністю. Вона вважає, що сама впоралася б краще, радше ходила б за покупками сама, брала саме те, що їй хочеться. Вона заздрить, що я можу прогулятися. У цьому домі всі одне одному заздрять.

– Там апельсини є, – кажу я. – У «Молоці й меді». Ще лишилися.

Я простягаю їй цю ідею, наче дарунок. Прагну здобути її прихильність. Я побачила апельсини ще вчора, але не сказала – учора вона була надто сувора.

– Можу завтра взяти трохи, якщо даси мені талони на них.

Я простягаю їй курку. Вона сьогодні хотіла стейк, але стейків не було.

Рита щось буркоче, не виявляє ані радості, ані прихильності. Буркотіння каже: вона подумає про це згодом, без поспіху. Рита розв’язує мотузку, якою перев’язана курка, розгортає папір. Вона мацає курку, відтягує крило, тицяє пальцем у порожнину, витягає тельбухи. Курка лежить на столі, безголова й безнога, з гусячою шкірою, наче їй холодно.

– Банний день, – каже Рита, не дивлячись на мене.

До кухні з комори, де стоять швабри й віники, заходить Кора.

– Курка, – каже вона майже з насолодою.

– Кістлява, – зауважує Рита. – Але згодиться.

– Там не було з чого вибирати, – виправдовуюсь я. Рита на мене не зважає.

– Величенька, як на мене, – каже Кора. Це вона мене захищає? Я дивлюся на неї, думаючи, чи не усміхнутися їй, але ні, вона думає лише про їжу. Вона молодша за Риту, сонячне світло, яке нині скоса падає через західне вікно, сяє на її волосся, зачесане на проділ і назад. Вона ще недавно, напевно, була гарненька. На кожному вусі в неї, наче ямочка, слід від зарослої дірки для кульчиків.

– Довга, – відповідає Рита, – але кістлява.

Треба було щось сказати – вона говорить до мене, уперше дивиться мені просто в очі:

– Ти ж не проста.

Це вона про ранг Командора. Але в іншому сенсі, у своєму сенсі, вона вважає мене простою. Їй за шістдесят, вона все для себе вирішила.

Рита відходить до мийки, швидко обмиває руки під краном, витирає рушником для посуду. Він білий, із синіми смужками. Рушники для посуду лишилися такими ж, якими завжди були. Іноді ці спалахи нормальності вистрибують на мене збоку, наче із засади. Повсякденне, звичне нагадування, немов удар.

Я дивлюся на рушник поза контекстом, і мені перехоплює подих. Для деяких людей речі, до певної міри, не так уже й змінилися.

– Хто займеться ванною? – питає Рита в Кори, не у мене. – Мені треба цю птаху вимочити.

– Я все зроблю пізніше, – каже Кора. – Тільки пил повитираю.

– Аби було зроблено, – говорить Рита.

Вони розмовляють про мене так, наче я не чую. Для них я – лише один із багатьох домашніх обов’язків.

Мене відпустили. Я забираю кошик, виходжу через кухонні двері, іду коридором до дідівського годинника. Вітальня зачинена. Сонце проходить крізь віконце над дверима, розфарбовує кольорами підлогу: червоний, синій, фіолетовий. Я на мить вступаю в нього, простягаю руки: вони заповнюються квітами світла. Я йду вгору сходами, моє обличчя далеке, біле, спотворене в рамі дзеркала, яке випинається назовні, немовби око під великим тиском. Йду припилено-рожевою доріжкою довгого коридору другого поверху, назад у кімнату.

Хтось стоїть у коридорі, біля дверей до кімнати, де я зупинилася. У коридорі панують сутінки; це чоловік, він стоїть спиною до мене й дивиться в кімнату, темний проти світла. Тепер я бачу, що це Командор. Він не має бути тут. Він чує, що я йду, розвертається, вагається, іде вперед. До мене. Він порушує звичай, що мені зараз робити?

Я зупиняюся, він робить паузу, я не бачу його обличчя, він дивиться на мене, чого він хоче? Але тоді він знову йде вперед, відступає в сторону, щоб не торкнутися мене, схиляє голову – його немає.

Мені щось показали, але що саме? Наче прапор невідомої країни, що на мить майнув над схилом пагорба: це може означати напад чи переговори, може означати край чогось, чиєїсь території. Ось сигнали, якими обмінюються тварини: опущені сині повіки, притиснені до голови вуха, нашорошений гребінь. Проблиск вишкірених зубів – що, чорт забирай, він робить? Ніхто його не бачив. Сподіваюся. Це вторгнення? Він був у моїй кімнаті?

Я назвала її моєю.