Читать книгу Том Соєр – детектив - Марк Твен, ReadOn Classics, Charles Dudley Warner - Страница 10

За сніданком не було звичного пожвавлення і веселощів. Тітка Саллі здавалася змученою і враз постарілою. Вона навіть не гримала на дітей, які сварилися й галасували за столом. Тітонька ніби нічого не помічала навколо себе, хоч це було не в її правилах. Ми з Томом мовчали, бо нам було про що поміркувати. І Бенні, звісно ж, не виспалася. Коли вона, підвівши голову над столом, крадькома поглядала на свого батька, їй на очі одразу наверталися сльози. Сніданок самого дядька Сайласа холонув на його тарілці, а він навіть не дивився, що йому подали. Заглиблений у свої похмурі роздуми, він сидів мовчки і хоч би раз доторкнувся до їжі.

І ось під час цього нервового сніданку в двері знову просунув голову той самий негр, який допіру казав і сьогодні повторив знову, що пан Брейс дуже хвилюється за пана Юпітера, що той так і не з’явився досі вдома, і, якщо пан Сайлас буде такий ласкавий…

По цім слові негр поглянув на дядька Сайласа і різко урвав свою мову, бо дядько Сайлас устав, заточився, мов п’яний, схопившись однією рукою за стіл, а другою – за шию, ніби йому бракувало повітря, затремтів і насилу зміг промовити кілька слів:

– Що ж він… він… що він думає? Скажи йому… скажи йому…

І знесилено впав знову в своє крісло, ледь чутно промовивши:

– Іди геть… Забирайся звідси…

Переляканий негр зник, а ми відчули себе… Навіть не годен пояснити гаразд, що ми відчували, тільки було жахливо дивитися, як задихається наш старий дядечко Сайлас, як пускає очі під лоба, нам здавалося, що він просто зараз помре. Ніхто з нас не міг навіть поворухнутися. Тільки Бенні тихенько, як завжди, обійшла круг столу і підійшла до любого свого батька, не стримуючи сліз, що заливали їй лице. Вона пригорнула до своїх грудей його сиву голову і почала гладити і заспокоювати його, мов дитя. Нам вона подала знак, щоб ми залишили їх самих. Ми всі навшпиньках тихо, ніби в домі небіжчик, вийшли з їдальні.

Неабияк схвильовані і засмучені, ми з Томом подалися до лісу, згадуючи, як усе змінилося тут від минулого літа, коли ми приїздили сюди. Тоді все було таким мирним і спокійним. І всі були щасливі. Дядька Сайласа усі любили й поважали. Він був таким веселим, простодушним, добрим і трохи дивакуватим. А нині ви тільки подивіться на нього! Якщо він досі ще не з’їхав з глузду, казали ми, то вже до цього йому недалеко.

День був чудовий, ясний і сонячний. Що далі ми заходили за пагорби, у бік прерії, то гарніші траплялися нам дерева і квіти. Тож було дивно усвідомлювати те, що у такому прекрасному світі можуть існувати горе і лихо. І раптом я завмер, уп’явшись Томові в руку, а всі мої нутрощі разом з печінкою і легенями затерпли зі страху.

– Ось він! – ледь прошепотів я, тремтячи, і ми обоє позадкували в кущі.

Том зашипів: «Т-с-с! Ні звуку!»

Він сидів, замислившись, на великому корчі просто на краю лужка. Я хотів був забрати звідти Тома, але він відмовився, а я без нього не міг зрушити з місця. Том спробував мені пояснити, що іншої нагоди зустрітися з цим привидом у нас може й не бути. Тож він і вирішив як слід роздивитися його, навіть під загрозою смерті. Я не мав іншого виходу, як і собі дивитися на примару, хоча від страху заціпенів і мало не зомлів на місці. Том же, навпаки, весь час теревенив, хоча й пошепки.

– Бідолашний Джек, – сказав мій приятель, – він усе-таки встиг нап’ясти на себе свої лахи, як і збирався. Тепер ми можемо переконатися в тому, в чому були не впевнені, – його волосся. Тепер воно не таке довге, а підкорочене, як він і планував. Геку, я ніколи в житті не бачив нічого природнішого і живішого за цього привида.

– І я теж, – ствердно кивнув я. – Я його впізнав би скрізь.

– І я так само. У нього вигляд справжнього міцного чолов’яги, зовсім такого, яким він був за життя.

Так ми витріщалися на примару, доки Том не сказав:

– Геку, а знаєш, це якийсь дивний випадок. Адже привидам не годиться з’являтися вдень.

– Твоя правда, Томе! Раніше я ніколи не чув про подібні випадки.

– І не лише це, сер! Мало того, що вони з’являються тільки ночами, і то після півночі. А з цим привидом коїться щось дивне, ти ще згадаєш мої слова! Я певен, що йому ніхто не дозволяв гуляти вдень! І вигляд у нього аж занадто натуральний. Згадай-но, як Джек збирався вдавати глухонімого, щоб сусіди не впізнали його по голосу. Як ти вважаєш, якщо нам його покликати, він відгукнеться?

– Господь з тобою, Томе! Чи ти здурів? Якщо ти озвешся до нього, я тут як стій і помру.

