Читать книгу Оповідь Служниці - Марґарет Етвуд - Страница 15

У мене є вільний час. Це одна з тих речей, до яких я не була готова, – кількість вільного часу, довгі інтермедії з нічого. Час схожий на білий шум. Якби я лише могла вишивати. В’язати, ткати, робити щось руками. Мені хочеться сигарету. Пам’ятаю, як я прогулювалася мистецькими галереями, через твори дев’ятнадцятого століття – тоді були одержимі гаремами. Десятки картин з гаремами, огрядними жінками, які байдикують на диванах, у тюрбанах чи оксамитових капелюшках, їх обмахують віялами з павичих хвостів, на їхньому тлі стоїть насторожі євнух. Етюди про малорухливу плоть, написані чоловіками, які ніколи там не бували.

Ці картини мали би бути еротичними, і я тоді такими їх вважала, але тепер бачу, про що вони насправді. То були картини про зупинений рух, про чекання, про речі, якими не користуються. То були картини про нудьгу.

Але, можливо, нудьга теж еротична – коли це роблять жінки для чоловіків.

Я чекаю, вимита, розчесана, нагодована, наче призова свиня. У вісімдесятих роках для свиней, яких відгодовували у загонах, винайшли особливі м’ячі. Вони були великі, різнокольорові; свині штовхали їх своїми рилами. Свиноводи казали, що це покращує тонус м’язів: свиням було цікаво, їм подобалося про щось думати.

Я читала про це у «Вступі до психології»; ще там був розділ про пацюків у клітках, які били себе електричним током, аби хоч чимось займатися. І розділ про голубів, натренованих клювати кнопку, від чого з’являлося зернятко. Їх було три групи: перша отримувала зернятко за кожен клювок, друга – через один, третя – довільно. Коли дослідник перестав подавати зерно, перша група здалася доволі швидко, друга трохи згодом. Третя група не здалася. Вони радше закльовувалися до смерті, та не кидали спроби. Хтозна, коли спрацює?

Хотіла б я мати м’яча для свиней.

Я лежу на плетеному килимку. Тітка Лідія казала, що завжди можна потренуватися. Кілька разів на день, зробити це частиною денного розкладу. Руки вздовж боків, коліна зігнуті, підняти таз, вигнути хребет донизу. Згрупуватися. Знову. Вдихнути на рахунок п’ять, затримати дихання, видихнути. Ми робили це в кабінеті, де колись викладали ведення домашнього господарства, а потім прибрали всі швейні та пральні машинки; дихали разом, лежачи на японських килимках, під музику – то були «Сильфіди». Ось що я нині чую, що грає у мене в голові, поки я піднімаю – згинаю – дихаю. Перед заплющеними очима – білі стрункі танцівниці граційно пурхають поміж дерев, їхні ноги тріпотять, наче крильця полонених пташок.

Удень, між третьою та четвертою, ми годину лежали в ліжках. Нам казали, що це час для відпочинку та роздумів. Я тоді думала, що вони це роблять, бо хочуть самі відпочити від нашого навчання, і я знаю, що Тітки, які не мали чергування, ішли до вчительської на чашку кави чи що там вони називали цим словом. Але зараз мені здається, що той відпочинок був ще й практикою. Вони давали нам шанс звикнути до порожнього часу.

«Дрімота», – так грайливо це називала Тітка Лідія.

Дивним було те, що ми потребували відпочинку. Багато хто засинав. Ми тоді були втомлені. Довго. Гадаю, нас тримали на пігулках чи ще якихось наркотиках, напевно, підсипали в їжу, щоб ми були спокійні. А можливо, і ні. Можливо, то місце так впливало. Після першого шоку, примирившись з усім, краще було впасти в летаргію. А собі можна було сказати, що бережеш сили.

