Читать книгу Оповідь Служниці - Марґарет Етвуд - Страница 13

Учора вранці я була в лікаря. Мене відвіз Хранитель, один із тих, з червоними пов’язками, які опікуються такими речами. Ми їхали в червоному авто, він попереду, я ззаду. Напарниці зі мною не було – у цих випадках ми самітниці.

Мене возять до лікаря раз на місяць здавати аналізи: сечу, гормони, мазок на рак, аналіз крові – усе, як і раніше, хіба що нині це обов’язково.

Кабінет лікаря – у сучасній офісній будівлі. Ми піднімаємося вгору ліфтом мовчки, Хранитель стоїть обличчям до мене. У дзеркальній стіні ліфта я бачу його потилицю. Коли я заходжу до кабінету, він чекає в коридорі з іншими Хранителями, сидить на одному зі стільців, поставлених там саме для цього.

У кімнаті очікування сидять й інші жінки, троє, вбрані у червоне: цей лікар – спеціаліст. Ми потай дивимось одна на одну, вимірюємо поглядом животи: можливо, комусь пощастило? Медбрат вводить наші імена та номери перепусток у Компудок, перевіряє, чи справді ми ті, хто потрібен. У ньому шість футів[15] зросту, років сорок, діагональний шрам через усю щоку; він друкує сидячи: його руки завеликі для клавіатури. Він досі носить пістолет у кобурі на плечі.

Коли мене викликають, я заходжу у внутрішню кімнату. Вона біла, безлика, як і зовнішня, окрім ширми – червоної тканини на рамці, з намальованим золотим оком і обвитим зміями, схожим на ручку мечем під ним. Змії та меч – рештки символіки з попередніх часів.

Заповнивши пляшечку, яку для мене лишили в маленькій вбиральні, я знімаю одяг за ширмою та лишаю його на стільці. Голою лягаю на стіл для оглядів, на прохолодну й тріскотливу одноразову підстилку. Простирадлом із тканини закриваю тіло. На рівні шиї зі стелі звішується ще один шмат тканини. Відокремлює мене так, щоб лікар ніколи не побачив мого обличчя. Він має справу лише з тілом.

Влаштувавшись, я простягаю руку, намацую маленький важіль справа від столу, тисну на нього. Десь дзвенить дзвіночок, я його не чую. За хвилину двері відчиняються, спочатку чути кроки, потім дихання. Він не має говорити до мене, хіба що в разі крайньої необхідності. Але цей лікар говіркий.

– І як у нас справи? – каже він, це наче мовний тік з попередніх часів. Простирадло піднімається з мого тіла, і від руху повітря воно вкривається гусячою шкірою. Холодний палець, затягнутий гумою, змащений, ковзає всередину мене, мацає, пхає. Тоді відступає, заходить з іншого боку, відступає.

– З тобою все добре, – каже лікар, наче до себе. – Щось болить, солоденька?

Він зве мене солоденькою.

– Ні, – відповідаю я.

Тепер він мацає мої груди, шукає стиглості, гнилоти. Дихання наближається, я відчуваю запах диму, лосьйону після гоління, тютюнового пилу на волоссі. Тоді чую голос, дуже м’який, близько до моєї голови – це він, напинає простирадло.

– Я можу допомогти, – каже він. Шепоче.

– Що? – кажу я.

– Цс-с-с, – каже він. – Я можу допомогти. Іншим уже допомагав.

– Допомогти? – перепитую я тихо, як і він. – Як?

Можливо, він щось знає, бачив Люка, знайшов його, може повернути?

– А ти як думаєш? – каже він, ледь видихаючи слова. Це його рука ковзнула вгору моєю ногою? Він зняв рукавичку. – Двері зачинені. Ніхто не зайде. Вони не знатимуть, що це не від нього.

Лікар піднімає простирадло. Нижня частина обличчя закрита білою марлевою маскою – правила. Карі очі, ніс, голова з коричневим волоссям. Його рука між моїх ніг.

– Більшість цих стариганів уже не спроможні, – каже він. – Або ж стерильні.

Я мало не задихаюся: він сказав заборонене слово. Стерильні. Стерильних чоловіків більше не існує, неофіційно. Є лише плідні жінки і пустоцвіти – такий закон.

– Чимало жінок так роблять, – веде далі він. – Ти ж хочеш дитину, так?

– Так, – кажу я. Це правда, я не питаю, чому, бо знаю. «Дай мені синів! А коли ні, то я вмираю». Це може мати не одне значення.

– Ти м’яка, – каже він. – Саме час. Сьогодні чи завтра, так навіщо марнувати можливість? Це займе одну хвилину, солоденька.

Так він колись називав дружину; можливо, і досі зве, та це насправді узагальнення. Ми всі – солоденькі.

Я вагаюся. Він пропонує себе мені, свої послуги, попри ризик для себе.

– Мені боляче дивитися, через що ви проходите, – бурмоче лікар. Це щиро, щире співчуття, але водночас він насолоджується – і своїм співчуттям, і всім процесом. Його очі зволожені жалістю, його рука рухається на мені, нервово, нетерпляче.

– Це надто небезпечно, – кажу я. – Ні, не можу.

Покарання – смерть. Але вони мають спіймати вас у процесі, із двома свідками. Які шанси на те, що у кімнаті жучки, хто чекає за цими дверима?

Його рука зупиняється.

– Подумай, – каже він. – Я бачив твою картку. Тобі небагато часу лишилося. Та це твоє життя.

– Дякую, – кажу я. Маю лишити по собі враження не ображеної, відкритої до пропозицій. Лікар забирає руку, мало не ліниво, не поспішаючи, це не останнє його слово. Він може підробити аналізи, доповісти, що у мене рак, безпліддя, відправити мене в Колонії, до Не-жінок. Усе це лишилося несказаним, але усвідомлення його влади, попри це, зависає у повітрі, коли він плескає мене по стегну й відсувається назад, за простирадло.

– До наступного місяця, – каже він.

Я знову вдягаюся за ширмою. У мене тремтять руки. Чому я налякана? Я не переходила меж, не зрадила довіри, не ризикнула, усе безпечно. Мене жахає вибір. Вихід, порятунок.