Читать книгу Оповідь Служниці - Марґарет Етвуд - Страница 14

Ванна кімната біля спальні. Вона обклеєна шпалерами з дрібними синіми квіточками, незабудками, і завіси в тон. Синій килимок біля ванни, синє покривало зі штучного хутра на сидінні унітаза; усій цій ванній бракує з минулих часів хіба що ляльки у спідниці, під якою ховатиметься запасний рулон туалетного паперу. Ще дзеркало над раковиною зняли й замінили латунним прямокутником, на дверях немає замка і, звісно ж, немає бритв. Спершу у ванних кімнатах траплялись інциденти – порізи, утоплення. Перш ніж прибрали всі слабкі місця. Кора сидить на стільці в коридорі, біля дверей, щоб ніхто сюди не зайшов. «У ванній кімнаті, у ванні ви вразливі», – казала Тітка Лідія. Вона не сказала, до чого.

Ванна – це вимога, але й розкіш. Сама можливість зняти важкі білі крила й серпанок, відчути знову власне волосся, торкнутися його руками – розкіш. Волосся в мене тепер довге, нестрижене. Воно й має бути довгим, однак закритим. Тітка Лідія сказала, що за святим Павлом або так, або поголити голову, і засміялася тим своїм неголосним іржанням, наче пожартувала.

Кора набрала мені ванну. Вона парує, наче миска із супом. Я знімаю решту одягу, верхнє плаття, білу сорочку, нижню спідницю, червоні панчохи, просторі бавовняні панталони. «Від колготок промежина гниє», – казала Мойра. Тітка Лідія ніколи б не сказала чогось типу «промежина гниє». Вона б мовила «негігієнічно». Їй хотілося, щоб все було дуже гігієнічно.

Моя оголеність для мене дивна. Власне тіло видається застарілим. Невже я насправді носила купальники на пляж? Носила не думаючи, серед чоловіків, байдужа до того, що мої ноги, руки, стегна і спина були відкриті, що їх було видно. Сороміцька, нескромна. Я не дивлюся на своє тіло не тому, що воно сороміцьке чи нескромне, а тому, що не хочу його бачити. Не хочу дивитися на те, що настільки повно визначає мене.

Я ступаю у воду, лягаю, дозволяю їй підтримувати мене. Вода м’яка, наче долоні. Я заплющую очі – і ось вона зі мною. Раптово, без попередження, напевно, через запах мила. Притуляюсь обличчям до м’якого волосся позаду її шиї, вдихаю її, дитячий тальк, чисте дитяче тіло, шампунь, легкий, ледь помітний підтон запаху сечі. Такого вона віку, поки я лежу у ванні. Вона буває різного віку, коли приходить до мене. Так я розумію, що вона не привид. Якби була привидом, постійно була б одного віку.

Якось, коли їй було одинадцять місяців, перед тим, як вона почала ходити, жінка викрала її з візка в супермаркеті. Була субота, день, коли ми з Люком скуповувалися на тиждень, бо обоє мали роботу. Вона сиділа в маленькому дитячому сидінні, які тоді були в супермаркетових візках, з отворами для ніг. Вона була радісна, я відвернулася, здається, у відділі котячої їжі, Люк був з іншого краю крамниці, біля м’ясного відділу, я його не бачила. Він любив вибирати, яке м’ясо ми їстимемо протягом тижня. Казав, що чоловікам потрібно більше м’яса, ніж жінкам – і це не упередження, і він не мудило, це результати досліджень. «Є певна різниця», – казав він. Йому подобалося так казати, наче я намагалася йому довести, що різниці немає. Але переважно він це казав у присутності моєї матері. Він любив її дражнити.

Я почула, як вона заплакала. Розвернулася, а вона зникає у проході, у руках жінки, яку я ніколи раніше не бачила. Я закричала, жінку зупинили. Їй було років тридцять п’ять. Вона все плакала і казала, що то її дитина, що Господь дав її, дав їй знак. Мені було її шкода. Менеджер вибачився, і вони затримали її до приїзду поліції.

«Вона просто божевільна», – сказав Люк.

Я тоді думала, що це був окремий випадок.

Вона тане, я не можу втримати її біля себе, її вже немає. Можливо, я справді вважаю її привидом, привидом мертвої дівчинки, дівчинкою, яка померла у п’ять років. Я пам’ятаю фотографії, які у нас колись були – я тримаю її на руках, стандартні пози: мати і дитя, замкнені в рамку заради безпеки. Заплющивши очі, я бачу себе такою, як зараз: біля висунутої шухляди чи біля скрині в підвалі, а в ній – складений дитячий одяг, пасмо волосся в конверті, обрізане, коли їй було два, біляве аж до білизни. Потім воно стало темнішим.

Тепер цих речей, одягу й волосся, у мене вже немає. Цікаво, що сталося з усіма нашими речами? Розграбовані, розкидані, забрані. Конфісковані.