Я була там вже зо три тижні, коли з’явилася Мойра. Її привели до спортзалу дві Тітки, у звичайний спосіб, коли ми дрімали. На ній досі було старе вбрання, джинси і синя толстовка, волосся коротке – вона, як завжди, зневажала моду, – тож я одразу її впізнала. Вона теж мене побачила, але відвернулася, бо вже знала, що безпечно, а що ні. На її лівій щоці був синець, що наливався фіолетовим. Тітки відвели її до порожнього ліжка, де вже лежала червона сукня. Вона роздяглася і почала вдягатися знову, мовчки. Тітки стояли біля краю ліжка, усі інші спостерігали за цим через щілини в примружених очах. Коли вона згиналася, я бачила вузли її хребта.

Ми кілька днів не могли поговорити, лише перезиралися коротенькими поглядами, наче ковтками. Дружба була підозрілою, ми це знали й уникали одна одну в обідніх чергах у кафетерії та в коридорах між заняттями. Але на четвертий день вона опинилася поряд зі мною на прогулянці парами футбольним полем. Аж до випуску білих крил нам не давали, були лише серпанки, тож ми могли говорити, якщо робили це тихо й не поверталися, щоб глянути одна на одну. Тітки йшли на початку нашого строю та в кінці, тож єдина небезпека могла йти від інших. Серед них були вірянки, які могли доповісти про нас.

– Це божевільня, – сказала Мойра.

– Я така рада тебе бачити, – прошепотіла я.

– Де можна поговорити? – спитала вона.

– У вбиральні, – відповіла я. – Стеж за часом. Остання кабінка, пів на третю.

Це все, що було сказано.

Мені спокійніше, бо Мойра тут. Ми можемо вийти у вбиральню, якщо підняти руку, хоча є обмеження того, скільки разів на день можна це робити (це записується у спеціальну картку). Я стежу за годинником, електричним і круглим, що висить над зеленою дошкою. Пів на третю випадає на час Свідчення. Тітка Гелена тут, як і Тітка Лідія, бо Свідчення особливі. Тітка Гелена товста, колись вона очолювала філію франшизи «Стеж за вагою»[17] в Айові. Свідчення – її сильна сторона.

Це Джанін, вона розповідає про групове зґвалтування. Це сталося, коли їй було чотирнадцять, і вона зробила аборт. Таку ж історію вона розповідала минулого тижня. Схоже, розповідаючи, вона ледве не пишалася нею. Можливо, це навіть і неправда. На Свідченні безпечніше вигадати щось, аніж сказати, що тобі немає в чому покаятися. Але це Джанін, тож історія, напевно, більш-менш правдива.

– То хто в тому винен? – питає Тітка Гелена, піднявши один товстий палець.

– Вона винна, вона винна, вона винна, – декламуємо ми в унісон.

– Хто їх підбив? – Тітка Гелена аж сяє: вона задоволена нами.

– Вона. Вона. Вона.

– Чому Господь дозволив статися такому страхіттю?

– Це їй наука. Це їй наука. Це їй наука.

Минулого тижня Джанін розридалася. Тітка Гелена змусила її стати на коліна перед класом, скласти руки за спиною, так, щоб усі бачили її червоне обличчя й зашмарканий ніс. У неї тьмяно-біляве волосся, вії такі світлі, що здається, їх там немає. Загублені вії людини, яка побувала в пожежі. Запалені очі. Вона мала огидний вигляд: слабка, тремтяча, плямиста, рожева, наче новонароджена миша. Ніхто з нас не хотів мати такий вигляд, ніколи. Якоїсь миті, хоча ми й знали, що з нею зробили, ми її зневажали.

– Плаксійка. Плаксійка. Плаксійка.

Ми говорили серйозно, ось що погано.

Я зазвичай думала про себе добре. Але не тоді.

То було минулого тижня. Цього тижня Джанін не чекає, поки ми з неї кепкуватимемо.

– Це я винна, – каже вона. – У всьому винна я. Я їх підбурювала. Я заслужила на цей біль.

– Дуже добре, Джанін, – каже Тітка Лідія. – Ти всім подаєш приклад.

