Читать книгу Оповідь Служниці - Марґарет Етвуд - Страница 12

Іноді я співаю подумки щось сумне, жалобне, пресвітеріанське:

Не знаю, чи це правильні слова. Не пам’ятаю. Таких пісень більше не співають привселюдно, особливо якщо там є слова на зразок «вільний». Вони вважаються надто небезпечними. Вони належать сектам, які нині поза законом.

Ця теж поза законом. Я чула її на старій касеті, маминій – у неї була подряпана, ненадійна машинка, яка досі могла грати такі речі. Вона зазвичай ставила касету, коли до неї заходили друзі, і всі випивали.

Я нечасто так співаю. У мене від такого горло болить.

У цьому домі небагато музики, хіба що по телевізору. Іноді Рита наспівує, вимішуючи тісто чи щось чистячи; мугикання без слів, немелодійне, незрозуміле. А ще буває, що з передньої вітальні доноситься тихий голос Серени з давно записаного диску, котрий вона нині неголосно ставить, щоб не бути спійманою за прослуховуванням, поки сидить там, в’яже, згадуючи свою колишню, нині ампутовану славу: Алілуя.

Погода тепла як на цю пору року. Такі будинки прогріваються на сонці, ізоляція не дуже. Повітря навколо мене застоялося, попри невеликий вітерець – подих з-за фіранок. Я хотіла б відчинити вікно якомога ширше. Скоро нам буде дозволено перебратись у літні сукні.

Літні сукні розпаковані, висять у шафі; їх дві, чиста бавовна – значно краще за дешевші синтетичні, хоча й так у спеку, у липні та серпні, у них пітнієш. «Але не треба переживати, що згориш на сонці», – казала Тітка Лідія. Це про ті спектаклі, які жінки влаштовували самі з себе. Намащували себе олією, наче м’ясо на шампурі, оголювали спини й плечі на вулиці, привселюдно, і ноги, навіть без панчіх, – не дивно, що всякі речі могли статися. Речі – так вона казала на все, що було надто неприємним, брудним чи жахливим, щоб говорити про це вголос. Для неї вдалим життям було те, яке уникало речей, виключало речі. Такі речі не стаються з хорошими жінками. І це дуже шкідливо для кольору обличчя: зморщить тебе, наче сушене яблуко. Але ми більше не маємо дбати про свої обличчя, про це вона забула.

«У парку, – казала Тітка Лідія, – вони іноді лежали на ковдрах, чоловіки й жінки разом». Тут вона починала плакати, стоячи перед нами, показово.

«Я роблю все, що можу, – казала вона. – Я намагаюся дати вам найкращий шанс, який ви можете мати». Вона кліпала, світло було надто потужним для неї, її губи тремтіли навколо передніх зубів, ті зуби трохи видавалися вперед, були довгі й жовтуваті, і я думала про мертвих мишей, яких ми знаходили біля дверей, коли жили в будинку, усі троє – чи то пак четверо, враховуючи кішку, яка, власне, і робила нам ці подарунки.

Тітка Лідія притискала руку до рота, свого рота мертвого гризуна. За мить забирала її. Мені теж хотілося плакати через те, про що вона нагадувала. «Якби тільки вона спочатку не з’їдала половину», – казала я Люку.

«Не думайте, що для мене це просто», – казала Тітка Лідія.

Мойра влетіла до моєї кімнати, кинула джинсову куртку на підлогу.

– Є сигарети? – спитала вона.

– У мене в сумочці, – відповіла я. – Хоча сірників немає.

Мойра копирсається у моїй сумочці.

– Тобі слід повикидати звідси сміття, – каже. – Я влаштовую курво-вечірку.

– Що? – перепитую я. Намагатися працювати марно: Мойра не дозволить. Вона схожа на кішку, яка залізає на сторінку, коли намагаєшся читати.

– Ну знаєш, як вечірка з презентацією посуду, тільки з нижньою білизною. Штучки для шльондр. Мереживні промежини, підтяжки для панчіх. Бюстгальтери, які випинають тобі груди. – Вона знаходить мою запальничку, підпалює собі сигарету, знайдену в моїй сумочці. – Будеш?

Кидає мені пачку. Така щедрість, зважаючи на те, що пачка моя.

– Красно дякую, – кажу я кисло. – Ти здуріла. Звідки в тебе такі ідеї?