Я навчилася обходитися без багатьох речей. Тітка Лідія казала: «Якщо у вас багато речей, ви стаєте надто прив’язаними до матеріального світу й забуваєте про духовні цінності. Треба плекати вбогість духу. Блаженні лагідні». Про успадкування землі вона не сказала нічого.[16]

Я лежу, огорнута водою, біля висунутої неіснуючої шухляди й думаю про дівчинку, яка не померла у п’ять років, яка досі, сподіваюся, існує, хоч уже й не для мене. Чи я існую для неї? Можливо, збереглася картинкою десь у темряві її підсвідомості?

Їй, напевно, сказали, що я померла. Це спало б їм на думку. Вони сказали б, що так їй легше буде призвичаїтися.

Вісім, їй нині має бути саме стільки. Я віднайшла загублений час, я знаю, скільки його минуло. Вони мали рацію: легше думати про неї як про мертву. Тоді не треба сподіватися чи робити марні спроби. «Навіщо битися головою об стіну?» – казала Тітка Лідія. Іноді вона дуже мальовничо висловлювалась.

– Я не можу сидіти тут увесь день, – лунає з коридору голос Кори. Вона й справді не може. Витратити цілий день на щось одне. Не можна позбавляти її часу. Я намилююся, жорсткою щіткою і шматком пемзи відлущую мертву шкіру. Такі вже в нас пуританські засоби. Я хочу бути повністю чистою, без бактерій, без мікробів, наче поверхня Місяця. Я не зможу помитися ані ввечері, ані потім, і ще день. Кажуть, що це може стати на заваді, то навіщо ризикувати?

Тепер я не можу не бачити маленьке татуювання на щиколотці. Чотири цифри й око, паспорт навпаки. Він має гарантувати, що я ніколи не зможу зникнути, розчинитися в іншому пейзажі. Я для цього надто важлива, надто рідкісна. Я – національний ресурс.

Витягаю пробку, витираюся, надягаю червоний махровий халат. Сукню лишаю тут, Кора забере її й випере. У кімнаті знову вдягаюся. Білий головний убір не обов’язковий для вечора, бо виходити з дому я не буду. Усі в домі знають, який вигляд має моє обличчя. Однак червоний серпанок потрібен, щоб прикрити моє вологе волосся, непоголену голову. Де я бачила той фільм про жінок, які падали на коліна на міській площі, чиїсь руки тримали їх, волосся падало пасмами? Що вони накоїли? Це, напевно, було дуже давно, бо я не пам’ятаю.

Кора приносить мені вечерю на таці, накриту. Стукає у двері, перш ніж зайти. За це вона мені подобається. Тобто вона думає, що мені ще лишилося те, що ми колись називали приватністю.

– Дякую, – кажу я, забираю в неї тацю, і вона справді усміхається мені, але розвертається не відповідаючи. Коли ми з нею наодинці, вона сором’язлива.

Ставлю тацю на маленький, фарбований у біле столик, підсуваю до нього стілець. Знімаю кришку з таці. Куряче стегенце, пересмажене. Це краще, ніж другий варіант – із кров’ю. Рита вміє показати свою зневагу. Печена картопля, зелені боби, салат. Консервовані груші на десерт. Їжа хороша, хоча й проста. Здорова їжа. «Вам потрібні вітаміни й мінерали, – улесливо казала Тітка Лідія. – Маєте бути гідними посудинами». Тож жодної кави або чаю, жодного алкоголю. Доведено дослідженнями. Паперова серветка, як у кафетеріях.

Я думаю про інших, тих, хто цього не має. Це серце країни, я тут живу розбещеним життям, хай Господь зробить нас істинно вдячними – так казала Тітка Лідія, чи, можливо, там було «задоволеними», і я починаю їсти. Я сьогодні не голодна. Мене нудить аж до самих нутрощів. Але тут немає де лишити їжу, немає рослин у горщиках, а у вбиральню я не ризикну. Я надто знервована, ось і все. Можливо, лишити на тарілці й попросити Кору не видавати мене? Я жую і ковтаю, жую і ковтаю, відчуваю, як виступає піт. Їжа в шлунку згортається кулькою, жменею вологого зібганого картону.

Унизу, у їдальні, на великому столі з червоного дерева стоятимуть свічки, буде біла скатертина, срібло, квіти, келихи з вином. Буде клацання ножів об порцеляну, дзенькіт, коли вона відкладе виделку з ледве чутним зітханням, лишивши половину їжі на тарілці. Можливо, скаже, що в неї немає апетиту. Можливо, нічого не скаже. Як щось скаже, чи він це прокоментує? Як не скаже, чи він помітить? Цікаво, як вона примудряється бути помітною. Гадаю, це не просто.

На краю тарілки – кружечок масла. Я відриваю кут від серветки, загортаю в нього масло, несу до шафи і вкладаю в носик правого черевика із запасної пари, як уже робила раніше. Решта серветки зібгана – звісно ж, ніхто не стане випрямляти її, аби побачити, чи все на місці. Масло я використаю сьогодні, але пізніше. Пахнути маслом увечері не годиться.

Я чекаю. Збираюся із силами. Моє я – річ, яку нині треба укладати, як укладають промову. Те, що я маю презентувати, – щось створене, не народжене.