Читать книгу Оповідь Служниці - Марґарет Етвуд - Страница 11

Отже, МОЯ кімната. Зрештою, має ж бути якесь місце, яке я назву своїм, навіть нині.

Я чекаю у своїй кімнаті, яка зараз – кімната очікування. Коли я лягаю спати, вона стає спальнею. Фіранки досі тремтять під вітерцем, надворі досі сяє сонце, хоча й не прямо у вікно. Воно відійшло на захід. Я намагаюся не розповідати казок, принаймні тут.

Хтось жив у цій кімнаті до мене. Така, як я – краще вважатиму так.

Я зрозуміла це через три дні після того, як переїхала сюди.

У мене було чимало часу, і я вирішила дослідити кімнату. Не поспіхом, як це було б з готельним номером, не чекаючи на жодні несподіванки, висуваючи й засуваючи шухляди столу, відчиняючи й зачиняючи шафи, розгортаючи крихітні брусочки мила, збиваючи подушки. Чи опинюсь я ще раз у готельному номері? Як я їх марнувала, ті номери, ту свободу від чужих очей.

Орендовану волю.

То було, коли Люк ще втікав від дружини, і я для нього ще була уявною. Перш ніж ми одружилися, і я стала реальнішою. Я завжди приходила першою, усе перевіряла.

Це траплялося не так уже й часто, але зараз видається, що то був цілий період, ціла ера; я пам’ятаю все, у що я тоді вбиралася, кожну блузку, кожен шалик. Я міряла кімнату кроками, чекаючи на нього, вмикала й вимикала телевізор, змочувала парфумами за вухами, то був «Опіум». Продавався в червоно-золотих китайських пляшечках.

Я нервувала. Звідки мені було знати, що він мене любить? То могла бути просто інтрижка. Чого ми взагалі казали «просто»? Хоча в ті часи чоловіки й жінки звично приміряли одне одного, наче костюми, відмовляючися від того, що не пасувало.

Тоді у двері стукали, я відчиняла з полегшенням і бажанням. Він був таким плинним, таким конденсованим. І водночас йому не було кінця. Ми лежали в тих ліжках у ті дні й потому, поклавши одне на одного руки, обговорюючи все. Можливе, неможливе. Що можна було зробити? Ми думали, що в нас такі проблеми. Звідки нам було знати, що ми були щасливими?

Але нині я сумую і за тими кімнатами так само, навіть за жахливими картинами на стінах: за пейзажами з опалим листям чи танучим снігом у хвойному лісі, чи жінками в історичному вбранні, із обличчями порцелянових ляльок, із турнюрами та парасольками, чи клоунами із сумними очима, чи мисками фруктів, неживих, крейдяних. Свіжі рушники, готові бути зіпсованими, кошики для сміття роззявили роти, заманюють безтурботний мотлох. Безтурботність. Я була безтурботною в тих кімнатах. Я могла підняти слухавку – і переді мною з’явилася б їжа на таці, та, яку я сама обрала. Їжа, яка без жодних сумнівів була шкідливою, і напої теж. У шухлядах лежали Біблії, їх там розкладали якісь благочинні товариства, хоча, напевно, ніхто їх особливо й не читав. Були й листівки із зображенням готелю, їх можна було підписувати й надсилати кому хотілося. Тепер це видається чимось неможливим, вигаданим.

Отже. Я дослідила кімнату без поспіху, не як готельний номер, який марнувала. Не хотіла робити все за один раз, хотіла, щоб вистачило на довше. Я подумки поділила кімнату на секції, дозволивши собі одну на день. І ту частину вивчала з найбільшою ретельністю: нерівність шпаклювання під шпалерами, подряпини у фарбі плінтуса та підвіконня, під верхнім шаром фарби, плями на матраці, бо ж я зайшла настільки далеко, щоб підняти з ліжка ковдри, простирадла, згортати їх потроху, так, щоб можна було швидко повернути, якщо хтось зайде.