Я маю чекати, доки це закінчиться, і тільки тоді підняти руку. Іноді, якщо спитати у неслушний момент, вони кажуть «ні». Якщо справді треба в туалет, це може бути критично. Учора Долорес обмочилася. Дві Тітки витягли її геть попід руки. Її не було на денній прогулянці, але ввечері вона вже лежала на своєму ліжку. Усю ніч ми чули, як вона стогне, замовкає і знову стогне.

– Що з нею зробили? – перешіптувалися ми від ліжка до ліжка.

Я не знаю.

Від незнання ще гірше.

Я піднімаю руку, Тітка Лідія киває. Я встаю, виходжу в коридор якомога непомітніше. Біля туалету охоронцем стоїть Тітка Елізабет. Вона киває, сигналить, що я можу увійти.

Раніше це була вбиральня для хлопців. Дзеркала й тут замінили на прямокутники з тьмяного сірого металу, а от пісуари на одній стіні лишили – біла емаль з жовтими плямами.

Вони дивно схожі на дитячі труни. Я знову дивуюсь оголеності чоловічого життя: відкриті душові кабінки, тіло, відкрите для вивчення й порівняння, демонстрація приватних органів. Для чого це? З якою метою це робиться? Аби посвітити значком: дивіться, усе в порядку, мені тут місце. Чому жінкам не треба доводити одна одній, що вони жінки? Роздягання, розстебнуті ширинки – усе звично. Собаче обнюхування.

Школа стара, кабінки дерев’яні, щось на кшталт ДСП. Я заходжу в другу з кінця, зачиняю двері. Звісно ж, замків більше немає. У дереві ззаду, ближче до стіни, невеличка дірка на висоті пояса – сувенір від вандалів минулого чи спадок давнього вуаєриста. Усі в Центрі знають про цю дірку в дереві. Усі, окрім Тіток.

Боюся, що я запізнилася, затрималася через Свідчення Джанін. Можливо, Мойра вже тут побувала, можливо, їй довелося піти. Часу дають небагато. Я обережно дивлюся вниз, зазираю під стінку кабінки, і бачу червоні черевики. Але як дізнатися, чиї вони?

Прикладаю губи до дерев’яної дірки.

– Мойро? – шепочу.

– Це ти? – каже вона.

– Так, – відповідаю, і мене охоплює полегшення.

– Боже, мені потрібна сигарета, – каже Мойра.

– Мені теж, – підтримую я.

Почуваюся по-дурному щасливою.

Я поринаю у власне тіло, наче в болото, трясовище, стежку через яке знаю лише я. Зрадливий ґрунт – моя власна територія. Я стала землею, до якої прикладаю вухо, аби почути плітки про майбутнє. Кожен струс, кожен шепіт легкого болю, тріскіт скинутої матерії, набрякання й стухнення тканин, стікання плоті вологою – усе це знаки, речі, про які я маю знати. Щомісяця я зі страхом чекаю крові, бо коли вона з’явиться, це означатиме невдачу. Я вже одного разу не змогла виправдати чужі сподівання, які стали моїми власними.

Раніше я вважала своє тіло інструментом насолоди, чи засобом переміщення, чи знаряддям для втілення власної волі. Його можна було використовувати для бігу, для натискання певних кнопок, аби щось сталося. Були обмеження, але попри те моє тіло було гнучким, міцним, єдиним зі мною.

Тепер плоть влаштована інакше. Я – хмара, зібрана навколо центрального об’єкта, за формою схожого на грушу. Він твердіший і реальніший за мене й сяє червоним у своїй прозорій оболонці. Усередині нього – простір, величезний, наче нічне небо, такий же темний і вигнутий, хоча не чорний, а радше чорно-червоний. Промінці світла набрякають, сяють, вибухають і розсипаються в ньому, незчисленні, немов зірки. Щомісяця там є місяць – гігантський, круглий, важкий, як знамення. Він проходить, зупиняється, іде далі й зникає з поля зору, і я бачу, як відчай накочується на мене, наче голод. Відчуваю цю порожнечу знову і знову. Я слухаю своє серце, солоне й червоне. Хвиля за хвилею. Воно працює і працює, відзначаючи час.