– Не бійся, я не збираюся до нього звертатися. Глянь, Геку, як він чеше свою голову! Ти бачиш?

– Еге, ну й що з того?

– Як то що! Нащо привидові чухати голову? Хіба у нього може щось чесатися? У нього ж замість голови туман, а ти коли-небудь чув, щоб туман чухмарився? Отож-бо й воно! Це навіть дурневі відомо.

– Гаразд, але якщо він не повинен чухатися і не може цього робити, нащо тоді торкається своєї потилиці?

– Може, в нього просто звичка така?

– Ні, сер, я так не вважаю. Взагалі, цей привид поводиться геть не так, як належить порядному привидові. Я маю підозру, що він якийсь несправжній. Я впевнений у цьому так само, як у тому, що сиджу зараз тут із тобою. Тому що, якби він… Геку!

– Що знову таке?

– Геку, крізь нього не видно кущів!

– Справді, Томе. Він такий же непрозорий, як, скажімо, корова. Я вже теж починаю думати…

– Геку, він відкусив шматок тютюну! Хай йому біс, але привиди не можуть жувати тютюн – їм же нема чим жувати! Геку!

– Так, я чую.

– Геку, це не привид. Це і є Джек Данлеп власною персоною.

– Та ти з глузду з’їхав! – крикнув я.

– Геку Фінне, згадай, ми знайшли труп у платановому гаї?

– Ні.

– А хоч якісь його сліди?

– Ні.

– Ось і маєш відгадку. Ніколи й не було там ніякого трупа.

– Стривай, Томе! Але ж ми чули…

– Так, ми чули, як хтось кричав раз чи два. Але хіба це є беззаперечним доказом убивства? Звісно, ні. Ми бачили, як бігли четверо чоловіків, а потім з’явився він, і ми вирішили, що він привид. А тим часом він не більший привид, ніж ти чи я. Це був сам Джек Данлеп власною персоною, і зараз перед нами він – Джек Данлеп. Він підстригся, як і хотів, і перетворився на іншу людину, як і збирався. Привид? Нічогенький такий привид! Та поглянь, який Джек Данлеп ґевал і живий-здоровісінький!

Нарешті я второпав, як багато ми з Томом понавигадували різних дурниць. І дуже тішився, що Джека не вбили, і Том так само радів. Ми почали роздумувати, що більше Джекові буде до вподоби – коли ми впізнаємо його чи ні? Том вирішив, що найліпше підійти і спитати про це у самого Джека. Тому й пішов попереду, а я про всяк випадок тримався трохи позаду, бо, як то кажуть, береженого Бог береже, а раптом це все-таки привид. Підійшовши до Джека, Том сказав:

– Ми з Геком дуже раді знову зустрітися з вами. Ви можете бути певні, що ми нікому нічого не розбовкаємо. Якщо ви вважаєте, що нам у присутності інших краще вдавати, ніби ми вас не знаємо, то скажіть нам про це. Ви скоро переконаєтеся, що нам цілком можна довіряти. Ми швидше дамо відрубати собі руки, ніж зрадимо вас.

Спочатку він не надто зрадів нашій появі і з подивом розглядав нас. Проте з часом, коли Том пояснив усе детально, він перестав супитися, а потім навіть усміхнувся нам, кивнувши кілька разів головою, і почав робити руками якісь незрозумілі знаки і гугніти: «Гу-у-у-гу-у-у», – достоту так, як це роблять глухонімі.

Саме цієї миті ген-ген показалася родина, і ми ще зоддалік упізнали Стіва Нікерсона з дружиною і дітьми, які жили по той бік плантації. Том підбадьорив Джека, сказавши:

– У вас чудово виходить удавати глухонімого. Я ніколи в житті не бачив, щоб хто-небудь зміг зробити це краще. Так і треба, правильно, прикидайтеся і з нами, для вас це буде практика, і ви не схибите. Ми не підходитимемо до вас близько, удаватимемо, що ніколи вас не бачили. Але якщо раптом вам знадобиться наша допомога, тоді дайте нам знати.

І ми з Томом пішли далі, назустріч Нікерсонам. Коли ми порівнялися з ними, вони, звісно ж, засипали нас запитаннями про нового незнайомця: що то за один, звідки тут узявся, як його звуть, баптист він чи методист, і за яку він партію – за демократів чи віґів, і як надовго сюди заявився, – одне слово, їх цікавило все те, що зазвичай цікавить людей, коли в їхньому середовищі з’являється хтось новий. Хоча собаки, наприклад, роблять так само. Том відказав, що той чоловік глухонімий, а він не розуміє їхніх знаків і мугикання. Нікерсони зараз же підійшли до глухонімого і заходилися жартувати з нього, а діти – дражнити, а ми з тривогою спостерігали за ним і хвилювалися за нього. Том сказав, що Джек ще не звик поводитися як глухонімий, тож може забутися й видати себе мимоволі. Проте Джекові чудово вдалася ця роль. Нарешті ми переконалися, що Джек робить усе правильно і чудово показує руками всілякі знаки, і подалися до школи, за три милі звідси, щоб устигнути на перерву між уроками.