Плями на матраці. Наче висушені пелюстки квіток. Несвіжі. Стара любов. У цій кімнаті іншої любові зараз немає.

Коли я побачила це залишене двома людьми свідчення любові чи чогось такого, принаймні бажання, принаймні доторків, двох людей, які нині, напевно, старі чи мертві, я знову застелила ліжко й лягла на нього. Я дивилася вгору, на сліпе око у стелі. Я хотіла відчути поряд Люка. Зі мною таке буває, такі напади минулого, наче слабкість, наче хвиля, накривають мою голову. Іноді це важко пережити. Що можна зробити, що можна зробити? – думала я. Нічого не можна зробити. У його ярмі й ті, що стали та ждуть. Чи лягли і ждуть. Я знаю, чому скло у вікні небитке, і чому люстру зняли. Я хотіла відчути Люка поряд, але місця не було.

Шафу я лишила до третього дня. Спочатку ретельно роздивилася двері ззовні та зсередини, тоді стіни з латунними гачками – як вони могли пропустити гачки? Чому їх не зняли? Надто близько до підлоги? Але все одно потрібна лише панчоха. І палиця з пластиковими плічками, на яких розвішані мої сукні, червона шерстяна накидка на холодну погоду, хустка.

Я стала на коліна, щоб оглянути підлогу, і побачила крихітні літери, схоже, свіжі, видряпані голкою, чи, можливо, просто нігтем у тому кутку, де тінь була найтемніша: Nolite te bastardes carborundorum.

Я не знала, що це значить, яка це взагалі мова. Подумала, що може бути латина, але латини я не знала. Байдуже, це було послання, воно було написане, а отже самим цим фактом заборонене, і його досі ніхто не бачив. Крім мене – мені воно й було призначене. Призначене будь-кому, хто буде наступною.

Мені приємно міркувати про це послання. Мені приємно думати, що я спілкуюся з нею, цією невідомою жінкою. Бо ж вона невідома; а якщо й відома, мені про неї ніхто не згадував. Мені приємно думати, що її татуйоване послання витримало, дійшло принаймні до однієї людини, його викинуло хвилями на стіну моєї шафи, я відчинила її й прочитала. Іноді я повторюю ці слова сама собі. Вони дають мені маленьку втіху. Уявляючи жінку, яка їх написала, я бачу її своєю одноліткою, можливо, трохи молодшою. Я перетворюю її на Мойру, ту Мойру, якою вона була в коледжі, у сусідній кімнаті: спритну, безтурботну, спортивну, певний час на велосипеді, з туристичним наплічником. У веснянках – думаю я, – зневажлива, винахідлива.

Міркую про те, ким вона була або ким є, що з нею стало.

Я спробувала дізнатися про це в Рити того ж дня, коли знайшла послання.

– Ким була та жінка, яка жила в тій кімнаті? – спитала я. – До мене?

Якби я сказала інакше, скажімо, «Чи була в тій кімнаті жінка до мене?», це нікуди мене не завело б.

– Котра? – перепитала Рита підозріло й непривітно. Утім, вона майже завжди так зі мною говорить.

Отже, вона була не одна. Хтось не відбув тут повного терміну, повних двох років. Когось відіслали звідти, з тієї чи тієї причини. Чи не відіслали, вона зникла?

– Така жвава, – почала вгадувати я. – З ластовинням.

– Ти її знала? – запитала Рита, підозріла, як ніколи.

– Раніше знала, – збрехала я. – Чула, що вона тут була.

Рита це прийняла. Вона знала, що має існувати сарафанне радіо, певне підпілля.

– Вона не впоралася, – сказала Рита.

– Як саме? – спитала я, намагаючись говорити якомога недбаліше.

Однак Рита стиснула губи. Я тут як дитина: є речі, яких мені розповідати не можна.

– Те, чого ти не знаєш, тобі не зашкодить, – от і все, що вона сказала.