Я в нашій першій квартирі, у спальні. Стою перед шафою з дерев’яними складними дверима. Знаю, що навколо мене порожньо, меблів немає, підлога порожня, навіть без килимів; але попри це в шафі повно одягу. Гадаю, одяг мій, але на мій він не схожий, я не бачила його раніше. Можливо, цей одяг колись належав Люковій дружині, яку я теж ніколи не бачила – лише фотографії і голос по телефону, пізно вночі, коли вона дзвонила нам перед розлученням, плакала, звинувачувала. Та ні, це справді мій одяг. Мені потрібна сукня, потрібно щось одягнути. Я дістаю сукні, чорні, сині, фіолетові, піджаки, спідниці – жодна не годиться, жодна навіть не підходить: усі або завеликі, або замалі.

Люк тут, за моєю спиною, я розвертаюся, щоб подивитися на нього. Він і не гляне на мене – дивиться на підлогу, де кішка треться об його ноги, нявчить і нявчить жалібно. Вона хоче їсти, але чи може бути якась їжа в такій порожній квартирі?

«Люку», – кличу я. Він не відповідає. Можливо, не чує мене. Мені спадає на думку, що він може й не бути живим.

Я біжу з нею, тримаю її за руку, смикаю, тягну через папороть. Вона не до кінця прокинулася, через пігулку, яку я дала, щоб вона не заплакала чи не сказала чогось, що може нас видати. Вона не знає, де ми. Земля нерівна, каміння, сухі гілки, запах вологого ґрунту, торішнього листя. Вона не може бігти достатньо швидко, сама я бігла би швидше: я добре бігаю. Тепер вона плаче, їй страшно, і я хочу її понести, але мені надто важко. Я взута в туристичні черевики й думаю, коли дійдемо до води, доведеться їх скинути. Чи не надто холодно буде? Чи зможе вона доплисти так далеко? А як же течія? Ми цього не чекали. «Тихо», – розлючено кажу я їй. Думаю, що вона може втопитися, і ця думка мене сповільнює. Тоді за нами лунають постріли, неголосні, не схожі на феєрверки, але гострі й крихкі, наче ламання сухої гілки. Вони звучать неправильно, ніщо не може звучати так, як ти чекаєш, і я чую голос: «Лягай». Це справжній голос, чи він у моїй голові, чи це мій власний голос?

Я тягну її на землю, накриваю собою, наче щитом. «Тихо», – кажу знову. Обличчя в мене мокре від поту чи сліз, я почуваюся спокійною, я пливу, наче вже не у своєму тілі. Перед моїми очима червоний листок, який надто рано впав, і я бачу кожну його яскраву вену. Це найкрасивіше з того, що я коли-небудь бачила. Я розслабляюся: не хочеться її розчавити. Натомість я скручуюся навколо неї, кладу долоню на її рот. Дихання і стукіт мого серця, наче нічне грюкання у двері будинку, там, де ти вважав себе в безпеці. «Усе гаразд, я тут», – кажу я пошепки. «Будь ласка, сиди тихо», – але ж чи вона може? Вона надто мала. Уже надто пізно. Нас розділяють. Мене тримають за руки: краї стають темними й лишається тільки віконце, дуже маленьке, наче інший край телескопа, наче вікно будиночка з різдвяної листівки, старої, де ніч і крига надворі, де свічка, сяюче дерево, родина (я навіть чую дзвіночки на санчатах), із радіо, старою музикою. Але через це вікно я можу бачити: дрібно, але дуже чітко я бачу її, вона йде від мене поміж дерев, які вже стають червоними й жовтими, простягає до мене руки, її відносять.

Мене будить дзвін, а тоді й Кора стукає у двері. Я сідаю на килимок, витираю мокре обличчя рукавом. З усіх снів цей – найгірший.