Читать книгу Оповідь Служниці - Марґарет Етвуд - Страница 5

Я виходжу із задніх дверей у садок. Він великий і охайний: газон посередині, верба плаче котиками, по краях висаджені квіти. Нарциси нині вже в’януть, а тюльпани розкриваються, розливаються кольорами. Вони червоні, ближче до стебла – темно-багрові, наче їх порізали, і там рана вже почала загоюватися.

Садок – це володіння Дружини Командора. Виглядаючи зі свого броньованого вікна, я часто бачу її там: вона стоїть на колінах, підклавши подушку, на широкому садовому капелюсі – блакитний серпанок, поруч кошик із ножицями та мотузкою для підв’язування квітів. Копає Хранитель, приписаний до Командора, Дружина ним керує, указує своїм ціпком. У багатьох Дружин є такі садки, де вони можуть наказувати. Їм є що доглядати, про що дбати.

І в мене колись був садок. Я пам’ятаю запах скопаної землі, товстенькі бульби в руці, їхню повноту, сухе рипіння насіння, що тече крізь пальці. Так час біжить швидше. Іноді Дружині Командора виносять стілець, і вона просто сидить там, у своєму садку. Із відстані це схоже на мир.

Зараз її тут немає, і я питаю себе, де ж вона – не хочеться несподівано її зустріти. Можливо, шиє у вітальні, поставивши ліву ногу на ослінчик для ніг через свій артрит. Чи в’яже шалики для Янголів на фронті. Мені не дуже віриться, що Янголам потрібні такі шалики, адже ті, що робить Дружина Командора, надто непрості. Її не обходить орнамент із хрестами та зірками, який використовують інші Дружини, – це надто просто. Краями її шаликів маршують ялинки, чи орли, чи незграбні фігурки людей, хлопчик і дівчинка, хлопчик і дівчинка. Це шалики не для дорослих чоловіків – радше для дітей.

Іноді мені здається, що ці шалики взагалі не потрапляють до Янголів – їх розпускають і змотують назад у пряжу, щоб знову можна було в’язати. Можливо, цим просто займають Дружин, щоб вони мали що робити. Я заздрю Дружині Командора, бо в неї є в’язання. Добре мати дрібні цілі, яких так просто досягнути.

Чи заздрить вона мені в чомусь?

За можливості вона не говорить зі мною. Я для неї – докір. І необхідність.

Ми вперше стали одна перед одною п’ять тижнів тому, коли я прибула до цього дому. Хранитель з попереднього місця привів мене до головного входу. У перші дні нам дозволяється користуватися передніми дверима, але потім – тільки задніми. Усе ще не зовсім уклалося, надто мало часу минуло, і всі не зовсім певні, який саме в нас статус. Згодом якось влаштується, будуть чи то лише передні двері, чи лише задні.

Тітка Лідія казала, що підтримувала передні. «Ваша посада почесна», – казала вона.

Хранитель подзвонив у двері за мене, але перш ніж хтось міг би почути дзвінок і підійти, двері відчинилися всередину. Напевно, вона чекала біля них. Я думала, що там буде Марфа, але то була вона, Дружина Командора, у довгому блідо-блакитному вбранні – помилитися неможливо.

– То це ти новенька, – мовила Дружина. Не відійшла вбік, пропускаючи мене, просто стояла у дверях, перекривши вхід. Вона хотіла, щоб я відчула: не можна зайти до цього дому, якщо вона не дозволить. Нині за такі дрібниці постійно чіпляються.

– Так, – відповіла я.

– Залиште на ґанку.

Це вона сказала Хранителю, який ніс мою валізу. Валіза була невелика, із червоного вінілу. Ще одна, із зимовим плащем та важчими сукнями, мала приїхати згодом.

Хранитель поставив валізу й козирнув їй. Тоді я почула кроки за спиною, далі до доріжки, і клацання воріт. Було таке відчуття, наче дбайлива рука відпустила мене. Поріг нового дому – самотнє місце.

Вона зачекала, доки авто завелось і від’їхало. Я не дивилася в обличчя, але, опустивши голову, частково бачила її: блакитна талія, потовщена ліва рука на вершечку ціпка зі слонової кістки, великі діаманти на підмізинному пальці, колись тонкому, та й нині доглянутому, підпиляний ніготь на кінці вузлуватого пальця м’яко заокруглений. Схоже на іронічну усмішку на пальці. Наче щось глузує з неї.

– Можеш заходити, – сказала Дружина, відвернулася від мене й пошкутильгала коридором. – Зачини за собою двері.

Я занесла до будинку свою червону валізу, чого вона, без сумнівів, і хотіла, тоді замкнула двері, нічого не сказавши. Тітка Лідія радила, що краще не говорити, поки тебе напряму не питають. «Спробуйте подивитися на це її очима, – казала вона, стиснувши руки й благально усміхнувшись. – Їм нелегко».

– Сюди, – мовила Дружина Командора.

Коли я увійшла до вітальні, вона вже сиділа у своєму кріслі, поклавши ліву ногу на ослінчик із вишитою подушкою, поряд – троянди в кошику. В’язання лежало на підлозі біля крісла, проколоте спицями.

Я стала перед нею, склавши руки.