– Намагаюся вижити в коледжі, – відповідає Мойра. – У мене є зв’язки. Материні друзі. У передмісті це модно, щойно в них починають з’являтися вікові плями, вони вважають, що час перевершувати конкурентів. Порнографія і всяке таке.

Я регочу. Вона мене завжди смішить.

– Але де? – кажу. – Хто прийде? Кому воно треба?

– Не можна бути надто молодим для науки, – каже вона. – Давай, буде круто.

І ми мало не обмочуємо штани від сміху.

Це так ми тоді жили? То було звичайне життя. Усі так жили, переважно. Те, що відбувалося, було звичним тоді. Те, що є зараз, звичне для цих часів.

Ми жили звично, ні на що не зважаючи. Незважання – не те ж саме, що невігластво: тут треба докладати зусиль.

Ніщо не змінюється в одну мить: якщо поступово підігрівати ванну, зваришся до смерті, перш ніж зрозумієш. Звісно ж, у газетах були статті, у канавах та в лісах знаходили тіла, побиті до смерті, скалічені – жертви насильства, як тоді казали, але то все стосувалося інших жінок, і чоловіки, які все це робили, були іншими чоловіками. Статті в газетах були для нас, наче сни, погані сни, які снилися іншим. «Який жах», – казали ми, і так воно й було, але було хоч жахливо, та без вірогідності. То все було надто мелодраматично, щось не з виміру наших життів.

Ми були людьми, які не потрапляли до газет. Ми жили в порожніх білих відступах на краях сторінок. Це давало нам більше свободи.

Ми жили у проміжках між новинами.

Знизу, від під’їзної доріжки, чути звук автомобіля, який заводиться. У цьому районі тихо, машин мало, тож такі речі чуєш дуже чітко: автомобільний мотор, газонокосарку, клацання хвіртки, гупання дверей. Можна було б ясно почути крик чи постріл, якби такі звуки тут взагалі були. Іноді чути далекі сирени.

Я підходжу до вікна, сідаю під ним на вузьке сидіння. Там лежить тверда подушка з вишивкою: «ВІРА» квадратними літерами в оточенні вінка з лілей. «ВІРА» вицвіло-синього кольору, листя лілей брудно-зелене. Ця подушка раніше лежала в іншому місці, вона поношена, але недостатньо для того, щоб викинути її. Якимось чином її прогледіли.

Я можу цілі хвилини, десятки хвилин водити очима по цьому напису: «ВІРА». Це єдине, що я можу почитати. Якби мене за цим спіймали, це було б враховано? Я ж не сама поклала сюди цю подушку.

Мотор заводиться, я нахиляюся вперед, натягую обличчям білу завісу, наче серпанок. Вона напівпрозора, тому крізь неї можна дивитися. Якщо я притисну лоба до скла і подивлюся вниз, то побачу задню частину «Вихора». Там нікого немає, але я бачу, як Нік підходить до задньої дверці авто, відчиняє, виструнчується біля неї. Його кептар тепер сидить прямо, рукави розправлені, застібнуті. Я не бачу його обличчя, бо дивлюся на нього згори.

Тепер виходить Командор. Я бачу його лише мить, збоку, він іде до автомобіля. На ньому немає капелюха, тож прямує він не на офіційну подію. У нього сиве волосся. Можна сказати срібне, якщо ти в доброму гуморі. Я зараз не дуже добра. Його попередник був лисий, гадаю, це покращення.

Якби я могла плюнути з вікна чи кинути чимось, наприклад подушкою, я могла б у нього влучити.

Ми з Мойрою з паперовими пакетами, наповненими водою (водяні бомбочки – так це називалося), висуваємося з мого вікна в гуртожитку та кидаємо їх на голови хлопців унизу. То була ідея Мойри. Що вони намагалися зробити? Залізти вгору драбиною за чимось. За нашою спідньою білизною.

Гуртожиток колись був спільним, в одній із вбиралень на нашому поверсі досі були пісуари. Але коли я там опинилася, чоловіків та жінок повернули на свої місця, як годилося.

Командор нахиляється, сідає до автомобіля й зникає, Нік зачиняє за ним двері. За мить машина рушає назад, доріжкою на вулицю, і зникає за парканом.

Я мала б відчувати ненависть до цього чоловіка. Знаю, я мала б це відчувати, але я не це відчуваю. Усе значно складніше. Я не знаю, як це назвати. Це не любов.