– Отже, – сказала вона. Узяла сигарету, устромила між губами й тримала там, аж поки не підпалила. Від того її губи стали тонкі, із тими дрібними вертикальними лініями, які можна було колись побачити в рекламі косметики. Запальничка була кольору слонової кістки. Я подумала, що сигарети, напевно, з чорного ринку, і це дало мені надію. Навіть зараз, коли більше немає справжніх грошей, чорний ринок все одно є. Чорний ринок завжди є, завжди знайдеться щось, що можна обміняти. Тож вона була жінкою, яка могла обходити правила. Але чи було мені чим мінятися?

Я подивилася на сигарету з жагою. Для мене такі речі заборонені, як і алкоголь з кавою.

– Тож старий як-його-там не зміг, – мовила вона.

– Ні, мем, – відповіла я.

Дружина Командора наче засміялася, тоді закашлялася.

– Не пощастило йому. Це твій другий, так?

– Третій, мем, – сказала я.

– І тобі не дуже щастить, – мовила вона. Знову цей кашель-сміх. – Можеш сісти. Я цього не практикую, але зараз можна.

Я сіла на край одного зі стільців із жорсткими спинками. Не хотіла відверто роздивлятися кімнату, щоб не здатися їй неуважною, тож мармурова камінна дошка справа, дзеркало над нею та оберемки квітів лишилися просто тінями десь на краю хору. Пізніше в мене буде більш ніж достатньо нагод усе це побачити.

Тепер її обличчя було на одному рівні з моїм. Мені здалося, що я впізнаю його, чи принаймні в ньому було щось знайоме. Трохи волосся вибилося з-під серпанку. Воно досі було білявим. Мені тоді подумалося, що вона вибілює його – можливо, на чорному ринку досі можна дістати фарбу для волосся, але нині я знаю, що воно справді біляве. Брови вищипані тонкими вигнутими лініями, від чого вона постійно мала здивований, чи розлючений, чи допитливий вигляд – такий вираз обличчя можна побачити у стривоженої дитини, але повіки під ними були втомлені. Очі – ні, вони були того плаского, ворожого синього кольору, яким буває літнє небо за яскравого сонця, того синього, котрий відштовхує тебе. Колись її ніс, напевно, був з тих, які називають гарненькими носиками, але нині він став замалим для обличчя. Обличчя було не товсте, але велике. Від кутиків рота вниз ішли дві зморшки, між ними – стиснуте, наче кулак, підборіддя.

– Я хочу бачити тебе якомога рідше, – сказала Дружина. – Гадаю, ти від мене хочеш того ж.

Я не відповіла, бо ж «так» прозвучало б образливо, а «ні» – суперечливо.

– Знаю, ти не дурна, – вела вона далі. Вдихнула дим, видихнула. – Я прочитала твою справу. Там, де йдеться про мене, усе це схоже на ділову угоду. Але якщо я матиму проблеми, ти отримаєш проблеми у відповідь. Зрозуміло?

– Так, мем, – відповіла я.

– Не зви мене «мем», – роздратувалася вона. – Ти ж не Марфа.

Я не спитала, як її тоді називати, бо бачила: вона сподівається, що я ніколи більше не матиму нагоди взагалі якось звернутися до неї. Я була розчарована. У той момент мені хотілося зробити її старшою сестрою, материнською фігурою, мати когось, хто розумітиме й захищатиме мене. Дружина в попередньому домі проводила більшість часу у своїй спальні. Марфи подейкували, що вона пиячила. Я хотіла, щоб тут було інакше. Хотіла думати, що вона мені сподобалася б, якби ми зустрілися в іншому місці, в інший час, в іншому житті. Але тоді я вже бачила, що ані вона мені не сподобалася б, ані я їй.

Дружина поклала напівспалену сигарету в невелику попільничку на столику поряд із собою. Вона зробила це рішуче: один різкий рух, один прокрут, не те мляве постукування, до якого зазвичай вдавалися Дружини.

– Щодо мого чоловіка, – мовила вона, – він такий і є. Мій чоловік. Хочу, щоб ти якомога краще це усвідомила. Поки смерть не розлучить нас. Це остаточно.

– Так, мем, – забувши, повторила я. Раніше в дівчаток були такі ляльки, які могли говорити, якщо потягнути за мотузку на спині. Здається, я звучала приблизно так, монотонним, ляльковим голосом. Їй, напевно, дуже хотілося дати мені ляпаса. Їм можна нас бити, у Біблії є прецедент. Але не користуватися нічим. Тільки руками.

– Це одна з тих речей, за які ми боролися, – мовила Дружина Командора й раптом перестала дивитися на мене, перевела погляд на свої вузлуваті, прикрашені діамантами долоні, і я зрозуміла, де раніше бачила її.

Уперше це було по телевізору, коли мені було вісім чи дев’ять. Недільними ранками моя мати спала довго, я зазвичай уставала раніше, ішла до телевізора в її кабінеті й шукала мультики. Іноді, коли жодного не вдавалося знайти, я дивилася «Євангельську годину для юних душ» – там розповідали біблійні історії для дітей, співали гімни. Одну з жінок звали Серена Джой[3]. Вона була провідним сопрано. Попеляста білявка, тендітна, із кирпатим носиком і великими блакитними очима, які вона, співаючи гімни, звертала до неба. Вона могла усміхатися і плакати одночасно, сльозинка чи дві наче по команді граційно котилися униз її щокою, а голос підіймався до найвищих нот, тремтливий, легкий. Іншими речами вона зайнялася пізніше.

Жінка, що сиділа переді мною, була Сереною Джой. Чи принаймні колись була. Тож усе було гірше, ніж я думала.